20 жовтня минає 100 років з дня народження Владики Степана (Чміля)
  • Пон, 20/10/2014 - 17:46

Коротка біографія Владики Степана (Чміля): з нагоди 100-ї річниці з дня його народження

11 листопада 1907 р. у церкві Пресвятої Трійці в Судовій Вишні (повіт Мостиська, Галичина, Австро-Угорська імперія) вступили в супружній стан Степан Чміль, син Теодора Чміля і Анни Чехович, селянин з Бортятина, народжений 30 травня 1883 р., та Юлія Шидловська, дочка Михайла Шидловського та Катерини Берцьової (Берцьо), селянки з Макунева. Свідками укладення шлюбу був міщанин Іван Клос та селянин Василь Гриб. Роман Шуст зазначає, що «неповні документальні записи у метричних книгах дають змогу встановити, що у даного подружжя було принаймні троє дітей. 10 січня 1909 р. народився старший син – Іван. 8 травня (?) 1910 р. прийшов на світ наступний син Роман (помер від туберкульозу 1 березня 1911 р.), а 20 жовтня 1914 року народився третій син – Степан» [12].

Саме з нагоди 100-ї річниці з дня народження Владики Степана (Чміля) – Єпископа Української Греко-Католицької Церкви пишемо це дослідження.

Отже, як вже зазначено Кир Степан народився 20 жовтня 1914 року в селянській родині Степана та Юлії у Судовій Вишні, повіт Мостиська, Галичина, Австро-Угорська імперія. 24 жовтня того ж року його було охрещено у міській церкві Пресвятої Трійці [12].

 

Освіта

Перемишль

Початкову освіту він здобув у рідному селі, а в 1925 р. вступив до української гімназії у Перемишлі. Під час навчання у гімназії юний Степан вирішив стати священиком. За порадою гімназійного капелана о. Петра Голинського він вирішив продовжити духовну освіту за кордоном. Навчаючись у Перемиській гімназії Степан чув про св. Івана Боско – «батька та учителя молоді», а захопившись цією постаттю, він захотів стати салезіянином. Отець Євген Небесняк, СДБ зазначає, що «Боже Провидіння було з ним, бо саме в цій порі, коли він захопився особою св. Івана Боско, Глава і Отець УГКЦ, митр. Андрей Шептицький, побачивши трагічне становище, у якому знаходилася молодь в Україні: брак українських католицьких учителів та просвітителів, безробіття, воюючий атеїзм … звернувся до Перемиського владики Йосафата Коциловського, доручивши йому задум заснувати в середині нашої Церкви вітку оо. Салезіян. Владика Йосафат, у свою чергу, довірив цю справу своєму Вікарію, прелату Василю Гринику та катехиту Перемиської гімназії прелату Петру Голинському» [4].

Варто наголосити на тому, що Салезіянські Настоятелі позитивно відгукнулися на пропозицію прийняти до себе кандидатів з Української Греко-Католицької Церкви без зміни їх обряду. Коли розпочався набір охочих поїхати на студії до Італії, а після них стати салезіянами, з гімназії відгукнулося 5 учнів і ще прийняли 5 кандидатів з різних міст та сіл єпархії [4]. Ще не завершивши своїх студій у Перемишлі юний Степан їде з першою групою кандидатів до Італії. Владика Андрій (Сапеляк) зазначає, що «з батьківського дому у Судовій Вишні, розумний та чемний хлопець виносить разом з лагідною сердечною українською вдачею, глибоку релігійність, поєднану з прив’язанням та палкою любов’ю до своєї Церкви та Батьківщини. У Перемиській [українській] гімназії у ньому розвивається і вкорінюється запал до всього, що рідне, до своєї Церкви. Тут зроджується у ньому гаряче бажання цілком посвятити себе на службу своєму народові, виховуючи українську молодь на свідомих християн та чесних громадян своєї Батьківщини» [7].

Турин та Івреа

Першого листопада 1932 року Степан разом з іншими студентами виїхав до Італії, щоб підготуватись до салезіянського життя. Спершу вони приїхали в місто Турин, а звідти подались до близького містечка Івреа. Отець д-р Дмитро Блажейовський говорить, що тими 10-ма першими кандидатами були: Степан Чміль, Теодор Кудла, Августин Породько, Роман Самотий, Іван Саба, Василь Тиндало, Юрій Балдала, Михайло Форись, Адам Шведа та Іван Тилятинський. Також він зазначає, що перші п’ять із того списку стали салезіянськими священиками, а Іван Саба став салезіянським братом [1, с. 47].

