Великий галас в українському суспільстві минулого тижня здійнявся довкола того, що добровольчі батальйони відмовилися пропускати гуманітарні конвої Рината Ахметова в окуповану частину Донбасу. І дійсно, що аморальніше – залишити окуповану частину країни напризволяще чи годувати бойовиків, терпіти знущання того ж таки мирного населення над українськими полоненими чи обмінювати цих же ж полонених на фури з гуманітаркою?

Може здаватися абсурдним, але тих, що говорять про милосердя до голодуючих жителів Донбасу, взагалі не цікавить милосердя до наших вояків, їхніх родин, до поранених і загиблих українських героїв. Але, з іншого боку, не слід забувати, що держава не зробила нічого, щоб допомогти виїхати тим, хто хоче залишити окуповані території, а також, на те виглядає, вимушені переселенці у своїй більшості покинуті державою напризволяще.

Додайте до того реальні історії хамовитих ватоподібних істот під виглядом тих же ж таки вимушених переселенців і увесь компот, зварений московитською агресією й безалаберним українським держапаратом, повстає реальною моральною дилемою – і так зле, і так не добре. Виходить така собі чи то моральна аморальність, чи аморальна моральність.

Дані про реальний стан церковного життя на окупованих теренах, які минулого тижня озвучив Блажeнніший Святослав у своєму інтерв’ю, в принципі не залишають надії на можливість подальшого існування УГКЦ на цих теренах. Ми не маємо тут ситуації відвертих етнічних чисток, як у часі воєн на теренах колишньої Югославії. Те, що відбувається, можна назвати систематичним видавлюванням етнічно чи релігійно інших елементів.

Саме тому і УГКЦ, і УПЦ КП, і протестантським деномінаціям, і головно українській державі треба готуватися до нових хвиль вимушених переселенців. Більше того, особливо УГКЦ вартувало б перейняти досвід Католицької Церкви в Хорватії та в Боснії і Герцеговині. В часі військових конфліктів в тих країнах саме Церква була головною суспільною структурою, яка організовувала евакуацію населення з охоплених бойовими діями теренів, як рівно ж і з окупованих, а також саме католицький «Карітас», опираючись не тільки на власні сили, але й на німецьку філію, був основою надання допомоги вимушеним переселенцям і біженцям.

Оскільки українська держава не виказує якогось зацікавлення долею людей на окупованих територіях, які би хотіли ці території залишити, саме церковні структури українських християнських конфесій мали би взяти на себе це нелегке завдання.

Звісно, вигідніше, щоб вірні залишалися на окупованих теренах. Адже через їхнє терпіння церкви собі доволі легко осягнуть ареолу мучениць, окрім того, вивезення, а потім опікування людьми з окупованих теренів без державної допомоги – це зайві важкі клопоти на голову. Але українські християни мали би пам’ятати слова Спасителя: «А як будуть вас переслідувати в тому місті, тікайте в інше» (Мт 10, 23а). Це – перше.

А друге: саме залишенців на окупованих територіях терористи використовуватимуть як засіб тиску на церковні структури на вільних теренах. А випадки такого тиску уже є і непоодинокі.

Якщо церквам вдасться вивезти хоч частину вірних з окупованих території, існує реальна можливість, що суспільний тиск, який може у такому випадку стати реальністю, змусить державу, підключивши відповідні міжнародні інституції, почати евакуацію населення, яке хоче залишити окуповані терени, і у відповідний спосіб заопікуватися ним. Усяке інше рішення виглядає у цій ситуації просто аморальним заграванням зі злом.

Звісно, що не тільки церковні структури, але й усі християни на вільних територіях змушені заопікуватись над вимушеними переселенцями. До того ж, не забуваючи про потребу їхньої соціалізації та інкультурації в культурно зовсім інакше середовище, аніж було середовище їхнього проживання до цього.

Таке вирішення проблеми мирного населення окупованих теренів зняло би цілу низку моральних дилем. В іншому випадку завжди існуватиме чи то моральна аморальність, чи аморальна моральність – постійний компроміс зі злом.

о.Орест-Дмитро Вільчинський