Дорогі брати, священики Римської дієцезії й інших дієцезій світу! Читаючи тексти сьогоднішньої Літургії, я пригадав фрагмент зі Второзаконня: «Де на світі такий великий народ, що мав би таких близьких до себе богів, як Господь, Бог наш, коли тільки закликаємо його?» (Втор 4, 7). Близькість до Бога… наша апостольська близькість.

У пророка Ісаї бачимо Божого посланця, уже «помазаного і посланого», поміж свого люду, близького бідним, хворим, ув’язненим; і Духа, який є «над Ним», який Його надихає і супроводжує Його в дорозі.

Псалом 88 розповідає, як підтримка Бога, Який за руку провадив царя Давида від самої його молодості та підтримував Своїм плечем, тепер, коли той постарів, набуває імені вірності: близькість, збережена впродовж багатьох років, називається вірністю.

Апокаліпсис показує нам «Ерхоменоса» [від гр. ἐρχόμενος], Господа в Його Власній Особі, Який завжди «приходить». Кажучи, що Його бачитимуть і ті, «що Його прокололи», натхненний автор пробуджує в нас відчуття, що рани воскреслого Господа завжди на виду, що Господь завжди йде назустріч нам, якщо ми хочемо «наблизитися» до тіла всіх стражденних, а особливо дітей.

У центральному образі сьогоднішнього Євангелія ми дивимося на Господа очима Його земляків, пильно зверненими на Нього (пор. Лк 4, 20). Ісус устав, щоб читати в синагозі в Назареті. Йому подали сувій книги пророка Ісаї. Він розгорнув його й натрапив на уривок про Божого посланця. І прочитав уголос: «Господній Дух […] мене помазав і послав мене» (Іс 61, 1). І закінчив мало не прямою заявою, промовивши такі слова: «Сьогодні збулося це писання у вухах ваших» (Лк 4, 21).

Ісус знаходить цей уривок і читає його так, як це робив би книжник. Він міг би бути досконало підготованим книжником або законником, але захотів стати «євангелізатором», мандрівним проповідником, «вісником Доброї Новини» для Свого народу, проповідником, ноги Якого гарні, як сказано в Ісаї (пор. Іс 52, 7).

Це прекрасний вибір Бога: Господь вирішив бути близьким до свого люду. Тридцять років прихованого життя! Тільки потім Він почне проголошувати Добру Новину. І в цьому – педагогіка втілення, інкультурації; не тільки для віддалених культур, а й для ваших парафій, для нової молодіжної культури…

Близькість – це щось більше, ніж найменування певної чесноти, це позиція, яка охоплює всю людину, її спосіб встановлювати стосунки, бути водночас у собі й чутливою до інших. Коли люди говорять про священика, що він «близький», то зазвичай підкреслюють дві речі: по-перше – що він «завжди є» (про того ж, якого «ніколи немає», кажуть: «Я знаю, отче, що ви дуже заклопотані…»), а по-друге – що він для кожного може знайти потрібні слова. Люди кажуть так: «Він розмовляє з усіма – з великими, малими, бідними, невіруючими». Священики тоді близькі, коли вони є, коли розмовляють із усіма… Священики – це подорожні.

До тих, хто добре навчився в Ісуса, як бути мандрівним проповідником, належав Филип. У Діяннях апостолів сказано, що він переходив з місця на місце, проповідуючи благу звістку Слова в усіх містах, які сповнювалися радістю (пор. Діян 8, 4.5-8). Филип був одним із тих, кого Дух може «підхопити» в будь-який час і змусити йти проповідувати благу звістку, переходячи з місця на місце. Він був людиною, здатною навіть охрестити людей доброї віри, як, наприклад, вельможу етіопської цариці, і зробити це негайно, просто в дорозі (див. Діян 8, 5; 36-40).

Близькість – це ключ євангелізатора, бо це ключове налаштування Євангелія (Господь використовує його, описуючи Царство). Ми вважаємо очевидним, що близькість – це ключ до милосердя, бо милосердя не було б можливе, якби завжди не спонукало переступити обмеження, як це сталося з добрим самарянином. Але, як на мене, нам потрібно глибше усвідомити, що близькість – це також ключ до правди. Чи можна переступити обмеження у правді? Так, можна. Тому що правда – це не лише визначення, яке дозволяє називати ситуації та речі, відсторонюючись від них за допомогою понять і логічних міркувань. Не тільки це. Правда – це ще й вірність (emeth), те, що дозволяє назвати людей їхніми власними іменами, як робить це Господь, перш ніж класифікувати або описувати «їхню ситуацію».

Потрібна обережність, аби не впасти у спокусу робити ідолів із певних абстрактних «псевдо-істин». Це дуже зручні кумири, вони завжди поруч, вони забезпечують престиж і владу – і їх складно розпізнати. Ідоли «псевдо-істини» вдаються до маскування, використовуючи євангельські слова як прикриття, але не дозволяючи їм торкатися сердець. Ба гірше, вони віддаляють простий люд від цілющої близькості Слова й таїнств Ісуса.

Тут звернімося до Марії, Матері священиків. Можемо прикликати Її як «Богоматір близькості»: «Як справжня мати, вона йде з нами, бореться разом із нами й неустанно ширить близькість Божої любові» (Evangelii guadium, 286), – так, що ніхто не почувається відкинутим. Наша Мати близька нам не лише тому, що служить із «піклуванням» (там само, 288), тобто зі своєрідною близькістю, а й завдяки Своєму способу висловлюватися в певних ситуаціях. У Кані Вона сказала слугам тоном, який відповідав нагоді: «Що лиш скаже вам, – робіть» (Йн 2, 5), – і ці слова стали материнським зразком для всієї церковної мови. Але, щоб говорити так, як Вона, треба вміти перебувати там, де готуються важливі речі, – ті, які залучають кожне серце, кожну сім’ю, кожну культуру. Тільки в такій близькості можна розпізнати, якого вина бракує і яким найкращий вином хоче напоїти нас Господь.

Пропоную вам розглянути три сфери священицької близькості, де ці слова: «Що лиш скаже вам, – робіть», – мають відлунювати – тисячею різних способів, але з однією материнською інтонацією – в серцях людей, із якими ми розмовляємо: сфери духовного супроводу, сповіді та проповіді.

Близькість у духовному супроводі можна побачити, споглядаючи Ісусову зустріч із самарянкою. Господь навчає жінку, щоб спершу вона пізнала, як ушановувати Бога в Дусі й Істині. Потім Він делікатно допомагає їй назвати свої гріхи. Нарешті, Він дає самарянці змогу «набратися» місіонерського духу й іде разом із нею євангелізувати її село. Цей взірець духовного супроводу дозволив гріхові самарянки вийти на яв, не кидаючи тіні на її шанобливу молитву та не створюючи перешкод для її місійного покликання.

Близькість у сповіді можемо побачити у фрагменті про перелюбницю. Тут виразно помітно, що близькість вирішальна, якщо ми хочемо, щоб Ісусова правда завжди зближала й була промовлена (а її всюди можна проголошувати) безпосередньо до людини. Треба дивитися в очі іншій особі так, як дивився Господь, коли, підвівшись і ставши поруч із перелюбницею, яку хотіли каменувати, сказав: «Я тебе не осуджую» (Йн 8, 11) – і це не буде супроти закону. І можна додати: «Йди та вже віднині не гріши» (там само), – але не з інтонаціями зі сфери юридичної правди-як-визначення, не з інтонаціями когось, хто окреслює умови милосердя Божого – а вдаючись до тону з царини правди-як-віри, яка дозволяє грішникові не озиратися назад, а дивитись уперед. Правильна інтонація для цього «більше не гріши» – це тон сповідника, який, промовляючи ці слова, готовий повторювати їх сімдесят сім разів.

Нарешті, сфера проповіді. Поговорімо про неї, думаючи про всіх, хто далеко, і вслухаючись у перший виступ Петра, вміщений у контекст подій П’ятидесятниці. Петро проголошує, що слово – «для всіх тих, що далеко» (Діян 2, 39), і каже це так, що присутні розжалоблюються серцем і навіть запитують: «Що нам робити?» (Діян 2, 37). Це запитання, яке, як уже було сказано, ми мусимо ставити і на яке завжди мусимо відповідати з Марійними та церковними інтонаціями. Проповідь – це показник «близькості та здатності пастиря зустрітися зі своїм людом» (Evangelii guadium, 135). У проповіді можна побачити, наскільки ми близькі до Бога в молитві й наскільки близькі до нашого люду в повсякденному житті.

Добра новина реалізується, коли ці дві близькості зміцнюють одна одну й коли ми дбаємо про них. Якщо ви відчуваєте, що віддалилися від Бога, наблизьтеся до Його люду, який зцілить вас від ідеологій, що послаблюють ваш ентузіазм. Малюки навчать вас дивитися на Ісуса по-іншому. У їхніх очах особа Ісуса захоплива, Його добрий приклад стає моральним авторитетом, Його вчення служить життю. Якщо ви відчуваєте, що віддалилися від люду, то наблизьтеся до Господа, до Його Слова: Ісус у Євангеліях навчить вас Свого погляду на людей, покаже, яку велику цінність у Його очах мають усі ті, задля кого Він пролив кров на хресті. У близькості з Богом Слово у вас стане плоттю, а ви станете священиками, близькими з кожним тілом. У близькості з Божим людом Його стражденне Тіло стане словом у ваших серцях, і ви матимете про кого говорити з Богом, станете священиками – заступниками люду.

Близького священика, який поспішає до свого люду з піклуванням і ніжністю Доброго Пастиря (і який у душпастирстві іноді стоїть перед людом, іноді – посеред люду, а іноді й іде за ним), люди не тільки глибоко цінують, а й дедалі сильніше відчувають до нього щось особливе, щось, що приходить тільки у присутності Ісуса. Ось чому визнання нашої близькості – це не просто додаток. Ідеться про те, чи буде Ісус присутній у житті людства, а чи залишиться на рівні ідеї, ув’язнений у друкованих літерах, втілений у найкращому разі в якихось добрих звичках, які поступово перетворяться на рутину.

Просімо Марію, «Богоматір близькості», зблизити нас між собою, а коли говоритимемо людові: «Що лиш скаже [Ісус] вам, – робіть», – об’єднати наші інтонації, щоб у розмаїтті голосів унаочнювалася та материнська близькість, яка своїм «так» назавжди наблизила нас до Христа.

Франциск, Папа

Ватикан, базиліка святого Петра
Великий Четвер, 29 березня 2018 року

(Переклад КМЦ)