У 1932-1936 рр. Степан Чміль студіював у Салезіянській Малій Семінарії в Івреа (Італія), at Studentato Filosofico – Foglizzo, Torino (1937-1939) [1, с. 57]. Після навчання у ліцеї та по завершенні філософських курсів його призначено практикантом-асистентом (пробний період для визначення здатності бути салезіянином) новиків. Це завдання він сповняв з подиву гідною точністю та святістю. Варто зазначити, що під час періоду гімназійного навчання в Італії Степан завжди підтримував та підбадьорював своїх друзів-земляків, а вчителі та настоятелі завжди зверталися до нього у справах учнів з України. Він вже тоді «виявляв прикмети лідера та був здатен здобути пошану від усіх» [11].

1934-35 рр. – роки Новіціяту, після закінчення якого 16 серпня 1935 р. Степан склав перші дочасні обіти і «став першим салезіянином східного обряду і промостив шлях майбутнім поколінням українських салезіян східного обряду. Підкреслюю «східного обряду», бо з приводу приналежності до східного обряду виникло багато непорозумінь та труднощів з боку італійських римо-католицьких салезіян, які не розуміли відмінність обрядів. Проте вдалось все пояснити та зробити зрозумілим для усіх! Коли впродовж кількох років все вияснилось, о. Степан висвятився на диякона та священика у нашому обряді» [4].

Владика Андрій Сапеляк зазначає, що «особисто познайомився з ним 24 серпня 1937 року уже в м. Турин в Італії, коли він зустрів нас на вокзалі. Він цілий місяць учив нас італійську мову, уже тоді справляючи на нас дуже гарне враження через його веселість, радість, доброту. Після приїзду з України наступних кандидатів в Салезіяни, згодом створилась в Італії групка українців, яку очолив брат Степан, якого ми слухались в усьому, мов Настоятеля. Коли я два роки пізніше вступив на Новіціят, там вже брат Степан був моїм справжнім настоятелем, до завдань якого входила дисципліна та добра поведінка в закладі. Живучи поруч брата Степана, мав я можливість зблизька пізнати його доброту, побожність, чесноти і дари, тому захотів я наслідувати його в усьому.  Після року Новіціяту я через студії все рідше й рідше зустрічався з братом Степаном» [7].

Також майбутній Владика вчився: at the Pontifical Athenaeum Salesianum, Torino (1939-1941), де отримав бакалаврат з педагогіки (у 1947 – о. Д. Блажейовський), at the Salesian House of Studies, Bolengo (1941-1945) [1, с. 57].

Після періоду практики семінарист Степан Чміль почав свою богословську підготовку в містечку Боленго. Це були важкі часи через воєнне лихоліття Другої світової війни. З одного боку панував страх бути вивезеним в концтабір, а з другого – голод, що дуже давався взнаки.

 

Ієрейські свячення

По завершенні Другої Світової війни Степан Чміль попросив ієрейських свячень. Більше про це дізнаємося зі спогадів Кир Андрія (Сапеляка): «Вищі Настоятелі Згромадження були тої думки, що краще було б, якби Степан Чміль висвятився в латинському обряді, а відтак працював в Італії між італійцями, поки не буде можливості повернутися до України, а тоді зможе душпастирювати у східному обряді у своїй Церкві. Для Генерального Настоятеля італійця та його Ради така розв’язка виглядала логічною і можливою. Степан Чміль такої розв’язки не прийняв, мимо настоювань з боку Настоятелів, бо вважав, що українські Салезіяни мають зберегти свій обряд. Ставлення Степана Чміля до цього було, хоч покірним та шанобливим, все ж – рішучим! В наслідок цього Настоятелі змінили думку і дозволили йому та українським клерикам прийняти свячення у східному обряді. Тут треба подивляти людську гідність і духовну зрілість молодого українського семінариста, який вмів з’єднати пошану до настоятелів і, водночас, відстояти своє – українське. Такою поведінкою Степан Чміль здобув собі велику пошану у самих настоятелів, і спричинив велику радість серед нас українських салезіян, які мали іти його слідами» [7].

Після вирішення усіх труднощів, 14 жовтня 1945 року в Римі архиєпископ Іван (Бучко) висвятив молодого салезіянина Степана Чміля на священика.

