Благоговіння у страсі Божому (у світлі зйомок кліпу у львівському храмі)

Дискусії довкола церкви, дзвони якої, за легендою, спасли Львів від нападників, оголили проблему кількох важливих релігійних феноменів, на жаль, занедбаних, якщо не цілком забутих у релігійному середовищі побожної Галичини. Вони ховаються під чудернацькими старовинними церковними назвами, доступними далеко не кожній ‘людині з вулиці’, про яку хочуть подбати всі, кому не лінь, і заради якої у жертву пасторальним зусиллям приноситься все, що було таким цінним і бажаним ретроградним церковним людям середньовіччя, кілька недобитків з яких все ще блукають вулицями левового міста.

От взяти хоча б ‘благоговіння’. Хто ще пам’ятає значення цього дивоглядного слова? А для древніх воно було чи не найважливішим релігійним терміном, без знання і розуміння якого ніхто навіть близько не підходив ані до храму, ані до якого іншого святого місця. Благоговіння ж, насправді, є досить простим словом, яке дослівно означає ‘тривання у доброму’, дбання про те, щоб все, що ти робиш, було добрим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед лицем Всемогутнього і доброго Бога, в якого ти віруєш. Бога, який сам триває в добрі, через що ти захоплюєшся Ним, висловлюєш вдячність за те, що Він такий є, і що ти, принаймні в Його присутності, хочеш і можеш бути подібним до Нього – бути добрим, благоговіти – тривати в добрі. З огляду на це благоговіння релігійна людина творила багато доброго – вона зводила прекрасні храми, красою яких ми донині захоплюємося, віршувала прекрасні чудернацькі, а все ж захоплююче хитросплетені молитви, творила музику, живопис, літургійний одяг, та й сама людина намагалася ‘удобритися’ – випрати одяг, привести себе до порядку, очистити думки, слова і діла, бо ж не свині годувати вона збиралася на своїх релігійних зборах, а благоговіти – стояти перед лицем незбагненно доброго Бога, який так полюбив її, що віддав на смерть замість неї Свого улюбленого Сина. З огляду на благоговіння релігійна людина також відповідно поводилася у храмах – місцях зустрічі із благоговійним Богом. Цю поведінку можна порівняти із поведінкою закоханого хлопця, який у присутності коханої дівчини із благоговіння перед нею не впивається, не забруднює свої уста смердючим тютюном, не лихословить (хоч в житті, можливо, і мав час до часу такий гріх), а навпаки, намагається бути при ній якнайдобрішим, бо і її бачить він як певний ідеал усякого добра, євангельську перлину, заради якої варто позбутися всього, що маєш.

Спонукав релігійну людину до цього інший релігійний феномен, теж досить призабутий нині і навіть, може, часто вживаний заради сміху – страх Божий. Страх, взагалі-то, нині не надто улюблений термін. Людина світу, зазвичай, хоче його позбутися і заради цього готова навіть платити гроші психологам і духівникам. Людина релігійна, натомість, дорожить страхом Божим як великою цінністю. Бо ж недарма біблійні мудреці називають цей страх началом, можна навіть сказати Отцем Премудрості. Страх Божий не має нічого спільного зі страхом людським чи страхом перед природними явищами. Цей страх є страхом любові, страхом виявитись недостойним чиєїсь любові, страхом завдати своїми діями, словами, а може, й думками болю комусь, кого ти любиш, чи комусь (і то стається набагато частіше), хто любить тебе, любить несамовито і з готовністю самопожертви. Страх Божий дуже цінний передусім тому, що він є надзвичайно дієвим засобом від егоїзму і гордості, цих двох потвор, які часто зжирають людину живцем, пускаючи в неї метастази заздрості, злоби, дратівливості, тощо, тобто всіх тих якостей, через які наше спілкування і навіть перебування на одному квадратному кілометрі стає вкрай небажаним. Страх Божий ніколи б не дозволив віруючій людині впустити до свого храму щось чи когось, хто б міг загрожувати її благоговінню і благоговінню Бога до неї.

На жаль, благоговіння, як і страх Божий, у свідомості ‘сучасніших церковних’ людей стали ‘середньовічними’ артефактами, місце яким радше в музеях та історичних підручниках, ніж в сучасних, комфортних для ‘людей з вулиці’, багатофункційних приміщеннях, які, з огляду на історичну ситуацію, все ще прийнято називати храмами, чи то пак церквами. І поки ікони благоговіння і страху Божого знову не повернуть у храми, одні ‘люди з вулиці’ будуть обурюватися тим, що до храму впустили Соловій, а не якусь побожнішу співачку (не усвідмлюючи, що поп-співакам із нерелігійною програмою взагалі в церкві не місце), а інші ‘люди з вулиці’ радітимуть, що сучасні церковники не такі вже зашорені, як їх середньовічні колеги, і нарешті почали використовувати свої багатофункційні приміщення для людей, а не для якогось там Бога, якого, за Його ж власними словами, взагалі ніхто ніколи не видів.