90 років політичному процесу у справі католицького духовенства
  • Птн, 27/09/2013 - 00:46

У цьому, 2013 році, виповнилося 90 років сумної дати – політичному процесу у справі католицького духовенства. У ході цього процесу один із священиків, прелат Костянтин Будкевич, був засуджений до вищої міри покарання і став першим мучеником Католицької Церкви в Радянському Союзі, а архиєпископу Яну Цепляку вища міра, під тиском громадськості, була замінена на 10 років тюремного ув'язнення.

Потрібно зауважити, що процес у справі духовенства був типовим для того часу в Радянській Росії. Так у повсякденному житті тих років з'явилися такі вирази як «попівщина», «контрреволюціонер у рясі», «релігійний дурман» та інше. Все це було підготовкою масової свідомості до того, щоб простий обиватель бачив у священику потенційного ворога нової влади, з яким після цього можна було легко розправитися, заволодівши церковним майном і не викликаючи при цьому навіть тіні жалю з боку населення. Більшовики марили «фантастичними цінностями», накопиченими в результаті «релігійного гніту», які зберігаються у храмах і монастирях, але не знали, як їх вилучити. Незабаром відповідний випадок зʼявився: масовий голод  1921–1922 років.

Радянська влада в 1922 році приймає рішення про вилучення церковних цінностей з храмів і монастирів під приводом боротьби з голодом. Голод дійсно мав страхітливий розмах і наслідки, особливо в Поволжі, і з ним необхідно було боротися. Однак більшовики порахували, що недостатньо тих коштів, які виділяло духовенство на допомогу голодуючим і прийняли рішення описати все майно, визначивши його націоналізованим, а потім приступити до повного вилучення, що було блюзнірством і оскверненням священних предметів і посудин. Такі дії викликали опір духовенства і мирян і спровокували політичні процеси.

Є відомості, що в ці роки було розстріляно без суду 14 тисяч священнослужителів та активістів церкви. При цьому радянська влада не ділила Церкви на Православну і Католицьку: страждали всі. Католицьке духовенство, законно вважаючи, що для видачі церковних предметів, що є священними, необхідно благословіння і дозвіл Святішого Престолу, чинило опір вилученню. Радянська ж влада бачила у відмові прояв затятої контрреволюційності і, бажаючи залякати непокірних, провела відкритий політичний процес над католицьким духовенством. Можливо при всій відкритості, процес і мав би резонанс, але тільки в самій Москві, і новини про нього далі столиці не поширилися б. Однак більшовики вирішили висвітлити його в засобах масової інформації, опублікувавши статтю-репортаж в «Щотижневику Радянської юстиції» за 1923 рік. При цьому слід зазначити, що «Тижневик» виходив досить великим тиражем і поширювався по всіх повітових і губернських містах країни. Освітлення цього процесу продемонструвало як карикатуру на правосуддя, так і особистості, які заслуговують найглибшої поваги. У першу чергу це священик Костянтин Будкевич та архиєпископ Ян Цепляк.

Прелат Костянтин Будкевич народився 19 червня 1867 року в родині польських дворян, громадян Російської імперії Юліана і Марії. Через шість днів, 25 червня, він був хрещений в Креславському римо-католицькому костелі о.Светиловичем, отримавши ім'я Константин- Ромуальд. Будучи сином досить освічених і забезпечених батьків, охочих дати дитині класичну освіту, Костянтин закінчив Люблінську гімназію, що дало йому можливість вступити в 1886 році в Могилевську архиєпархиальну Духовну семінарію в Петербурзі. Виявивши здібності до навчання і відмінні успіхи, Костянтин відразу ж був прийнятий в Римо-католицьку Духовну академію, після закінчення III курсу якої отримав ступінь кандидата богослов'я.

26 вересня 1893 Будкевич був висвячений на священика. Можна сказати, що з цього дня кар'єрний ріст молодого священика став стрімко розвиватися. У цьому ж році він стає вікарієм псковської римо-католицької парафії і законовчителем місцевих навчальних закладів. У 1896 році він – законовчитель Вітебських чоловічої та жіночої гімназій. Через чотири роки, в 1903-му, призначається вікарієм церкви Святої Катерини в Петербурзі і одночасно  –  законовчителем Павловського інституту. З 1905 року о. Костянтин – вже настоятель того ж храму, парафія якого була найбільшою у столиці. При храмі Святої Катерини було створено Благодійне Товариство, яке очолив отець Костянтин. При цьому необхідно зауважити, що прибутковість парафії при новому настоятелі зросла до 200 000 карбованців на рік, і ревний пастир поспішив витратити ці гроші на опіку дитячих притулків та освіту незаможних дітей, і не просто освіту, а таку, яка, наприклад, давала дівчаткам право працювати сільськими вчительками. За п'ять років, з 1905 по 1910 рік, безкоштовну або частково оплачувану освіту отримало 2000 дітей.

31 травня 1910 священик Будкевич був зведений в звання почесного каноніка Могилевської єпархії, з правом присутності в Могилевській Римо-католицькій Духовної Консисторії. З 1914 року він – почесний член Постійної комісії Санкт- Петербурзького Ради дитячих притулків. А в роки Першої світової війни, будучи на посаді Петербурзького декана і не отримуючи платні, прелат Будкевич не залишав без уваги дитячі притулки, розуміючи, що для дітей це особливо складні роки ще й тому, що багато притулків було евакуйовано з прифронтової смуги, а при переїзді на нове місце вони потребували допомоги. Так само турботою священика стали польські біженці: він очолив Польське товариство допомоги жертвам війни. Маючи можливість залишити Росію після подій 1917 року, отець Костянтин не зробив цього, а прийняв радянське громадянство. Будучи сином свого народу, він відчував відповідальність за тих співвітчизників, які опинилися в період лихоліття на радянській території, і вважав своїм обов'язком допомагати їм. У 1918 році, відокремивши Церкву від держави, уряд більшовиків прийняв рішення про передачу церковного майна та кладовищ місцевим Радам, а метричних книг – органам ЗАГС. Для цієї мети в Комісаріат юстиції Петрограда був запрошений прелат Будкевич, де він зайняв жорстку, безкомпромісну позицію, заявивши, що без згоди Святішого Престолу ніякої передачі храмів і майна бути не може.

Після установи в січні 1919 року Центрального Комітету римо -католицьких громад Могилевської архиєпархії, а особливо після того, як у квітні 1920 року чекісти увірвалися в храм Святої Катерини, б'ючи віруючих, при цьому заарештувавши 200 осіб, отець Костянтин зробився послідовним опонентом беззаконь радянської влади. Влада вимагала від прелата Будкевича  реєстрації громади в «церковному столі» столиці, від чого він постійно відмовлявся, тому що розумів, що реєстрація вимагала поіменного перепису всіх членів з адресами проживання, а це загрожувало їм арештами з боку ЧК. Коли на початку 1922 була закрита церква Святого Серця Марії, а майно її було націоналізоване, отець Костянтин прийняв рішення рятувати храмові цінності. Разом з парафіянами він зумів таємно переправити частину найціннішого майна в польське представництво.

Безкомпромісність прелата щодо більшовиків дала привід Совєтам вважати його ворогом. 28 грудня 1922, разом з архиєпископом Цепляком і прелатом Малецьким, рішенням Революційного трибуналу, він був заарештований, а 5 березня 1923 спільно з чотирнадцятьма священиками перевезений до Москви. У Москві з 21 по 25 березня 1923 пройшов показовий процес, на якому отець Костянтин, звинувачений у шпигунстві і створенні таємної контрреволюційної організації, був засуджений до розстрілу. Разом з ним до вищої міри був засуджений і архиєпископ Цепляк, але останньому смертна кара під тиском громадськості була замінена на 10 років тюремного ув'язнення. Вирок Московського трибуналу прелат Будкевич сприйняв абсолютно спокійно. У ніч з 31 березня на 1 квітня 1923 священика Костянтина Ромуальда Юліана Будкевича не стало.