У 1945-46 рр. о. Степан перебував на посаді директора гідів катакомб св. Каллиста в Римі. Завдяки цьому він мав можливість зустрічей та спілкування з українськими біженцями, яким допомагав поселятися у різних країнах Європи, адже в той час вони не могли повернутися до Рідного Краю. Потім йому доручили опіку над Салезіянськими Місіонерами в Матірному-Генеральному Домі в Турині [11]. У 1946-48 рр. о. Степан був вчителем у салезіянській школі у Вальдокко (Італія) [1, c. 57].

 

Душпастирська праця в Аргентині

У 1948 році, на прохання Кир Івана (Бучка) та Конгрегації Східних Церков, о. Степан поїхав до Аргентини, де душпастирював для українських біженців, яких тоді було близько 150 тис. Таким чином він став першим українським салезіянським місіонером в Аргентині [1, c. 55], де душпастирював на східних околицях Буенос-Айреса (Рамос Мехія, Гедо і т. д.) [5].

До Буенос-Айреса о. Степан прибув в 1948 р., і його приєднали до салезіянської спільноти, яка завідувала «Колегією Дон Боско» («Colegio Wilfrid Barón de los Santos Ángeles») в Рамос Мехії. Отець Степан багато часу спілкувався з молодими учнями Колегії в каплиці, їдальні чи в часі дозвілля, виконуючи свої обов’язки вихователя [13, c. 136].

Зі слів  о. Василя Короля, СДБ та о. Василя Зінька, ЧСВВ дізнаємося, що о. Степан не викладав у школі і не мав інших занять. Під час тижня він працював у салезіянській книгарні, а суботами, неділями і в свята відвідував наших вірних зі Службою Божою, уділяв Святі Таїнства, і в такий спосіб присвячував багато часу українським прихожанам [3].

Отець Степан обслуговував українців, які проживали на околицях Буенос-Айреса відправляючи їм Святу Літургію в каплиці салезіянського інституту в Рамос Мехія. Він правив лише в нашому обряді та лише по-староцерковнослов’янськи. В тому часі з провінції Місіонес до столиці Аргентини приїжджало дуже багато українців в пошуках праці, щоб потім зароблені гроші висилати своїм рідним [3].

В Аргентині о. Степан «виявився хорошим і сумлінним священиком, який дбав про всіх як рідний батько. Усі, котрим він допомагав, стверджують, що він був настільки відданим священиком та жертовною людиною, що заслуговував на вдячність та пошану від усіх. Дванадцять літ о. Степан душпастирював в Аргентині, де навчився як себе вести з вірними, настоятелями та владою» [11].

Коли ж прийшов час, щоб призначити першого нашого єпископа до Аргентини, о. Степан був між першими кандидатами, адже знав вірних, їх проблеми та всю ситуацію. Проте, не його висвятили на першого українського єпископа для вірних УГКЦ, тому – відкликали до Риму [11]. Отець Василь Король згадує, що «всі споминали доброту, лагідність, відданість о. Степана, яку він виявив до своїх вірних» [3].

Як ми зазначали вище о. Степан відправляв Службу Божу лише в нашому обряді староцерковнослов’янською мовою, тому «щорана прокидався раніше від собратії, сходив в каплицю та правив сам» [13, c. 136]. Тут не можемо оминути й не написати про одну важливу подію з життя о. Степана, а саме подію, яка сталася у 1949 році. Тоді, перебуваючи на подвір’ї, о. Степан запитав у студентів, які були коло нього «чи хтось із них не зголосився би прислуговувати йому до Святої Літургії. І серед них зголосився Хорхе Маріо Берґольйо, сьогоднішній Папа Франциск! … той молодий хлопець навчився відповідати «Господи помилуй», ну й вивчив також інші частини Літургії … Не знаю точно, як довго отой хлопчина прислуговував о. Степанові до Святої Літургії, бо він мусив підніматись раніше від інших учнів, щоб служити отцеві, але,  знаючи о. Степана добре можу собі чітко уявити, як позитивно вплинула на майбутнього папу його батьківська любов, святість, любов до молитви, життєрадісність і душпастирське піклування про наших людей», – о. Євген Небесняк [13, c. 136].

 

Знову в Римі

У 1961 році о. Степана призначили Ректором Української Малої Семінарії в Римі, де він себе проявив «як справжній духовний наставник, вихователь семінаристів – вихідців з українських родин діаспори» [10]. За час ректорату о. Степана у Малій Семінарії було немале число викладачів та нараховувалося близько 120 юнаків. Завдяки старанням Патріярха Йосифа Мала Семінарія отримала титул «папської». Після шести років ректорства почало занепадати здоров’я о. Степана та він не покинув Малої Семінарії, а залишився як: вчитель катехизму, української мови та духовний провідник [1, c. 64]. Водночас, о. Степан був, як зазначив Патріярх-емерит Любомир, – прехорошим вчителем української та італійської мов в Українському Католицькому Університеті ім. св. Климента Папи в Римі, також він був сповідником різних релігійних груп та проводив духовні конференції, був членом Комісії з питань визнання недійсності подружжя для вірних східного обряду, співпрацював над виданням італійсько-українського словника, який видав Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи в Римі та працював для «ознайомлення італійців з історією української Церкви та Держави, що страждали та боролись за свої права, ніколи не забуваючи своєї ідентичності і національності» [11].

У 1976 р. він знову погодився стати Ректором Малої Семінарії, свідомий, що це вимагало від нього багато зусиль. Але через погіршення здоров’я та перенесену операцію він не зміг довго виконувати цей обов’язок. Того ж року Патріярх Йосиф, який дуже цінував «діяльність та ревність о. Степана, нагородив його титулом Патріяршого Архімандрита з правом носити митру та жезл. Поставлення в чин Архімандрита відбулось урочисто 8 грудня 1976 р. у величавій Базиліці Святої Софії в Римі в присутності численних вірних. Усі відчули велику радість, тому що о. Степан дійсно заслуговував такого достоїнства» [11].

 

Таємна Єпископська хіротонія

З опису отця-доктора Івана Музички про єпископські хіротонії Кир Стефана, Кир Івана та Блаженнішого Любомира 2 квітня 1977 року: «Вкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я – найближчі співробітники Блаженнішого, – стали перед Блаженнішим. Він – як грім з ясного неба, без всякого попередження по вступній молитві – спокійним без пафосу голосом повідомив, що те, що хотів сказати, мало залишитись зобов’язуючою таємницею. Тим самим тоном голосу, – він дивився на нас, бо хотів спостерігати за нашою реакцією – він промовив: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! І далі: «Яка ваша думка?» Ніхто не сподівався такого до нас звернення, ніхто до такої думки не підготовлявся. Найпершою відповіддю була о. Любомира. Він спитав: «Чи Папі буде відомо про це, і як воно буде по закону». – «Ви не журіться, я все те беру на себе; це моя справа, а ви в нічому не відповідальні за це. Так поступив Митрополит Андрей, коли створив чотири екзархати-єпископства. Потім, а звідки я знаю, скільки я буду ще жити. Чекати я більше не можу, я все обдумав!» – «Але колись це треба буде виявити.» – «Побачимо, я про те подумаю. Я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність беру на себе я». – Отака дискусія точилась між Блаженнішим та о. Любомиром.

Тоді Блаженніший сказав нам: «Я хочу знати про вашу згоду!» Найближче сидів о. Любомир і до нього звернувся Блаженніший. Відповідь о. Любомира була менш більш така: «Справа мене здивувала, це велика відповідальність, вона вимагає великих роздумів, молитви…». Блаженніший не дав йому закінчити: – Я обдумав, я молився. Я таке сам пережив, коли Митрополит сказав мені на таку саму мою відповідь, і це ще в гірших часах (грудень 1939 р.), ніж зараз, я казав йому, що я не міг брати такої відповідальності в такий важкий час». А Митрополит мені відповів: «Більшою відповідальністю є відмовитись, ніж дати згоду». І о. Любомир також своїм спокійним голосом відповів: «Як Блаженніший того бажає, як так треба, як я гідний того, то я погоджусь, як така Божа воля!» Блаженніший знову нетерпеливо відповів: «Я хочу вашої відповіді тепер» – він, ніби звертався цими словами до нас усіх. Його погляд затримався на отцю Чмілю, який дещо зніяковіло відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями!» – «Тут я від вас вимагаю те, що потрібно нашій Церкві». – «Вам, Блаженніший, відмовити я не можу». Це сподобалося Блаженнішому. Звернувся до о. І. Хоми: «Я не можу, я не маю здоров’я, то завеликий обов’язок для мене, єпископ має бути проповідником, а я не є проповідником, я не зможу». – «Будете проповідувати, святі горшків не ліплять, навчитесь!» – «Як так, ну то я …» – і не закінчив своєї думки, яку прийняв Блаженніший від нього, як згоду, бо знав його добре – з ним він щодня працював, бо був секретарем. Я був останній. Моя відповідь була нервова і рішуча, при тому суха, як і моє горло: «Я не даю моєї згоди, бо на цей великий крок треба мати покликання, я його не маю».

