Бенедикт XVI про ІІ Ватиканський Собор
  • Чтв, 10/10/2013 - 23:07

Ваше Високопреосвященство, дорогі брати в єпископстві та священстві! 

Для мене є особливим даром Провидіння, що перш ніж залишити Петрове служіння я можу ще раз зустрітися з моїм духовенством, духовенством Риму. Це завжди велика радість – бачити як живе Церква, бачити, що Церква в Римі жива, що є пастирі, які, в дусі верховного Пастиря, ведуть паству Господню. Це духовенство справді католицьке, вселенське, у згоді з сутністю Римської Церкви: нести в собі універсальність, католицтво всіх народів, всіх рас, всіх культур. Я також дуже вдячний кардиналові-вікарію, який багато зробив для того, щоби відкрити нові покликання тут, у самому Римі. Тому що Рим, з одного боку, повинен бути вселенським містом, але одночасно він повинен бути містом з власною сильною та міцною вірою, з якої народжуються покликання. Я переконаний, що з Божою допомогою ми зможемо знайти покликання, які завжди виходять від Нього, і зможемо спрямовувати їх, допомагати їм дозріти, і таким чином брати участь у праці у винограднику Господа.

 Сьогодні ви всі разом перед гробницею святого Петра читали Символ віри: у Рік Віри мені здається особливо доречним, навіть потрібним, щоби римське духовенство об'єдналося довкола гробниці Апостола, якому Господь сказав: «Тобі я довіряю Мою Церкву. На тобі Я збудую Церкву Мою» (пор. Мт. 16, 18-19). Перед лицем Господа ви разом з Петром сповідували: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16, 16). Так росте Церква: разом з Петром, сповідуючи Христа, слідуючи за Христом. Це те, що ми робимо завжди. Я дуже вдячний за вашу молитву, яку я відчував, як я сказав у середу, майже помітно. І хоча я йду, в молитві я залишаюся поруч з усіма вами, і я впевнений, що і ви теж будете поруч зі мною, навіть якщо я буду прихований від світу. 

Для сьогоднішньої зустрічі, враховуючи обставини пов'язані з моїм віком, я не зміг підготувати тривалої бесіди, як цього можна було б очікувати. Але замість цього я хотів би поговорити з вами про II Ватиканський Собор, яким я його бачив. Почну з анекдота. 1959 року мене призначили професором у Боннському університеті, де навчаються студенти і семінаристи з єпархії Кельна та інших довколишніх єпархій. Так я познайомився з Архиєпископом Кельна, кардиналом Фрінгсом. Кардинал Сірі з Генуї, здається, 1961 року, якщо я правильно пам'ятаю, організував низку конференцій, присвячених майбутньому Соборові, на яких виступали різні кардинали з Європи, і куди він запросив також Кельнського Архиєпископа прочитати доповідь під назвою «Собор і світ сучасної думки». 

Кардинал попросив мене, наймолодшого з професорів, написати для нього проект промови. Проект йому сподобався і він прочитав у Генуї текст, який я написав. Незабаром після цього Папа Іван запросив його побачитися з ним і кардинал злякався, що він міг сказати щось помилкове, неправильне, і що його викликають, щоб в чомусь звинуватити і можливо навіть позбавити кардинальської шапки. Коли секретар облачав  його перед аудієнцією, кардинал сказав йому: «Можливо, сьогодні я одягаю це останній раз». Коли він увійшов, Папа Іван пішов йому назустріч, обійняв його і сказав: «Спасибі, Ваше Високопреосвященство, ви сказали саме те, що я хотів сказати, але не знаходив слів». Так кардинал довідався, що він був на правильному шляху, і запросив мене поїхати з ним на Собор, спочатку як його особистий радник, а потім, під час першої сесії, здається, в листопаді 1962 року, мене також призначили офіційним експертом Собору.

 І ось ми вирушили на Собор – не тільки з радістю, але й з ентузіазмом. Було відчуття очікування чогось неймовірного. Ми сподівалися на загальне оновлення, на те, що це буде справді нова П'ятидесятниця, нова епоха Церкви. У той час Церква була досить сильною, багато людей відвідували недільну Літургію, кількість покликань до священства та монашого життя вже трохи знизилася, але все ще була достатньою. І все ж було таке відчуття, що Церква не рухається вперед, що вона переживає занепад, що вона стає все більше частиною минулого, а не вісником майбутнього. І в той момент ми сподівалися, що це становище оновиться, зміниться, що Церква зможе знову стати силою майбутнього, силою сьогоднішнього дня. І ми знали, що взаємини між Церквою та сучасністю спочатку були напруженими, починаючи з помилки Церкви у випадку з Галілео Галілеєм. Ми прагнули повністю виправити цю помилку, щоби заново творити союз Церкви і кращих сил світу, щоби відкрити майбутнє людства, відкрити справжній прогрес. Отже, ми були сповнені надій, ентузіазму, ми горіли бажанням зробити свій внесок у цю справу.

 Я пам'ятаю, що як негативний приклад тоді розглядали Римський Синод. Говорили – не знаю, чи правда це, – що на Синоді, в базиліці святого Івана, читали заздалегідь заготовлені тексти, а члени Синоду їх просто стверджували, зустрічаючи оплесками, і що до цього зводився весь Синод. Але єпископи сказали: ні, так не буде. Ми – єпископи, і ми є суб'єктом Синоду, ми не хочемо просто стверджувати щось, що було зроблено заздалегідь, але самі хочемо бути суб'єктом, головним героєм Собору. Тому той же кардинал Фрінгс, який був відомий своєю безмежною, майже скрупульозною вірністю Святішому Отцю, сказав у цьому випадку: у нас інша роль. Папа зібрав нас, щоб ми були Отцями, щоб ми були Вселенським Собором, тим суб'єктом, який оновлює Церкву. Тому ми хочемо виконати це завдання. 

Першого разу це ставлення проявилося вже в перший день Собору. У програмі першого дня були вибори членів Комісій і заздалегідь складені, як вважалося, неупереджено, списки кандидатів, за яких треба було голосувати. Але Отці відразу ж сказали: ні, ми не хочемо просто голосувати за заздалегідь підготовленими списками. Це вирішувати нам. Довелося перенести вибори, оскільки Отці хотіли спочатку познайомитися один з одним, а вже потім підготувати списки. Так і зробили. Кардинал Льєнар з Лілля і кардинал Фрінгс з Кельна заявили: ні, все буде не так. Ми хочемо скласти власні списки і вибирати своїх кандидатів. Це не була якась революція, це було справою совісті, відповідальності соборних Отців.

Так почався процес нашого активного знайомства один з одним, і це невипадково. У Колегії Дель Аніма, де я жив, у нас було багато гостей: наш кардинал був дуже відомий і нас відвідувало безліч кардиналів зі всього світу. Я добре запам'ятав високу худу фігуру монсеньйора Ечегарая, секретаря Французької єпископської конференції, я пам'ятаю зустрічі з різними кардиналами і так далі. І це тривало впродовж усього Собору: безліч найрізноманітніших зустрічей. Так я познайомився з великими людьми, такими як отці де Любак, Даніелу, Конгар та іншими. Ми також познайомилися з різними єпископами: мені особливо запам'ятався єпископ Ельчінгер зі Страсбурга. Це був досвід універсальності та одночасно конкретної реальності Церкви, яка не просто отримує вказівки зверху, але разом зростає і рухається вперед завжди, зрозуміло, під керівництвом Наступника Петра. 

Як я вже сказав, всі прибули на Собор з великими очікуваннями. Ніколи в історії не було Собору таких масштабів, але не всі знали, що робити. Найбільш підготовленими, скажімо так, з найбільш чіткими намірами були єпископи Франції, Німеччини, Бельгії та Нідерландів, так званий «Рейнський альянс». І під час першої сесії Собору саме вони вказали шлях і потім їхня активність швидко передалася іншим і всі стали більш активно і творчо брати участь у роботі Собору. У французів і німців було багато спільних інтересів, хоча акценти були досить різні. Першою і простою  темою, але лише на перший погляд простою, було питання літургійної реформи, що вже почалася при Папі Пії XII, який реформував Літургію Страсного Тижня. Друга тема – еклезіологія, третя – Слово Боже, Одкровення, і, нарешті, – екуменізм. Французи набагато більше, ніж німці, були зацікавлені у вивченні питання про взаємини між Церквою і світом. 

Після Першої світової війни в Центральній і Західній Європі розквітнув літургійний рух. Він заново відкрив багатство і глибину Літургії, спочатку майже цілком прихованої у Римському Міссалі священика, тоді як люди молилися за своїми молитовниками, які були звернені до їхніх сердець, тобто намагалися передати піднесений зміст, високу мову класичної Літургії більш емоційними словами, близькими до серця народу. Але в результаті існувало немовби дві паралельні Літургії: священик з міністрантом, які служили Літургію відповідно до Міссала, і миряни, які одночасно молилися під час Літургії за своїми молитовниками, розуміючи в основному, що відбувається на вівтарі. Але тепер, коли знову відкрили красу, глибину, історичне, людське, духовне багатство Міссалу, стало зрозуміло, що не повинен тільки представник народу, вівтарний хлопчик, говорити: «Et cum spiritu tuo» і так далі, але що має бути справжній діалог між священиком і народом. Літургія вівтаря і Літургія народу повинні стати єдиною Літургією з активною участю людей, щоб її багатство досягало народу. Таким чином Літургію наново відкрили і оновили. 

Зараз, озираючись назад, я розумію, що це була гарна ідея – почати з Літургії, тому що таким чином яскраво проявилася першість Бога, першість поклоніння. «Operi Dei nihil praeponatur»: ці слова з Правила святого Бенедикта (пор. 43, 3) виявилися головним правилом Собору. Деякі критикували Собор за те, що він говорив про багато речей, але не про Бога. Собор говорив про Бога! І це була перша і найбільш істотна розмова про Бога, про те, щоб відкрити поклоніння Богові всім людям, всьому народові Божому  в загальній Літургії Тіла і Крові Христа. У цьому сенсі, вище всіх практичних міркувань, які вказували на те, що не треба відразу починати зі спірних питань, це насправді було справою Провидіння, що Собор почав з Літургії, з Бога, з поклоніння. Зараз  я не буду вдаватися в подробиці дискусії, але варто завжди повертатися окрім практичних результатів до Собору, до його глибини та основних ідей. 

Я б сказав, що цих ідей було кілька: насамперед, це Пасхальна Таємниця як центр всього християнства і, отже, християнського життя, християнського року, християнського часу, які виражаються в Пасхальному часі та в недільному дні, який завжди залишається днем Воскресіння. Знову і знову ми починаємо наш час з Воскресіння, з нашої зустрічі з Воскреслим і від цієї зустрічі йдемо в світ. У цьому сенсі шкода, що в наші дні Неділя перетворилася на «вікенд», кінець тижня, тоді як насправді це перший день, це початок. Ми завжди повинні пам'ятати про це: це початок, початок Творіння,  і початок нового Творіння в Церкві, це зустріч з Творцем і з воскреслим Христом. Це подвійне значення неділі дуже важливе: це перший день, тобто свято Творіння, адже ми базуємося на Творінні, ми віримо в Бога-Творця; та одночасно це зустріч з воскреслим Христом, Який оновлює Творіння, і Його справжня мета – створити світ, який стане відповіддю на любов Бога.

 Далі  були принципи, по-перше, зрозумілості, тому що Літургія не повинна бути укладена незрозумілою мовою, якою вже ніхто не говорить, і, по-друге, активної участі. На жаль, ці принципи також неправильно зрозуміли. Зрозумілість не тотожна банальності, тому що великі тексти Літургії – навіть  коли вони, слава Богу, вимовляються рідною мовою – не прості для розуміння, вони вимагають від християнина постійного виховання, якщо він бажає рости, глибше входити в таємницю і таким чином досягти розуміння. Те ж і зі Словом Божим: якщо говорити про щоденну послідовність читань зі Старого Завіту або Послань Павла або Євангелій, хто може сказати, що йому все зрозуміло тільки тому, що вони звучать його рідною мовою? Тільки безперервне виховання серця і розуму справді створюють розуміння і участь, що виходять за межі зовнішньої активності, але навпаки – входять всередину людини, досягають буття, вводять у спілкування Церкви і, таким чином, в спілкування з Христом. 

Друга тема: Церква. Ми знаємо, що I Ватиканський Собор перервали через Франко-пруську війну і що він залишився дещо одностороннім, незакінченим. Тому що вчення про першість, яке було, дякувати Богові, проголошено в цей історичний для Церкви момент і потрібне для наступного періоду, було лише окремим елементом в більш широкій еклезіології. Отже, нам залишився тільки фрагмент. А поки фрагмент залишається фрагментом, ми схильні до однобічного бачення, коли вся Церква зводиться до тільки до першості. Тому спочатку був намір закінчити еклезіологію I Ватиканського Собору відповідно до викликів часу, щоб еклезіологія була повною. Тут історичний момент також виявився дуже доречним, тому що після Першої світової війни відбулося переосмислення сутності Церкви. Як сказав Романо Гуардіні: «Церква прокинулася в душах людей», а один протестантський єпископ говорив про «Століття Церкви». Насамперед, наново відкрили концепцію, яку вже передбачав і I Ватиканcький Собор, а саме концепція Містичного Тіла Христа. Люди почали усвідомлювати, що Церква – це не тільки організація, структура, право, інституція, хоча і це теж, але передусім організм, жива реальність, яка проникає в мою душу так, що я сам зі своєю віруючою душею стаю членом, живим елементом Церкви як такої. У цьому сенсі Папа Пій XII написав енцикліку «Mystici Corporis Christi» як крок на шляху до закінчення еклезіології I Ватиканського Собору.

 Я би сказав, що богословські дискусії 30-х, 40-х і навіть 20-х років відбувалися повністю під знаком «Містичного Тіла». Це відкриття принесло в той час багато радості  й саме в цьому контексті виникла формула: Церква – це ми, Церква – це не структура. Ми, християни, всі разом  утворюємо живе Тіло Церкви. І, звичайно, це правильно в тому сенсі, що ми, справжнє «ми» віруючих, разом з «Я» Христа, є Церквою. Кожен з нас, а не якесь окреме «ми», не якась група, яка називає себе Церквою. Ні. Це «Церква – це ми» вимагає, щоб я зайняв своє місце у великому «ми» віруючих усіх часів і всіх місць. 

Отже, першою ідеєю було закінчити еклезіологію не тільки в богословському, але також і в структурному значенні. Тобто поряд зі спадкоємством Петра, його унікальної роллю, більш чітко визначити роль єпископів, усієї єпископської колегії. І щоб зробити це знайшли слово «колегіальність», слово, про яке було багато суперечок і значення якого нерідко спотворювалося. Це слово, можливо, можна було знайти й інше, але це теж годилося – означало, що єпископи у своїй сукупності є продовженням Дванадцяти, зборів апостолів. Ми сказали: тільки один єпископ, єпископ Риму є Наступником конкретного апостола, а саме Петра. Усі інші стають наступниками апостолів, вступаючи в зібрання, яке є продовженням зібрання апостолів. Так виникають збори єпископів, колегія, яка є продовженням зборів Дванадцяти і, отже, у неї є свій сенс, свої функції, свої права і обов'язки. Багатьом це здалося боротьбою за владу і деякі, напевно, справді думали про свою владу, але, насправді, йшлося не про владу, а про взаємодоповнюваність різних елементів і про повноту Тіла Церкви, якого єпископи, наступники апостолів, є структурними елементами. І кожен  окремо – структурний елемент цього величезного тіла. 

Такі були два основних елементи, але поступово, в процесі пошуку цілісного богословського розуміння еклезіології, в кінці 40-х – початку 50-х років виникла певна критика концепції Містичного Тіла. Саме слово «містичне» здавалося, якимсь чином, занадто «духовним», занадто ексклюзивним. Поступово почали звертати більше уваги на поняття «Народу Божого». Собор гідно оцінив це поняття, оскільки Отці вважали його виразом спадкоємства між Старим і Новим Завітом. У тексті Нового Завіту  слова «Лаос ту Теу», відповідно до Старого Завіту, означають – всього з двома винятками, як мені здається, – стародавній народ Божий, євреїв, які посеред інших народів, «гоїм», є обраним Народом. Інші народи, тобто ми, язичники, не є самі по собі Народом Божим, ми стаємо синами Авраама, вступаючи у спілкування з Христом через насіння Авраама. Вступаючи у спілкування з Ним, з'єднуючись з Ним, ми теж стаємо Народом Божим. Одним словом, поняття «Народу Божого» має на увазі спадкоємність Завітів, безперервність історії взаємин Бога зі світом, з людьми, але також має на увазі христологічний аспект. Тільки у Христі ми стаємо Народом Божим і таким чином об'єднуються ці два поняття. Собор вирішив розробити тринітарну еклезіологію: Народ Бога Отця, Тіло Христове, Храм Святого Духа.

 Але тільки після Собору виявився ще один елемент, який, втім, можна знайти, хоча і неявно, в документах Собору. Йдеться про те, що зв'язок між Народом Божим і Тілом Христовим – це причетність Христові в євхаристійному спілкуванні. Так ми стаємо Тілом Христовим: стосунки між Народом Божим і Тілом Христовим творять нову реальність: спілкування, communnio. Після Собору стало зрозуміло, що у філологічному значенні цю концепцію спілкування ще не повністю розробили на Соборі, вона дедалі більше ставала вираженням сутності Церкви як спілкування в різних вимірах: спілкування з Триєдиним Богом, Який Сам є спілкуванням між Отцем, Сином і Святим Духом, спілкування в Таїнствах  і конкретне спілкування в колегії єпископів і в житті Церкви.   

Ще гарячіша суперечка розгорнулась навколо Божественного Одкровення. На кону опинилися стосунки між Писанням і Традицією, й екзегети голосніше за всіх вимагали більшої свободи; вони почувалися – скажемо так – у програшній позиції порівняно з протестантами, які робили значні відкриття, тоді як католики почувались «обмеженими» необхідністю підкорюватись Маґістеріуму. Тому розгорнулася серйозна боротьба: яку свободу мають екзегети? Як правильно читати Писання? Що означає Традиція? У подробиці цієї, досить різнобічної боротьби я не хочу заглиблюватись; але важливо, що Писання є Словом Божим, і що Церква є покірна Його Слову й не стоїть понад Писанням. Але водночас Писання, власне, є Писанням лише тому, що існує жива Церква, без якої Писання – то лише неясна книга, відкрита для будь-яких інтерпретацій.

Отже, битва – як я вже казав – була складною, і вирішальним стало втручання папи Павла VI. Це втручання показало всю батьківську делікатність, відповідальність за роботу Собору, разом із великою повагою до нього. Постала ідея абсолютності та завершеності Писання, у якому є відповіді на все без винятку; відповідно, Традиція не потрібна, і Магістеріумові нема чого казати. У цей момент Папа переказав Соборові, мені здається, 14 формулювань для вставки у соборний текст про Одкровення, і дав нам, Отцям Собору, право вибрати одне з чотирнадцяти, сказавши, що одне обов’язково треба вибрати, бо без цього текст не буде завершеним. Я більш чи менш пам’ятаю формулу "non omnis certitudo de veritatibus fidei potest sumi ex Sacra Scriptura", іншими словами: впевненість Церкви щодо своєї віри народжується не лише з ізольованої книги, але потребує Церкви як суб’єкту, що просвітлюється й керується Святим Духом. Лише тоді Писання промовляє у повноті свого авторитету. Ця фраза, яку ми у Доктринальній комісії обрали з чотирнадцяти формул, є, я б сказав, вирішальною в обґрунтуванні абсолютної необхідності Церкви, а отже – розуміння значення Традиції, живого тіла, в якому слово притягує життя та з якого воно отримує світло, у якому народжується. Наявність канону Святого Письма вже є церковним фактом: фактом, що ці писання є наслідком натхнення Церкви, яка відкрила у собі цей канон; вона відкрила його, не створила; і завжди й виключно у спільноті живої Церкви людина може істинно зрозуміти та прочитати Писання як Слово Боже, як слово, що веде нас крізь життя і смерть.

То були важкі дебати, але завдяки Папі та завдяки, можна сказати, світлу Святого Духа, присутнього на Соборі, постав документ, що є одним із найточніших та найінноваційніших документів Собору, і який досі потребує більш глибокого вивчення. Оскільки і сьогодні екзегети схильні читати Писання окремо від Церкви, окремо від віри, виключно у так званому історико-критичному підході, який сам по собі є важливим, проте не тоді, коли треба доходити висновків з вирішальною точністю. Тільки якщо ми віримо, що це – не людські слова, а слова Бога, і тільки якщо існує живий суб’єкт, до якого Бог промовив і промовляє, ми можемо інтерпретувати святе Писання належним чином. І тут – як я вже казав у книзі про Ісуса – треба ще багато зробити, щоби дійти до інтерпретації, яка буде насправді відповідати духові Собору. Тут праця Собору не завершена, зробити треба багато.

І, нарешті, екуменізм. Я не хочу згадувати всі ці проблеми зараз, але було очевидно – особливо після страждань, яких зазнали християни у нацистські часи, – що християни можуть знайти єдність, або щонайменш прагнути її, і також очевидним було, що лише Бог може дарувати єдність. І ми досі йдемо цим шляхом. На цих темах, так би мовити, «Рейнський альянс» свою роботу завершив.

Друга частина Собору була значно більш розлогою. Із величезною нагальністю постали проблеми сучасного світу, сучасної епохи та Церкви; і разом з цим, проблеми відповідальності за розбудову світу, суспільства, відповідальності за майбутнє світу та есхатологічної надії, етичної відповідальності християн; і релігійна свобода, прогрес та відносини з іншими релігіями. От тоді насправді всі учасники Собору увійшли у дискусію, не лише Америка – Сполучені Штати, сильно зацікавлені у релігійній свободі. Під час Третьої сесії американці заявили Папі: ми не можемо поїхати додому без декларації про релігійну свободу, за яку проголосував Собор. Папа, однак, знайшов у собі твердість і рішучість, терплячість, із якими він передав текст на Четверту сесію, заради уважного розгляду та повнішої згоди отців Собору. Я хочу сказати: не лише американці сильно втручалися у роботу Собору, але й Латинська Америка, свідома людської бідності своїх людей на католицькому континенті та відповідальності віри за становище цих людей. Подібно Африка й Азія бачили потребу в міжрелігійному діалозі; постали проблеми, яких ми, німці – мушу визнати – не передбачали. Зараз мені важко все це описати. Документ Gaudium et spes дуже добре проаналізував питання християнської есхатології та світового прогресу, разом із відповідальністю за майбутнє суспільство та відповідальністю християн перед вічністю, і таким чином обновив християнську етику, основи етики. Але – давайте скажемо, несподівано – поряд із цим визначним документом постав інший документ, який більш синтетично та конкретно відповів на виклики часу. Це була декларація Nostra Aetate. Із самого початку були присутніми наші друзі-юдеї, і вони сказали (головно нам, німцям, але не виключно нам), що після трагічних подій нацистських десятиліть Католицька Церква повинна була сказати щось про Старий Завіт, про єврейський народ. Вони сказали: навіть якщо ясним є те, що Католицька Церква не несе відповідальності за Шоа (Голокост), то переважно християни чинили ці злочини; що нам потрібно поглибити й оновити християнську свідомість цього, навіть попри те, що ми добре знаємо: істинні віруючі завжди противилися цим речам. Отже, було ясно, що наші відносини зі світом стародавнього Божого Народу мають стати предметом для роздумів. Зрозуміло, що арабські країни – єпископів арабських країн – це засмутило: вони побоювались восхвалення держави Ізраіль, якого вони, зрозуміло, не бажали. Вони сказали: добре, суто богословська заява про юдеїв – це добре, це необхідно, але якщо ви про це висловлюєтеся, скажіть це також і щодо ісламу; лише тоді досягнемо балансу. Іслам також є великим викликом, і Церкві треба прояснити своє ставлення до нього. У той час ми не дуже це зрозуміли: можливо, трошки, але небагато. Лише сьогодні стало ясно, як необхідно це було.

Коли ми почали роботу над ісламом, нам сказали, що існують ще й інші світові релігії: ціла Азія їх! Буддизм, індуїзм…Отже, замість декларації, яка задумувалась лише для Божого Народу у Старому Заповіті, вийшов текст про міжрелігійний діалог, який на 30 років випередив бачення його сили та важливості. Не можу зараз заглиблюватись, але якщо ви прочитаєте текст, то побачите, що він дуже детальний та підготовлений людьми, які були знайомі з реальним станом речей, і він у кількох словах зазначає те, що є конче необхідним. Подібним чином він відзначає заснування діалогу, в розбіжностях, у вірі, на єдності Христа, який є Єдиний, і віруючому неможливо гадати, ніби всі релігії є варіаціями на одну тему. Ні, існує реальність живого Бога, який промовив, і є лише один Бог, один Бог во плоті, а отже, одне Слово Боже, що є істинно словом Бога. Але є релігійний досвід, є світло людини від сотворіння, і тому можливо та необхідно увійти в діалог, і таким чином стати відкритими одне одному й відкрити всіх для Божого миру, миру всіх Його синів і дочок, миру Його сім’ї.

Отже, ці два документи про релігійну свободу та Nostra Aetatе, утворюють важливу трилогію, важливість якої проявилася лише через десятиліття, і ми й досі працюємо над кращим розумінням перехресних реальностей єдності Божого Об’явлення, єдності Бога, який воплотився у Христі, і розмаїттям релігій, з допомогою якого шукаємо миру та сердець, що відкриються світлу Святого Духа, який просвітлює і веде до Христа.

Хотів би додати третій пункт: був Собор Отців – справжній Собор, – але був також Собор ЗМІ. Це був майже альтернативний Собор, і світ сприймав його через це, через медіа. Отже, Собором, який сягнув сердець людей, став той недійсний, а не Собор отців. І тоді як останній відбувався у площині віри – це був Собор віри, що шукає intellectus, шукає розуміння себе та Божих знаків, шукає відповіді на Божий виклик і слово Боже на сьогодні й на завтра, – тоді як істинний Собор рухався у площині віри, Собор журналістів, звичайно, проводився не в площині віри, а у площині категорій сучасних медіа, відірваних від віри, з іншою герменевтикою. Ця герменевтика була політичною: для медіа Собор був політичним протистоянням, протистоянням різних владних течій усередині Церкви. Очевидним було, що медіа приймуть сторону тих, хто здавався їм краще з’єднаними з їхнім світом. Були ті, хто шукав децентралізації Церкви, повноважень для єпископів, та, вбачаючи самих себе у вислові «Народ Божий», – влади для народу, для мирян. Було це тригранне питання: влада Папи, що переходить у владу єпископів та владу всіх – народний суверенітет. Природно, для них саме це треба було приймати, стверджувати, промульгувати, схвалювати.

Так само і з літургією: літургія нікого не цікавила як акт віри, але як щось таке, де діються прості та зрозумілі речі, як спільнотна активність, щось профанне. І ми знаємо, що була тенденція – не без певних історичних передумов – казати: сакральність є язичницькою, вона, можливо, належить лише до Старого Завіту. В Новому Завіті ж важливо лише що Христос помер назовні – поза воротами міста, у профанному світі. А отже, сакральність треба скасувати. І профанність поширилася на поклоніння: служба Богові більше не є службою, але актом спільноти, із колективною участю: участь при цьому розуміється як активність. Ці переклади, тривіалізації ідеї Собору, наче вірус, заразили процес впровадження літургійної реформи; вони народилися з бачення Собору, відірваного від належного джерела – віри. Теж саме стосується Писання: Писання – це книга, воно історичне, підлягає історичному та виключно історичному трактуванню – і так далі. Ми знаємо, що «Собор ЗМІ» був доступний усім. Отже, він став домінуючим, більш ефективним, і викликав так багато катастроф, так багато проблем, так багато страждання: закриті семінарії, закриті монастирі, баналізована літургія… і справжньому Собору було важко набути форми та позиції; віртуальний Собор виявився сильнішим за реальний.

Але реальна сила Собору була присутня, і, повільно, але впевнено набирала обертів і стала істинною силою, якою також є істинна реформа, істинне оновлення Церкви. Мені здається, що по 50 роках після Собору ми бачимо, що цей віртуальний Собор зламався, він загубився, і постає істинний Собор з усією його духовною силою. І нашим завданням, особливо у Рік Віри, є праця над тим, щоб істинний Собор, натхнений Святим Духом, був завершений – і Церква дійсно оновиться. Сподіваймося, що Господь допоможе нам. Я, зі свого боку, усамітнений у молитві, завжди буду з вами, і підемо разом, уперед із Господом, у впевненості, що Господь переможе. Дякую!

За матеріалами www.cathmos.ru/www.credo-ua.org