Апокаліптичне пророцтво
  • Нед, 24/04/2016 - 20:10

Про цю книгу Папа Франциск сказав: «Раджу її прочитати». Раніше на неї публічно звертав увагу кардинал Ратцінгер. «Володар світу» – це написане понад сто років тому пророче бачення сучасної цивілізації.

У січні 2015 року Папа Франциск повертався літаком з Філіппін. Один з журналістів запитав його, що він має на увазі, коли говорить про «ідеологічні колонізації». Папа Франциск спочатку навів як приклад ситуацію, коли надають фінансову допомогу школі за умови, що вона враховуватиме «гендерну теорію». «Вони впроваджують у життя людей ідеї, які не мають нічого спільного з їхнім національного життям», – говорив з обуренням Папа. Потім він назвав книгу, видану на початку ХХ століття: «Володар світу» Роберта Х'ю Бенсона.

«Це книга, автор якої побачив у тому часі драму ідеологічної колонізації... Читаючи цю книгу, добре зрозумієте, що я маю на увазі, використовуючи визначення «ідеологічна колонізація».

Папа Франциск говорив про цю книгу раніше. У своїй проповіді 18 листопада 2013 року він сказав, що «також сьогодні дух світськості провадить нас до прогресивності, до однаковості мислення». При цьому він згадав твір Бенсона, кажучи, що він показує, як дух світу провадить до апостазії, «немовби це було пророцтво, немовби [автор] передбачив, що станеться».

Чи хтось з нас чув про книгу «Володар світу» Бенсона?

Автор, Роберт Х'ю Бенсон, який народився 1871 року був сином англіканського Архиєпископа Кентербері. Він мав братів, які також були письменниками. Роберт спочатку мав стати англіканським священиком, але 1903 року навернувся до Католицької Церкви, а за рік отримав священичі свячення в Римі. Він помер 1914 року.

«Володар світу» не вичерпує літературних досягнень о. Бенсона. Однак це «Володар світу» є сьогодні серед таких видатних творів, як: «Ми» Євгена Замятіна (1921), «Новий чудовий світ» Олдоса Хакслі (1932) і «1984» Джорджа Орвелла (1948).

Імперія гуманітаризму

У світі XXI століття, показаному у книзі «Володар світу», Європа є політичною єдністю (разом з Африкою – очевидно ми є у світі європейських колоніальних імперій); є європейський парламент і президент Європи.

Обидві Америки об'єднані (хоча і не відіграють великої політичної ролі – тут Бенсон не передбачив зміни, яка відбулася з І світовою війною). Люди заходу побоюються Східного імператорства, що охоплює всю Азію від Уралу, а релігійно представляє насамперед магометанство.

Уже в пролозі твору автор говорить нам, що враховуються тільки три духовні сили: католицизм, гуманітаризм і релігії Сходу. Про останні знаємо найменше, натомість драматична дія книги виникає з апокаліптичного протистояння між Церквою і світським гуманітаризмом.

Гуманітаризм є панівною ідеологією в країнах Заходу. Він вороже налаштований до християнства і в той же час, однак, виник наче в результаті певної операції, здійсненої щодо християнства: його створили люди, які належали колись до християнських суспільств, усуваючи з християнської культури елемент надприродності й взагалі зв’язок з Богом. У це місце гуманітаризм впровадив розпливчасту духовність пантеїстичного типу (що яскраво нагадує «New Age», відомий нам з 90-х років минулого століття). Проте пантеїстичні медитації цікавлять небагатьох, а маси – керовані емоційною політикою з газет – захоплені швидше великими суспільними рухами: бажання об'єднати світ і ліквідувати з нього неспокій є найважливішою темою суспільних переживань.

Гуманітаризм, як панівна ідеологія, створює пару з демократією як державним ладом, з соціалістичною партією в головній ролі. Важливу і взагалі більше неприховану роль відіграє масонство, організація, що якимось чином заміняє Церкву в житті суспільства. Потрібні цьому новому суспільству ритуали і свята є копіями масонських ритуалів, майстерно приготовані священиками-відступниками, що чудово почуваються в масових святкуваннях.