Майбутній архиєпископ Ян (Іван) Цепляк народився 17 серпня 1857 року в місті Домброва Бендінського повіту Келецької губернії. Слід зазначити, що Ян був досить обдарованою дитиною. Так, закінчивши в 1878 році Келецьку семінарію, він вступив до Петербурзької Римо-католицької Духовної академії, де спеціалізувався на кафедрі догматичної теології. Після закінчення академії був її бібліотекарем. У 1897 році у нього була можливість зайняти пост ректора Келецької духовної семінарії, але царська влада чинила опір цьому, знаючи про його виражені пропольські настрої. З цієї ж причини він в 1909 році був звільнений з поста Голови духовних колегій Санкт -Петербурга.

У роки Першої світової війни священик Цепляк став адміністратором Могилевської архиєпархії, активно займаючись при цьому благодійною діяльністю. Лютневу революцію 1917 року він зустрів з натхненням, вважаючи, що Росія, нарешті, вступила на шлях свободи, щастя і процвітання. Але він глибоко помилявся, сподіваючись перший час, що більшовицькі Совєти принесуть країні ще більшу свободу.

У 1919 році Цепляк став архієпископом-митрополитом Могилеівським. У 1920 році він був заарештований ЧК в Петрограді, але незабаром відпущений, тому що заявив про визнання нової влади. Однак на волі він залишався недовго, оскільки вірно слідував вказівкам представника Ватикану, заперечував проти укладення будь-яких договорів з радянською владою. У 1922 році архиєпископ Цепляк відмовився допомагати більшовикам у вилученні церковних цінностей. У тому ж році його заарештували, а на показовому процесі в березні 1923 року він був визнаний винним у керівництві контрреволюційною організацією, яка провокувала парафіян до виступів проти радянської влади, і засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Однак протести світової громадськості змусили радянську владу замінити розстріл на 10 років в'язниці. У 1924 році архиєпископ Ян Цепляк був звільнений і висланий до Польщі. Помер він 17 лютого 1926 в США.

Радянська преса моментально відреагувала на рішення суду. Якщо в ніч з 31 березня на 1 квітня 1923 прелат Будкевич був страчений, то вже 5 квітня цього ж року вийшов № 13 «Щотижневика Радянської юстиції» зі статтею «Блаженні отці, святі канони і... папа римський». Стаття написана анонімним автором, що підписався «С. З– ців.».

Будучи переможцями, більшовики із зарозумілістю дивилися на переможених і могли собі дозволити виставляти їх у вигідному для себе світлі. На початку своєї статті автор малює портрети підсудних: «Їх досить багато – 14 осіб. Вони всі одноманітно характерні. У чорних католицьких сутанах, ретельно виголені, здебільшого з здоровим рум'янцем на щоках, коротко вистрижені або гладко зачесані – такий їх зовнішній вигляд. Відбиток якоїсь схоластичної витонченості проглядається в їхніх рисах.

Серед них виділяються дві постаті. Перший – це архиєпископ Цепляк. Одягнений в ті ж облачення, що й інші, він носить і знаки високої відзнаки. На ньому, на маківці, маленька оксамитова кардинальська шапочка малинового відтінку, така маленька, що дивуєшся, як вона там тримається. Він підперезаний широким червоним поясом. Його фізіономія – зразок єзуїтського сина з усією властивою останньому хитрістю, витримкою, єхидством і вмінням тримати себе навіть у найделікатніших ситуаціях. Але, , де тонко, там і рветься. І ось в самих, здавалося б, найделікатніших місцях і серед вміло пройдених ним підводних каменів йому довелося в ході процесу зазнати збитків, бо державний прокурор товариш Криленко зумів змусити його після тривалих вивертів відповісти чітко і беззастережно на поставлені йому запитання».

Далі описується вина підсудних: «У чому ж звинувачуються ксьондзи? Деякий час по тому після видання декрету про відділення церкви від держави і школи від церкви, в Пітері католицькі церкви організувалися з цілком визначеною ціллю протидіяти заходам радянської влади для проведення цього декрету в життя. Однак пасивна спочатку протидія, помалу переходила в активний опір. Ксьондзи один за одним відмовляються допустити представників влади до повірки за описом церковного майна, заявляючи, що це святотатство... Основні пункти, навколо яких розгорівся заколот, – відмова від підписання договорів на користування костелами і їх майном, самочинне і незаконне викладання закону Божого неповнолітнім та опір вилученню цінностей. Судове слідство детально вивчає діяльність всіх підсудних щодо цих пунктів звинувачення, як в цілому, так і поодинці».

Автор з сарказмом наводить доводи підсудних: «Чому вони не підписували? Дуже просто. Без благословіння папи римського вони не можуть дати підпису. От якби радянська влада подбала про високі релігійні почуття правовірних католиків, то вона б, бачте, увійшла в переговори з його святою величністю, папою римським, і все було б благополучно. Але на превеликий католицький жаль, вона тільки видала декрет про відокремлення церкви від держави і змусила самих ксьондзів виконувати його по пунктах».

Далі автор робить висновок щодо священиків: «Ну, і єзуїтська спритність!»

У чому ж вона виявилася? А в тому, що в перші місяці радянської влади ксьондзи підписували договори, в надії, що через два-три місяці влада впаде. «Але радянська влада ніяк не падала. Мало того, що не впала, а ще й змусила їх підписувати постійні договори». На що ксьондзи відмовлялися, посилаючись на канонічне право, за яким розпоряджатися майном, може тільки римський папа. Та й архиєпископ підтвердив це право. «З допиту Цепляка з'ясовується, що канонічне право, на яке так охоче посилаються підсудні, сходить до середньовіччя і відображає епоху боротьби папи з імператором, епоху боротьби за світську, державну владу. Чи приймалися главою католицької церкви в республіці трудящих будь-які заходи до узгодження канонів з радянськими законами? Вступав він у переговори з радянською владою з цього приводу? Ні, негативно відповідає "блаженний" Цепляк. Він вважав за краще іншу позицію. Екстериторіальність, наддержавність – це більше узгоджувалося  із гідністю католицького єрарха. І він вів свою політику».

Далі слідували звинувачення в тому, що коли деякі ксьондзи зверталися до архиєпископа з приводу проведення описів майна за роз'ясненням, то він відповідав: «Вимога незаконна. Описи не дозволяйте». «Предмети культу священні, усякий дотик до них – святотатство, їх навіть ні описувати, ні повірити не можна».

І, звичайно, найголовніший «злочин», в якому прелат Будкевич та архиєпископ Цепляк були звинувачені: створення уявної контрреволюційної організації. За це їх і засудили до вищої міри. «Католицьке духовенство провело цілий ряд нарад, натхненниками яких були Цепляк і Будкевич. Метою їх було організаційно згуртувати пітерських ксьондзів для протидії проведенню в життя  декрету про відділення церкви від держави. Був висунутий проект створення парафіяльних комітетів на чолі з настоятелями костелів – ксьондзів. Структура явно суперечить закону. Центральний комітет мав координувати дії інших ксьондзів. На нарадах розбиралися питання політичного характеру. Протоколи складалися ксьондзом Будкевич... Зносини з іноземними державами підтримувалися архиєпископом Цепляком...»

Підводячи підсумок своєї статті, автор пише: «На аналізі цих пунктів і побудував свою промову державний прокурор тов. Криленко. Захисниками підсудних виступали Комодов і Бобрищев-Пушкін. Перший аналізував психологію підсудних ксьондзів, пояснюючи їх діяльність браком громадянської мужності, щоб прямо піти проти духовної влади. Другий оскаржував контрреволюційність їх злочинів, вважаючи, що вони не мали, в кінцевому рахунку, за мету повалення радянської влади. У результаті тривалої наради Верховний Суд засудив Цепляка і Будкевич до розстрілу».

Внизу під статтею є виноска «Постановою Президії ВЦВК вирок відносно підсудного Цепляка замінений 10 роками позбавлення волі з суворою ізоляцією. Будкевичу залишилася та ж міра покарання».

Нині минуло рівно 90 років з моменту винесення вироку. Час розставив всіх і вся по своїх місцях. Хтось так і залишився невідомим «С. З– ців», когось засудила історія, показавши обличчя істинного ката, а хтось став першим мучеником Католицької Церкви у вже не існуючій державі – Радянському Союзі.

Володимир Ряполов

м. Воронеж

За матеріалами Сибірської католицької газети


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць