Архиєпископ Мюллер про внесок Й. Ратцінгера в подолання післясоборної кризи священства
  • Чтв, 31/10/2013 - 13:14

Найбільша криза віри і місії відбулася після смерті Христа. Її переміг Сам Воскреслий. Саме з Його допомогою, дивлячись на Воскреслого, можна подолати історичні кризи священства, післяреформаційні та останні післясоборні, – вважає Архиєпископ Герхард Мюллер.

Префект Конгрегації науки віри висловився на цю тему в Палермо під час презентації XII тому італійського видання збірки праць Йосифа Ратцінгера.

Архиєпископ Мюллер аналізує дві кризи священичої ідентичності. Перша була спричинена Реформацією, яка знизила священика до посади представника громади і скасувала істотну відмінність між сакраментальним священством і загальним священством всіх віруючих.

Друга криза мала не стільки доктринальний характер, як екзистенціальний і духовний. Вона вибухнула після ІІ Ватиканського Собору, а її болючі наслідки ми відчуваємо сьогодні, – зазначив глава ватиканської дикастерії.

Шукаючи причин післясоборної кризи священичої ідентичності, Архиєпископ Мюллер згадує дослідження Папи Бенедикта XVI. «Ратцінгер показав, що там, де католицькому священству бракує догматичних підстав, не тільки висихає джерело, з якого можна ефективно живити наслідування Христа, але також виникає брак  мотивації, яка уможливлює раціональне розуміння відмови від шлюбу задля Царства Божого і целібату, як есхатологічного знаку майбутнього світу Божого, знаку, який треба переживати в силі Святого Духа, з радістю і впевненістю в собі». Архиєпископ Мюллер зазначає, що відмова від цього символічного характеру таїнства призводить до сприйняття целібату як пережитку минулого, ворога тілесності.

Іншим джерелом сучасної кризи священства в західному світі є глибока дезорієнтація християнської ідентичності, спричинена закриттям на трансценденцію та есхатологію. Архиєпископ Мюллер нагадує, що не можна наслідувати Христа без цілковитого покладання на Бога.

Однією з історичних причин післясоборної кризи священства була некритична відкритість на протестантську екзегезу, яка в підході до священства має упередження. Католицька сторона часто не переймалася протестантськими упередженнями в екзегезі. Отже, могло здатися, що ані сакраментальне священство, ані сам культ не має обґрунтування у Святому Письмі. Йозеф Ратцінгер детально проаналізував цю проблему. Користуючись протестантською теологією, він застосував стислі критерії історично-критичного аналізу, очищаючи її, однак, від протестантських упереджень. Таким чином він зміг показати, що католицьке бачення священства має сильне обґрунтування у Святому Письмі, а критика священства, яка в післясоборну епоху з великою силою вдарила як по Католицькій Церкві, так і по Православній виявилася необґрунтованою і заснованою на упередженнях.

За матеріалами: pl.radiovaticana.va