На цей сучасний секулярний світ дивимося з перспективи Лондона, через призму життя представників його еліти: політика Олівера Бренда і його дружини Мейбл. На задньому плані рухаються натовпи – приглушені й сірі щодня, дико емоційні, коли треба відзначати наступні етапи об'єднання світу чи переслідувати католиків, підозрюваних у нападах на лідерів людства. Повсякденне життя раціонально організоване, маси людей беззвучно рухаються до праці і назад. Є якось сіро і без запаху, дбають про приглушення будь-яких галасів. Якщо станеться якийсь нещасний випадок, відразу на місці з'явиться «служба евтаназії», щоб запобігти терпінню поранених; до того ж евтаназія – легалізована 1998 року (!) – це вихід на вибір для кожного, хто хоче «піти з гідністю».

Церква останніх часів

Єдиною духовною альтернативою для цієї суміші гуманітаризму і ліберального соціалізму є Церква і створена колись під її впливом християнська цивілізація. Католики, проте, вже є меншістю в морі безрелігійних суспільств Заходу. Меншістю, в якій зростаючий тиск обставин прискорить екстатичну святість небагатьох, але і апостазію цілих народів чи впливових єрархів.

У творі Бенсона бачимо двох Пап: спочатку Івана XXV, що панує впродовж кількох десятиліть, захисника віри, який свідомо уподібнений до Пія X (в часи якого виник твір); далі вибраного в надзвичайному порядку Сильвестра II, пастиря дослівно останніх часів. Двоє Пап – але представлений нам стиль папства складається з трьох шарів.

Перший – це папський Рим, зображений як барвистий анклав традиції, що притягає до себе всі особистості старої християнської цивілізації, на чолі з монархами, вигнаними зі своїх королівств, що тепер служать Папі в урочистій Літургії. Цей анклав «давнього життя» є повною протилежністю сірості й функціональності сучасних міст. У Римі живуть з маніфестаційною старосвітськістю (досить сказати, що кардинали їздять каретами, а Папа – на мулі або його носять на переносному троні з віялами зі страусового пір’я...).

Проте в середині цього відокремленого простору консервативного бунту проти уніфікації і обожнювання сучасності раптово з’являється ліфт і друкарська машинка (1907 рік!), які попереджають, що Церквою керують – в цілому – дуже сучасно.

У відповідь на зміни у світі уряди в Церкві стали максимально централізовані, Папа керує регіонами за допомогою призначених для них кардиналів-покровителів, що перебувають у Римі, а щоденно контактують з низкою священиків доповідачів. Позиція ординаріїв є непомітною, всі чини за рішенням Папи зведені до трьох.

І є ще третій шар: папство апокаліптичної Церкви, що використовує в основному спеціально створений суперорден, «схожий до єзуїтів, але вільний від їхньої поганої репутації». Папа залишається тут центральним, але – позбавлений можливості діяти з Риму і всіх своїх римських урядів – є покровителем лише кількох вірних, готових до мучеництва в умовах затягування петлі кривавих і адміністративних переслідувань.

Не розкриваючи тут усіх таємниць цієї історії, скажемо ще тільки, що моментом, що пришвидшує дію і викликає наступні етапи в зіткненні гуманітаризму і католицтва є поява на горизонті, а потім в центрі дії геніального політика Джуліана Фелсенбурга. Здійснюючи мрії про мир і подальшу уніфікацію, цей «президент Європи» є дослівно обожнюваний, додаючи дотеперішній безособовості системи соціалізму елемент персоналізованого абсолютизму. Тут, однак, торкаємося вже таємниці, що ховається в назві: «Володар світу».

Саме про цю книгу Папа Франциск сказав: «Раджу її прочитати». Додамо, що ще в лютому 1992 року на неї публічно звертав увагу кардинал Ратцінгер – тоді, коли критично реагував на тодішнє гасло побудови «нового світового порядку» (New World Order). Кардинал порівняв це гасло до розповіді Бенсона про «схоже уніфіковану цивілізацію і її силу знищити дух».

Paweł Milcarek