Архиєпископ УАПЦ: “Русскій мір” можна розглядати як етап еволюції націоналістичної доктрини Кремля

Офіційна позиція Російської Православної Церкви припиняє влаштовувати навіть її колишніх речників

Depo.Харків починає публікацію серії інтерв’ю, під час яких ми разом із громадськими авторитетами, політиками, діячами мистецтва та культури шукатимемо причини конфлікту в Україні та можливі шляхи примирення зі співгромадянами, котрі залишилися на непідконтрольній території Донбасу.

Першою в серії матеріалів пропонуємо вашій увазі розмову з архиєпископом Харківським і Полтавським Української Автокефальної Православної Церкви, професором, доктором філологічних наук Ігорем (Ісіченком).

– Доброго дня, владико! Як на Вашу думку, як взагалі міг статися такий конфлікт, жертвою якого стали основоположні принципи людського співіснування, добросусідства?

– Безперечно, існував зовнішній деструктивний чинник: російське сусідство та неоімперські амбіції Кремля. Але суспільний конфлікт провокувався і збереженим у посткомуністичній Україні авторитарним стилем мислення та управління, і відсутністю в нас культури суспільного діалогу. Змагання між носіями конкурентних політичних доктрин лише поглиблювало суспільні суперечності. Не було жодної загальноукраїнської політичної сили, яка б транслювала в суспільний простір переконливі доцентрові ідеї. Не декларувала, а саме транслювала своєю цілеспрямованою й послідовною стратегією. Дух конкуренції паралізував культуру партнерських стосунків.

З цим духом конкуренції пов’язана й риторика ненависті, що запанувала в українському інформаційному просторі. Пригадаймо засідання Верховної Ради, телевізійні ток-шоу, не говорячи про передвиборчі мітинги… Адже їхні учасники ніби змагалися в тому, як дошкульніше образити, принизити опонента! На жаль, вихідна ідея Революції Гідности: пошана до людської особистости, до особи ближнього, – так і лишилася чужою для діячів, винесених цією революцією на політичну поверхню.

– Однак ідеї, що об’єднують людей, існують і вони відомі загалу. Чому ці, здавалося б, такі прості речі, не були сприйняті, чому їх так важко виконувати?

– Пригадуєте “Animal Farm” (“Колгосп тварин”) Орвела? Сьома заповідь тваринізму “Усі тварини рівні” там зрештою стала читатися “Усі тварини рівні та деякі тварини більш рівні за інші” (“All animals are equal, but some animals are more equal than others”). Англійський письменник, який пережив захоплення лівими доктринами, дуже точно визначив еволюцію комуністичного міфу. Життєвою метою пересічного громадянина СССР стало просуватися щаблями номенклатурної ієрархії до все більш і більш рівних за інших середовищ. Стимул був: закони, що існували для загалу, для кожного щабля все більше втрачали свою невблаганність.

Посткомуністичний світ успадкував таке ставлення до законів. “Нові еліти” вивищуються над загалом, демонструючи свою свободу від загальних правил. А подібне ставлення переноситься і на фундаментальні речі. Адже так влучно сформульована Орвелом заповідь радикально протистоїть суспільній доктрині Євангелія, яку визначив Сам Христос: “Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!” (Мт. 23:11).

Хтось обходить податкове законодавство, ховаючи в офшорах мільярди доларів. Інший прикриває контрабанду сигарет. Чийсь сусід висипає сміття в забороненому місці. Нахабний мажор збиває жінку на хіднику. А он бабуся самовпевнено простує через перехрестя, змушуючи водіїв різко гальмувати. Ми всі прийняли правила гри, за якими втеча від закону перетворилася на захоплюючий спорт. Часом навіть самодостатній, від якого ніхто не одержує вигоди. Єдина втіха – “Ось я який крутий!”

Саме слово “сепаратизм” походить від латинського прикметника “separatus” – окремий, відосібнений. Воно відображає прагнення відірватися від загалу, здобути собі особливий статус, право бути “більш рівним за інших”. А підстави для цього безпринципний ідеолог завжди може відшукати.

– Слова, які плекали в українцях ненависть, дали сходи. В одній із церков – РПЦ – ці сходи, очевидно, найбільші. Як ви можете прокоментувати те, що релігія у питанні Донбасу була використана як один із елементів роздмухування конфлікту. Я маю на увазі так звану “Православну армію Донбасу” та антисемітські випади проросійських бойовиків.

– Ідеологічним підґрунтям для російської аґресії в Криму й на Донбасі була кілька років активно пропагована в храмах згаданої Вами конфесії теорія “русского мира”, тобто спільного етноконфесійного простору, де б панувала православна віра й російська національна ідея.

Колись Микола Бердяєв дуже влучно помітив у ідеології “Москви – третього Риму” історичні корені російського більшовизму. А “русский мір” можна розглядати як наступний етап еволюції цієї націоналістичної доктрини. В її основі – ідея обраності окремого народу для особливої історичної місії. Ідея, несумісна з апостольським напучуванням про нову людину, взоровану на Христі, “де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!” (Кол. 3:11).

Навіть Сталін, знищивши перед Другою світовою війною майже всю Православну Церкву на підвладній йому території, раптом схопився за ідею “священної війни” й цинічно спробував 1943 р. перетворити легалізовану Російську Православну Церкву на знаряддя цієї війни. Сучасне керівництво Російської Федерації не поступиться Сталіну ані в жорстокості, ні в цинізмі. Тому й тепер для прикриття справжніх цілей аґресії використовується псевдорелігійний антураж і церковна риторика. А нині ще створюється видимість цивілізаційного конфлікту в селах, де громади РПЦ вирішили перейти в іншу юрисдикцію, як от у с. Птича на Рівненщині.

Скрізь, де є розмови про “русский мир”, існує небезпека сепаратизму. І на Півдні, і на Волині, і на Закарпатті. Не забуваймо, що більшість церков східного обряду на Закарпатті належать до Московського Патріархату. А серед священників Московського Патріархату не бракує носіїв ідеології політичного русинства.

– Але ж яке символічне навантаження явища “Православна армія Донбасу”!

– Було б найпростіше вважати, що “Православна армія Донбасу” – це зграя безвірників, які використовують церкву у своїх інтересах так, які жебраки, що ставлять біля себе іконку, коли просять гроші біля метро. Але, напевно, це спрощення. Я не виключаю, що серед найманців, які ідуть убивати “бандерівців” на Донбас, трапляються й релігійні фанатики, отруєні ідеями російського месіанізму.

– Як по-вашому, чи потрібен діалог для примирення із Донбасом? Де ми маємо шукати партнера для цього діалогу?

– Говорити про діалог як неодмінний круглий стіл, за яким треба посадити певні знакові постаті, – означає гранично спрощувати, якщо не профанувати, саму ідею національного порозуміння. Ми можемо самі, кожен на своєму місці, творити загальнонаціональний діалог, говорячи спокійно, впевнено, з любов’ю, переконливо. А найголовніше – говорячи правду.

Коли читаєш у соціальних мережах про загибель кількох воїнів на східному фронті, а в той самий день прес-секретар Генштабу озвучує оптимістичне повідомлення, що день минув без втрат, припиняєш вірити офіційним повідомленням. Коли починається переслідування політичних середовищ, які тримали на собі Майдан, а добровольчі батальйони оточуються реґулярним військом, це викликає зневіру, зокрема, в тих, для кого в Донецькій і Луганській областях поява добровольців стала знаком надії на визволення від окупантів.

Нічого не вдієш – головні партнери в діалозі з Донбасом наразі будуть віртуальними. Це потенційні слухачі, глядачі, читачі українських інформаційних ресурсів. Треба ще, аби ці ресурси запрацювали, стали доступними в Донбасі. І не тільки. Український учасник діалогу має викликати довіру. Цьому зараз шкодять низький професійний рівень інформаційних програм, їхня виклична тенденційність, нещирість. Дуже наївним є покладання на російську мову як засіб викликати довіру в східних українців. Ну хто всерйоз ставитиметься до пропагандистських декларацій політиків і журналістів, коли вони нездатні навіть опанувати власну державну мову?

– Хоч у нас також монологічне мовлення, однак у той же час дуже важко знайти, із ким говорити.

– Зараз ніхто з окупованих територій не зважиться відверто включитися в партнерський діалог. Люди там існують у іншій реальності. Ми мусимо її враховувати. І треба вчитися говорити, писати, публікувати повідомлення в Інтернеті, демонструючи своє розуміння й співчуття.

– Тобто це модель примирення?

– Може, не модель, а шлях до примирення. Шлях, розпочатий на Майдані. Ми всі повинні вчитися поважати іншу, відмінну від себе людину. Це надзвичайно складно. Але християнська любов до ближнього – це завжди виклик. Виклик нашим застарілим стереотипам і нашій егоцентричній картині світу.

– Чи можуть зарадити ситуації спільні символічні акти лідерів релігійних громад?

– Сьогодні важко сподіватися на спільні символічні акти з релігійними організаціями, котрі взяли на себе співвідповідальність за імперську політику господарів Кремля. Але історія не закінчується сьогоднішнім днем. Офіційна позиція РПЦ припиняє влаштовувати навіть її колишніх речників. Крім того, в Росії є й альтернатива РПЦ. Наша єпархія має малесеньку парафіяльну громаду в Москві, яку очолює отець Яків Кротов. Цей мужній священик займає абсолютно чітку і дуже жорстку антипутінську позицію. Для нас великою втратою була передчасна смерть його найвідомішої парафіянки Валерії Іллівни Новодворської, що стала символом стійкості російської опозиції. Але лишилися порядні, чесні росіяни, голос яких вагомий у їхній країні, хоч, може, нині й надто слабкий.

– Якщо ми собі не можемо знайти партнера для діалогу, для символічних актів, можливо, потрібно виконувати їх самостійно?

– Українські церкви намагаються це робити. Сам феномен присутності десятків українських капеланів на фронті є шансом до того, щоб солдати ставали носіями культури миру, а не війни. Бо дуже багато залежить від наших солдатів: від їхньої повсякденної поведінки, від їхнього ставлення до місцевого населення, їхньої стриманості. Унікальний взірець євангельської жертовності демонструють ось вже майже два роки українські волонтери.

– На завершення нашої розмови хотілося би попросити Вашої поради вірянам у день свята Богоявлення.

– Для нас усіх важливо зрозуміти, що жорстокий досвід розчарувань після першого й другого Майданів і кривавий досвід війни на Донбасі має сенс і як знак суворої, застережної Божої ласки. Бог вказує, до чого допроваджує нас прагнення вливати нове вино у старі бурдюки – будувати українську державу, не змінюючи засадничо суспільної психології та політичної культури.

Зберігаючи авторитарність мислення, демонструючи на кожному кроці неготовність до входження у громадянське суспільство, ми зберігаємо постійний вірус війни у нашому суспільстві. Було б надто просто твердити, що війну принесли на своїх багнетах російські окупанти. Війна народжується у наших серцях. Бо хіба до війни Донбас був українським, демократичним? Чи Крим? Хіба там не владарювали місцеві кримінальні клани? Хіба українська культура у нас займала гідне становище? Хіба церква або принаймні її протегована владою частина розвивалася як оздоровча сила суспільства, а не як інституція, що пристосовується до кон’юнктури і намагається використати її для своїх інтересів? Саме в цьому потужний сенс уроків війни для всіх нас.

Богоявлення для більшості східних українців – це день веселої гри, штовханини біля церков і ставків, але й прихованої віри в чудо: а раптом вдасться, напившись свяченої води, позбутися всіх життєвих проблем?

Звільняючись від цих примітивних уявлень, не можна втрачати віру в чудо. Адже чудом спасіння було наше з вами хрещення! Силою цього таїнства ми були звільнені з-під влади гріха. І кожне Богоявлення (або, як його ще називають, Хрещення Господнє) має бути нагадуванням про наші обіти, дані при одержанні цього чудесного дару. Ми – або від нашого імені хрещені батьки – зобов’язувалися по прийнятті хрещення наслідувати Христа, жити за євангельськими заповідями.

Суспільна місія християнина полягає в свідченні цього переможного способу життя. Свідченні сміливому, гідному. Не можна ховатися зі своєю любов’ю до ближнього. Не можна боятися бути добрими, лагідними, здатними прощати. Бо вміти бути добрим – це і є ознака мужності і готовності змінювати суспільство навколо себе.