Блаженніший був здивований моєю відмовою. Він почекав хвилину і сказав: «Подумайте ще добре. Відмова – то страшна річ». Інші отці також були невдоволені моєю відповіддю. Дивувались мені. Я з повного внутрішнього переконання знав, що я до такого покликання не надаюся, я його сповнити не можу. Сьогодні по тридцяти роках я більше як тоді певний і спокійний, що я до єпископства покликання не мав і не маю. Священиком я змалку хотів бути, мріяв про те й журився з болем, що я із занадто бідної родини, щоб здобути в тяжких часах середню освіту, а без неї – нікуди. Я це тяжко пережив, а Господь дивно мною попровадив, прямо видимою рукою. Єпископська відповідальність була понад мої сили. Признаюся: я не був боягузом, але я і не був героєм. Єпископом бути – значить бути героєм. На це потрібно мати покликання і усвідомлювати те.

Настала довша мовчанка. Не знаю, що думали мої співбрати, з якими я жив у приязні. Що вони думали, я ніколи їх не питав – це була їхня справа. Засідання закінчилося і ми, ще шоковані, без розмови розійшлися. З трьох співробітників тільки о. Степан Чміль прийшов до мене на розмову і його аргументація мала одну думку: «Блаженнішому відмовити неможливо, він знає, що робить; Бог послав його до нас у великих справах». Я настоював на своєму: слово «ні» сказати треба іноді і батькові й мамі та тим паче кожній людині, коли ідеться про великі відповідальні перед Богом справи.

Приблизно тиждень перед 2-им квітня 1977 року відбулись якісь формальності з номінатами (реколекції, присяги та ін.) приписані перед хіротонією. Два дні перед свяченнями Патріарх «евакуював» монастир оо. Студитів «Студіон», бо хіротонії мали відбутись в цьому монастирі, поза римською папською єпархією. Для хіротонії вибрав Лазареву суботу 2-го квітня. Тоді на «Студіоні» зійшлось кілька осіб. Всім присутнім були видані розпорядження кудись виїхати, щось вирішити.

Мені Блаженніший сказав день перед хіротонією, що мене машиною підвезуть на Студіон. Перед 9-ою годиною на «Студіоні» було нас кілька осіб... Ми майже не говорили, а коли говорили, то пошепки. Атмосфера була напружена, але невимушена, щось подібне, як у «підпіллі» – зі святочністю, великою літургічною повагою, без жодного почуття тріумфу. Усі трохи нервові чи радше зворушені. Знали, що те, що відбудеться, певною мірою поза законом, але, на жаль, так мусіло бути. Лише Блаженніший був у своїй повазі легко, немов торжественно, бадьорий, піднесений. Ця його впевненість, що він робить важливу і велику справу для своєї Церкви, передавалася й нам. Говорив трохи піднесеним тоном, більш як звичайно, в спілкуванні з нами… Настрій Блаженнішого під час усіх церемоній був торжественний, і, водночас, зосереджений. Уся церемонія була врочиста, зворушлива і повна якоїсь таїнственності, хоч не було ні співу хорів, ні маси народу, ні літургійного блиску.

Я переживав, бо був свідомий бути свідком історичного моменту в житті нашої Церкви. Перед нами – невідома, нелегка, а може і прикра майбутність. Ми усвідомлювали, що наш вчинок був звершений без благословення Папи, бо ми були виховані в іншому праві, свого знали мало, студіювали і жили в юридичній церковній атмосфері тодішнього життя Церкви, зокрема латинської. [згідно з Канонічним правом Церкви латинського обряду для усіх єпископських свячень є обов’язкове благословення і дозвіл Папи Римського, який особисто призначає єпископів, натомість у Східних Церквах Верховні Архієпископи та Патріярхи у єдності зі Синодом Єпископів обирають єпископів і тільки повідомляють Папу, просячи його благословення. У той час було неможливо скликати Синод, бо Церква була у підпіллі та й Єпископи були або ув’язнені, або в еміграції.] … (Наша Церква) була без єдності, єдиномислія, благоразумія, позбавлена свого рідного розвитку, свого історичного творчого впливу. В такій складній ситуації одинока особа Блаженнішого Йосифа видавалась безсильною, його завзяте пов’язання з Митрополитом Андреєм так мало промовляло до людей, які “чужої землі шукаючи, свою потеряли».

Всі ті думки мішались з Літургією, обрядом хіротонії, які своїм миром, спокоєм і духовною рівновагою постійно давали нам частим літургійним окликом «Мир вам!» підтримку і силу духу в тих різних переживаннях. Нелегкі це були переживання, зокрема тих, що приймали важкий хрест бути пастирями стада, що опинилось серед вовків.

По св. Літургії і хіротонії ми мали разом скромний сніданок. Не бенкет, як це водилось на еміграції. Наперед приготований сніданок у термосах і різних упаковках, ніяк не «торжественний» момент. Але ж ми в монастирі св. Теодора Студита з духом Митрополита Андрея і йото брата, Климента, які так любили чинити все скромно та строго для душі і тіла. Тут Блаженніший був у радісному настрої, став говіркий, на відміну від нас, які хотіли надалі зберігати мовчання. Хотіли далі переживати те, що сталося? Блаженніший ще залишився з Кир Любомиром на «Студіоні», а ми три вертались до Риму. Погода була чудесна. Світ і природа раділа Квітною неділею і близьким Воскресінням, ми їхали поважні – розмова не клеїлася» [9].

Патріярх Йосиф призначив Кир Степана єпископом Перемишля (до війни українське місто, а після війни — польське) [4].

 

Остання Служба Божа Владики Степана

Про останню Службу Божу Владики Степана читаємо у спогадах о. Миколи Матвіївського – колишнього студента Малої Семінарії в Римі. Отець пише: «Я в 1978 році був паламарем в Малій Семінарії в Римі під проводом оо. Салезіян. У неділю, 22 січня, я підготував все до Святочної Літургії. Отець Степан, Ректор Семінарії, прийшов до ризниці двадцять хвилин перед Літургією. Коли я зауважив, що він був блідий, я запропонував йому не служити тоді співану Літургію, почекати, коли стане краще. Я після співаної Літургії прислужив би йому до тихої. Він подивився на мене і сказав: «Ні! Пізніше не буде часу!» Я, дивлячись сьогодні в перспективі минулого, себе запитую, чи Отець вже не відчував, що це буде його остання Літургія. А може у нього були якісь інші заняття, не знаю, хоч я більш схильний до тієї думки, що він передбачав свою вже близьку кончину. Вдягнувши священичі ризи, він ввійшов до Святилища і зайняв місце по правиці Головного служителя Літургії. Після Святого Причастя він зробив щось таке, що ніколи досі не чинив. А що саме? Після Святого Причастя він, звичайно, йшов за вівтар відмовляти молитви подяки, і вмощувався в крісло біля так званого Єпископського Трону, на якому має право сісти лише єпископ. Отець Степан сів саме на цьому троні, наче був Владикою. Ходили слухи, що він був єпископом, хоч він цього ніколи не декларував. Кожного разу, коли він правив Святу Літургію в базиліці Святої Софії в Римі з Патріархом Йосифом, цей, хоч єдиний мав право носити жезл під час відправи, завжди вимагав, щоб о. Степан також носив свій жезл. Це уперше за моєї пам’яті, що о. Степан у свою останню неділю на землі сів на єпископське місце. Проказавши молитви і, практично, не підвівшись до кінця Літургії з Трону, він затримався, щоб трохи відпочити. Відтак вернувся до ризниці і обіперся на стіл-шафу, де трималися церковні обруси. Пізніше, повільними кроками він попрямував до іншого столу і знову сперся на нього. Всього лиш кілька секунд – і отець знепритомнів. Ті з нас, які були у ризниці, зловили його, щоб він не впав додолу, і, скинувши з нього ризи, допомогли йому дістатись своєї кімнати. Поклали ми його на ліжку і одразу викликали швидку. Мені здавалось, що ми чекали годинами на приїзд швидкої, хоча, чесно кажучи, це тривало всього пів години. Те, що мене дуже знервувало в той час було те, що лікар Семінарії, пан Де Лілло, відчинивши кімнату, і навіть не увійшовши до неї, подивився на отця і сказав: «Він уже мертвий». Навіть не приступив до нього. У моїй наївності я думав, що він підійде, перегляне тіло, перевірить биття пульсу… але, дивлячись потім на фотографії мертвого отця, я зауважив, що ціла шия у нього була червоно-синя, ознака виливу крові у мозку: смертельний інсульт. Роздумуючи над останніми моментами життя о Степана, до моєї смерті ніколи не забуду ті слова, що він сказав мені: «Пізніше не буде часу!»» [6].

 

Похорон Владики Степана

Помер Кир Степан 22 січня 1978 р. після того, як відслужив св. Літургію. Він уже передбачав свою смерть, бо сходячи вниз з кімнати до каплиці віддав ключі одному семінаристу, кажучи: «Я вже більше їх не потребуватиму. Це буде моя остання Літургія» [11].

Похорон Владики Степана відбувся у Базиліці Святої Софії в Римі за участі великої кількості духовенства та вірних. При закритті труни, Патріярх Йосиф скликнув: «Де його омофор?». Сестра Текля думала, що Блаженніший хотів замінити свій омофор. Вона побігла до кімнати Патріярха і принесла йому його. Цей подивився на сестру і сказав, показуючи на о. Степана у домовині: «Не мій омофор, а його!» Саме тоді всі дізнались, що улюблений о. Степан був єпископом [11; 6]. Похований в крипті Базиліки Святої Софії в Римі.

«Під час похорону о. Степана, це одинокий раз, що я бачив в моєму житті, щоб Патріярх заплакав. Це було тоді, коли перед запечатанням домовини, він поливав миро на обличчя покійного. Сльози лились йому з очей, а з уст його линули слова: «Ой, Степане, Степане! Чого ти, а не я!» [6].

Про те, як жилось трьом новим владикам після хіротонії дізнаємося з інтерв’ю Патріярха-емерита Любомира для «Радіо Воскресіння»: «Дуже мало хто знав, бо це не було важливе. Важливим було те, що такі люди були. Ми не мали жодної діяльності в місцях побуту. Навіть як хтось знав, то забував про це. Ми в ніякий спосіб не виступали, не пригадували людям, що таке щось є. Чому я це все згадую. Бо інколи люди думають, що це було якесь велике терпіння, що стільки років ми були єпископами, і апостольська столиця знала, що ми є єпископи, дехто думав, що це якийсь такий промах проти апостольської столиці. Вона офіційно також заперечувала, але признала, що ми de facto були нормально висвячені єпископи. Ми ніяк не відчували якогось жалю до будь-кого, що ми не сповняємо уряду, чи не маємо тої, скажімо, людської хвали, слави, що дуже часто зв’язане з таким урядом.

Дехто пізніше думав, «о, яке то страшне терпіння». Воно взагалі не було жодним, ніяким терпінням. Ми знали, що ми робили, покійний Блаженніший знав, що він робив. Якогось жалю чи болю абсолютно не було».» [9].

«Я довідався від владики Андрія (Сапеляка), що о. Степан був єпископом. Він напевно зрозумів, що мені було відомо про його єпископський сан, коли я написав до нього листа і просив у нього благословення», – пише о. Василь Король, СДБ [3].

Після того як несподівано помер один з трьох єпископів – Кир Степан «Блаженніший важко пережив цю втрату. Досі ніхто не знав про хіротонії владик. Блаженніший однак виявляв його натяками перед різними особами, до яких мав довір’я, не називаючи нових владик… Він почав кликати публічно Кир Івана «Владика святий» за його сумирну і скромну вдачу. По смерті Кир Чміля, коли відправлялась перша Панахида в часі її відправи Блаженніший голосно закликав, щоб негайно принесли омофор, «бо він єпископ». Присутня численна громада, що зібралась в церкві Св. Софії, заворушилась на місцях. Коли принесли омофор і заложили мертвому на рамена, всі значуще перекинулись поглядами... Це і стало початком «проголошення» всіх трьох Владик», – оcь так о. митр. Іван Музичка згадує собі ці дні, коли перший духовний син святого Івана Боско в східному обряді отець Степан Чміль став Кир Степаном.

«Ясне осмислення ідей св. Івана Боско та повне проникнення в ідеали його духовності позволили отцю Степану стати промовистим тлумачем та дійсним ідеологом української салезіянської духовності. Не був він, однак, жодним чином, сухим теоретиком. Навчав, спонукував та провадив не тільки своїм доброзичливим, ненастирливим, деколи палким та рішучим словом, але, перш за все, своїм прикладом. Був живим дороговказом, живою теорією, практикою теорії, теорією, яка конкретизувалась у життя. Подібно до отця Боско, не розроблював абстрактних планів, але чинив так, як йому диктував кожен момент життя чи, радше, як вказувало йому натхнення Божої ласки. […] Своїм інтуїтивним зором побачив, якою дорогою йти, щоб українські Салезіяни стали українським Згромадженням, а не чужим тілом у нашій Церкві. Таким чином можемо його вважати справжнім основоположником української Салезіянської вітки українських Салезіян» [8].

«Він дуже любив Патріярха Йосифа, а Патріярх — його! Це були великі, найбільші друзі. Коли Патріярх Йосиф в 1977 році попросив о. Степана бути єпископом, той з щирою покорою відповів: «Як можна Блаженнішому відмовити у цьому?». Він вбачав у проханні Блаженнішого цю потребу, був свідомий, що Блаженніший мав право просити його про це … Він не рвався бути єпископом, не стремів до такого сану, але, коли Блаженніший попросив його ним стати, він, переконаний у правильності рішення Блаженнішого, прийняв сан єпископа без найменшого вагання. Хороша ознака його духовності» [2]. Також «Отець Степан був духовно врівноваженим священиком, глибоко українською душею, любив свої корені, не відкидаючи втім нікого. Підтримав справу кард. Йосифа Сліпого до тієї міри, що зазнавав труднощів від церковних властей» [5]. Також він «був дуже дотепним та характеризувався великим гумором. Пригадую собі, коли вже замінили його на посаді ректора Української Папської Малої семінарії і призначили його сповідником, він приступив до Ісповідника Віри Патріярха і сказав йому: «Блаженніший, у нас в Римі вже буде два сповідника: Ви з «і» – «ісповідник», а я без «і» – лише «сповідник»». Патріярх весело розсміявся» [2].

«Це була людина кришталево чистого характеру і рідкісний отець у Христі», – сказав про Владику Степана Патріярх Йосиф [10].

Олег Цуньовський

 

Список використаних матеріялів:

1) Блажейовський, Д. Українська Папська Мала Семінарія св. Йосафата в Римі Ukrainian Pontifical Seminary of St. Josaphat in Rome, Рим 1990.

2) Зі споминів Блаженнішого Любомира Гузара, Патріарха-емерита і Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви. Він був справді «ПРАВЕДНИКОМ НА ЗЕМЛІ»! // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/67-husar-czmil-ua.

3) Зі споминів о. Василя Короля, СДБ, співбрата о. Чміля. Ми обидва – «аргентинці» // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/72-korol-czmil-ua.

4) Зі споминів о. Євгена Небесняка, СДБ, студента Малої семінарії та співбрата о. Чміля. Святість, що манить до себе // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/71-nebesniak-czmil-ua.

5) Зі споминів о. Луіджі Глинки, ЧБМ, Генерального Вікарія Української Єпархії «Покрова» у Буенос-Айресі, Аргентина. Духовні риси о. Стефана // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/73-glynka-czmil-ua.

6) Зі споминів о. Миколи Матвіївського, студента Малої семінарії в Римі, пароха м. Глостер і Голови Української видавничої спілки Великобританії. Перехід у вічність о. Степана // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/76-matvijivskyj-czmil-ua.

7) Зі споминів Преосвященного Владики Андрія (Сапеляка) СДБ, довголітнього співробітника, товариша та співбрата о. Чміля, Єпископа-емерита єпархії в Аргентині Української греко-католицької Церкви. Стефан Чміль – воістину святий! // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/68-sapelak-czmil-ua.

8) Із рукописних споминів о. Івана Ортинського, салезіянина, довголітнього співбрата о. Степана Чміля в Салезіянській спільноті Малої семінарії в Римі. Український “Отець Боско” // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/70-ortynskyi2-czmil-ua.

9) Із рукописних споминів о. митр. Івана Музички, довголітнього близького співробітника Патріарха Йосифа Сліпого та Ректора Колегії Святої Софії в Римі. Хіротонія (єпископські свячення) о. Степана Чміля // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/74-hirotonia-czmil-ua.

10) Марія Божик, член Спілки журналістів України. Наділений генієм любові // http://www.misionar.info/teksty/5633.html (26.03.2014).

11) Стефан Чміль - приклад святості // http://www.sdbua.net/index.php/ua/salesiany/salesianski-sviati/chmil-ua/66-czmil-gener-ua.

12) Шуст, Р. Готуємося до 100-річного ювілею Владики Степана Чміля // http://sv.ucoz.com/news/gotuemosja_do_100_richnogo_juvileju_vladiki_stepana_chmilja/2013-12-22-182 (13.08.2014).

13) Як о. Степан Чміль виховував майбутнього Папу Франциска (24 березня 2013 р.) // Світло, Квітень 2013.


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць