Близькі до Бога, хоч і далекі від релігії

Цьогорічні різдвяні свята були для мене особливими, тому що святкував «не в царській палаті, а межи солдати», і на Святвечір була «перловка», а не кутя – та її солодило Дитя. Не було й інших страв, не було і важливіших справ, як тільки те, щоб сповіщати радісну новину, що народився Ісусик, тут, серед темного морозяного лісу, у незручному бліндажі, щоб в наших душах не було іржі.

У небеса линули «Бог Предвічний», «Темненькая нічка» і посміхалася Марічка – єдина дівчина у нашому батальйоні, яка, наче Вифлеємська зірка, просвітлювала темряву війни.

А далі тиша, яка спонукала бійців до роздумів про рідних і друзів, про радість, хоч в тузі, і мир, якого тут прагнуть усі…

Зранку мене розбудили краплі зі стелі в цім підземельному «готелі». На горі почалась відлига. То плакала земля, пускаючи сльози, наче співстраждала з нами усіма.

Старався не захворіти, щоб могти якнайбільше принести користі. Та і соромно було б так швидко занедужати…

Щоб захиститись від усякого зла, ми змайстрували хрест і встановили на місці шикування, щоб кожного ранку військовослужбовці могли дивитись на нього і отримувати полегшення у своїх терпіннях.

Літургії, сповіді і проповіді після шикування, в молитві за спокій, прохання… І так, помаленьку, ми дочекались празника Водохреща.

«Зараз батюшка Михаїл проведе обряд Водохреща»,- сказав майор, і ми почали молитись, щоб Святий Дух зійшов на воду.

А далі кожного солдата торкнулась Свята вода, доторкнувся Господь, бо вони дуже близько до Нього, хоч і далекі від релігії.

Як на Різдво, так і тепер, ми з офіцером із позивним «Монах» їздили до усіх хлопців із нашої бригади, яка розкидана на десятки кілометрів. Дорогою жартував, що у нас монастир на колесах, в якому два монахи і послушник (водій). Вітав зі святами, голосив Слово Боже і намагався підбадьорювати наших воїнів світла.

Час минав і прийшов день мого від’їзду додому, відчув тут і смуток, і втому, і доброту вояків, з якими молився і їв та швидко подружився, бо вони справжні, чисті (хоча й у грязюці), в яких не побачив лукавства. Мовчки збирав речі та й вони були не говіркими. Ми розуміли, що я повертаюсь, а вони мусять поки що бути тут.

Сидячи у поїзді, я дивився у вікно, немов чорно-біле кіно і, замість ліхтарів, мені ввижались втомлені очі наших солдатів, які надзвичайно вимучені чеканням та війною і дуже прагнуть якнайшвидше повернутися до своїх осель.

Маю надію, що ми ще зустрінемось, але вже не при таких обставинах. І якщо тут не вдасться, то надіюсь у Небесах, де наша вічна Батьківщина, яку вже ніхто не зможе у нас відібрати чи окупувати.

Військовий капелан о. Михайло Лехновський, ЧСВВ