Біблійні витоки вчення про права людини
  • Пон, 21/10/2013 - 16:32

Ми живемо у насичену історичними подіями добу. Добу, яка визначається і проголошує права людини, повагдо гідності особистості. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це проблема. Церква також не може стояти осторонь соціальних питань: їй «належить право проголошувати завжди і всюди моральні принципи, зокрема ті, що стосуються соціального порядку і висловлюватись щодо будь-яких людських справ, наскільки цього вимагають основні права людини чи спасіння душі [1].

Бачимо, що Компендіум на один рівень ставить основні права людини та спасіння душі. Це означає, що права людини є одним із ключових понять та реалій людської особистості. Щоб з’ясувати, що таке права людини, треба перелічити, які права необхідні нам для нормального існування в сучасних умовах.

 

Серед основних прав людини є: право на життя, можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, вільно висловлюватися тощо.

Біблія з давніх-давен займає чільне місце серед джерел, котрі проголошують закон, право та моральність; тож можемо ствердити, що вчення Біблії має громадське значення і здатне запропонувати правильні відповіді на руйнівні наслідки гріха: несправедливості, жорстокості, насилля, війни і т. д. Спробуймо поглянути саме на біблійні витоки вчення про права людини.

Старий Завіт

Біблію можемо назвати духовним джерелом людства, особливо християн. Біблія для українського народу, його історії, культури, літератури та освіти займає особливе місце. Ця священна книга стала джерелом для творення багатьох законів, установлення етичних парадигм, поширення моральності у суспільстві тощо. Церква вважає ці права надзвичайною можливістю, бо їхнє утвердження сприяє визнанню й універсальному поширенню людської гідності як характерної риси, якою Бог Творець наділив своє творіння: «І сотворив Бог людину на свій образ; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1,27).

Богонатхненний автор Святого Письма показує нам вищість людини над усім створінням: «Мало чим зменшив його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук Своїх, усе підбив йому під ноги» (Пс 8,6-7). Вже у перших главах книги Буття знаходимо виразну вказівку щодо права людини на життя, а також різке, негативне ставлення супроти того, хто посягає на це право: «Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною, бо на подобу Божу створено людину» (Бут 9,6). На важливість Святого Письма у наш час вказує той факт, що ідеї, та проблематики, які порушувались у той час є надзвичайно актуальними і для сьогодення. Права та їх порушення, які нам подає головна книга християнства, можемо поділити на різні види, зокрема: ліберальні права (життя, свобода, власність) та права соціально-економічні (забезпечення життєвих потреб).

Для тодішнього ізраїльського народу були основоположними права, тобто дотримання їх визначало, головно, їхню приналежність до вибраного люду. Перелік цих прав знаходимо у Декалозі, який був даний Богом Мойсеєві на горі Синай: Десять Заповідей Божих (6 – не вбиватимеш, 8 – не крастимеш, 10 – не зазіхатимеш на дім ближнього твого). Саме ці заповіді встановлюють обов’язки для людини як суб’єкта, і водночас трансформуються у її права як об’єкта поведінки. Що ж за собою веде недотримання цих Богом даних Заповідей? Недотримання заповідей Декалогу чи певних обрядових приписів несуть за собою певні покарання, негативні наслідки.

У книзі Чисел зустрічаємо чіткі вказівки щодо покарання, наприклад, за умисні злочини та неумисні: «Коли хтось із ненависти штовхне когонебудь або навмисне кине щось на кого-небудь так, що той помре, або, ворогуючи, вдарить його рукою так, що той помре, то вбивця мусить умерти; він – душогубець; кровомесник може вбити душогубця, як тільки зустріне його. Коли ж випадком, не ворогуючи, штовхне кого-небудь або кине на кого-небудь чимось не навмисне, або ж, не бачивши того, пустить на нього каменем, від якого можна вмерти, і коли той справді помре, а він же не ворогував з ним і не бажав йому зла, – то нехай громада розсудить згідно з цими правилами між тим, хто вдарив, та кровомесником, і вирятує вбивцю з рук кровомесника та поверне його назад до міста захисту, куди він був утік; він пробуде в ньому аж до смерти первосвященика, помазаного святим миром. Коли ж убивця вийде за межі міста захисту, куди був утік, і кровомесник зустріне його за межами міста захисту й уб'є його, він не буде винний; бо вбивця мусить сидіти у своєму охоронному місті аж до смерті первосвященика, і лише по смерті первосвященика може повернутись у свою власну землю. Ці веління будуть вам установою правосуддя для ваших потомків, де б вони не осілися» (Чис 35,20-29).

Також у Святому Письмі порушуються проблематики соціально-економічнго виміру, звернута також увага і на закони, що врегульовують відносини між людьми, особливо, щодо слабких верств тодішнього суспільства. Ці закони чітко вказують позицію, яка стоїть на захисті прав таких людей: «Ані вдови, ані сироти не будеш утісняти. Бо коли ти їх пригнічувати будеш, і вони голосінням заголосять до Мене, то слухом почую зойк їх» (Вих 22,21). «Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його як себе самого, приходнями бо були ви в землі Єгипетській» (Лев 19,33). Ця заповідь є важливою в контексті прав людини ще й тому, що вона встановлює рівність людей незалежно від національності – євреїв та не євреїв.

Сьогодні особливо Католицька Церква ще більш рішуче вимагає поваги прав людини, зокрема, коли йдеться про моральну оцінку легітимності військового втручання, адже, де існують збройні конфлікти, там завжди і найбільше порушуються права людини. І в той же час Церква критикує різного роду біогенетичні або сексуальні насильства, які в останні роки набувають стрімкого поширення і є справжнім викликом для Христової Церкви.

Не оминає своєю увагою Старий Завіт також індивідуальної відповідальності, яка лежить на кожному, хто є приналежним до боговибраного люду: «Але ви скажете: Чому син не несе кривди батька? Тому, що син чинить за законом і по правді, пильнує всі Мої установи й виконує їх, – тому він і житиме» (Єз 18,19), також вказує на неморальність рабства, вважаючи, що кожна людина має право бути вільною, оскільки, це виходить з проднього та Божого права: «Слово, що надійшло від Господа до Єремії: «Щоб кожен пустив на волю раба свого єврея й свою рабиню єврейку, щоб ніхто вже не тримав у рабстві юдея, брата свого» (Єр 34,18).

Новий Завіт

Людські біди – виразне свідчення природного стану слабкості людини і її потреби у спасінні. Над цими бідами зглянувся Христос Спаситель, ототожнюючи себе з «найменшими» серед людей (пор. Мт 25,40-45). «За ставленням до бідних Ісус Христос впізнає Своїх вибраних. Коли «вбогим проповідується Добра Новина» (Мт 11,5), то це є знаком присутності Христа» [2]. Отож у Новому Завіті, щодо прав людини, є два найбільш важливі моменти:

1) Загальна рівність людей перед Богом, незалежно від майнового, соціального походження, статі та національності;

2) Морально-етична поведінка, що визначає шлях людини до спасіння.

Рівність людей перед Богом та між собою – це моральна рівність людей, що випливає із рівної любові Бога до кожної людини, і накладає на неї аналогічний обов’язок. «Нема юдея, ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал 3,28). Також апостол Яків у своєму посланні закликає громаду ставитись однаково до всіх людей незалежно від їхнього матеріального становища. «Бо коли до вашого зібрання ввійде чоловік із золотим перстнем, у пишних шатах, увійде і вбогий у брудній одежині, а ви глянете на того, що носить пишні шати, і скажете йому: «Ти сідай тут вигідно», а вбогому скажете: «Ти стань отам або сідай на моїм підніжку», – то хіба ви не утворюєте різниці між собою і не стаєте суддями з нікчемними думками» (Як 2,2-4).

Для Святого Письма людина являє собою найвищу цінність, і це ми бачимо у ситуації, коли фарисеї звинувачували Христа, за те що Він оздоровляв в суботу: «А був там чоловік з сухою рукою. І вони питають його: “Чи можна зціляти в суботу?”, – щоб його обвинуватити. Він же до них каже: “Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж: чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й в суботу можна добро чинити» (Мт 12,10-12).

Отож, на основі цих біблійних уривків можемо зробити висновок, що закон, якщо навіть не є прямо даний через пророків чи Ісуса Христа, проте, є присутній в умах людей як метафізичне веління, що змушує їх поводитись згідно з Божими заповідями, навіть у тому разі, коли безпосередньо вони їм невідомі. «Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи» (Рим 2,14-15). Продовжуючи цю думку, зауважмо, що Компендіум Соціальної Доктрини Церкви також наголошує на тому, що істинне джерело прав людини – це не проста воля людей, існування держави чи громадська влада, а саме людина і Бог, її Творець. Ці права – «універсальні, непорушні, невід'ємні». Вони є універсальні, бо присутні в усіх людях, незалежно від часу, місця і особи. Непорушні, бо «властиві людській особі і її гідності» і «не мало б жодного сенсу проголошувати права, не роблячи одночасно все для того, щоб забезпечити їхнє дотримання всіма людьми, всюди і щодо всіх». Невід'ємні, бо «ніхто не може на законних підставах позбавити цих прав іншу людину, ким би вона не була, інакше це б стало насиллям над її природою» [3].

Ці фундаментальні засади, що стосуються основних прав людини втілює також і Конституція України, де перша із її статей, є присвяченою людині та її правам. Ця стаття повинна відображати реальний стан людини в українському суспільстві. Дотримання та належне виконання її є підвалиною гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні, адже людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [4].

[1] - Компендіум Соціальної Доктрини Церкви, п.71;

[2] - Катехизм Католицької Церкви, п.2443;

[3] - Компендіум Соціальної Доктрини Церкви, п.153;

[4] - Стаття 3 Конституції України

Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць