Життя – це унікальний рух світла, в якому зустрічаються початок і кінець. Так само як ми народжуємось з лона нашої матері у земне життя, так ми будемо народженні з лона землі для вічного життя. Імпульс, який забезпечує перебіг такого руху – це імпульс любові. Серед усіх земних істот, лише кілька є настільки вразливими після народження як людина, і, на мою думку, це спричинено тим, що людина, на відміну від тварини, покликана і стає особою через постійну і неодмінну люблячу залежність. І в цьому полягає найглибша ідентичність людини. Нас постійно підтримують люблячі обійми, що дають нам безпеку і дозволяють зростати, і так само ці обійми приймуть нас у верховній повноті, коли ми перейдемо до вічного життя.

Впродовж усіх часів викликом (чи мистецтвом) життя є зрозуміти, що ми потребуємо цих обіймів. Ми маємо дозволити собі, щоб нас обійняли. Іншими словами, дуже важливо, щоб ми зрозуміли, що потребуємо Божої любові, і що ми повинні дозволити, щоб нас любили. До речі, впродовж нашої земної подорожі, за усіма діями і виборами, стоїть це унікальне прагнення знайти ці обійми, те безпечне середовище, де ми зможемо відпочити. Однак, це не так легко, як здається, бо для того, щоб це зробити, ми повинні також усвідомити те, що ми вразливі, ніжні створіння, і що нам потрібно відкрити своє серце. Власне саме через це ми часто запам’ятовуємо дитинство як «золотий вік». Для контрасту, в підлітковому періоді ми починаємо відокремлюватись від нашої сім’ї, шукати свого особистого простору. Нова діяльність, нові знайомства, відносини і т.д. змушують нас шукати того простору глибокої інтимності поза межами сім’ї і домашніх обставин. Однак, такого місця не знайти і ззовні, оскільки воно знаходиться глибоко в нашому серці. Саме тому важливо вернутись в минуле і шукати тих знаків любові, які формували нас і дозволяли зростати; відновити наші сили і протистояти тим ранам, які змусили нас поставити цю любов під сумнів, заради їх зцілення. І таким чином, як наслідок, ми зможемо віднайти Божу любов, яка лежить в основі усього цього досвіду.

Навчитись дозволяти себе обійняти і пам’ятати про нашу люблячу залежність від Бога – це мистецтво. Для того, щоб жити життям любові в повноті, ми повинні усвідомити той факт, що ми – вразливі і потребуючі, що ми – діти, бо лише таким чином зможемо прийняти Божу любов, яка завжди є даром.

Дітям це дуже добре відомо, і вони не соромляться цього; вони автоматично піднімають руки, просячись на руки чи про обійми, бо визнають свою потребу, свої страхи і свої обмеження. Вони плачуть і кличуть своїх батьків, бо розуміють, що вони –діти. По суті, саме тому Царство небесне належить тим, хто схожий на дитину (Мт.19,14).

Проблема полягає в тому, що коли ми виростаємо, наші серця стають затверділими (через життєві рани і розчарування) і ми починаємо розуміти, що ми вже більше не діти. Ми думаємо, що стаємо незалежними і автономними. Так, ми вважаємо, що досягли зрілості і більше нікого не потребуємо (світла нашого власного розуму нам достатньо). Тому ми фальсифікуємо і суперечимо нашій найглибшій ідентичності, закриваючись на ту любов, яка завжди давалась нам безумовно, однак для того, щоб отримати її нам потрібно було лише піднести руки, як дитина.

Той, хто довіряє лише собі самому, хто вважає себе самодостатнім і довершеним дорослим, ніколи не зможе прийняти те, що передбачає необхідність і безоплатність. До речі, у цьому значенні покора є умовою, яка уможливлює цю любов. Бо лише той, хто усвідомлює свої власні обмеження і вчиться терпеливо жити з ними, може відкритись для інших і дозволити себе обійняти.

Як зазначалось раніше, на жаль і неуникно з часом любов розчаровує. В суспільстві, що поширює ізоляцію і егоцентризм, ми легко втрачаємо ту екзистенціальну синхронність, якою жили тоді, коли були дітьми.

Ми втрачаємо ту спонтанність, впевненість, свободу і поступово починаємо вбирати маски, щоб захиститись. Ми також призвичаюємо себе до замінників, бо боїмося протистояти і повернутись до того оригінального стану вразливості і оголеності. Тим не менше, істина не змінюється, не зважаючи на те, як ми її прикриваємо чи намагаємось пристосувати. В нашій найглибшій точці ми сприймаємо цю ностальгію і стурбованість внутрішньої дитини. «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде благословенне»,- нагадує нам Йов (Йов 1,21). Нагість і тендітність є умовою та ймовірністю любові.

Не випадково Сам Бог був народжений нагим, тендітним, Він потребував обіймів (від Марії, Йосипа, від Бога), і помер так само нагим, тендітним і потребуючим обіймів (від Отця, Котрий воскресить Його). В цьому полягає таємниця життя, таємниця світла: зразком і найвищою точкою досконалості є цілком вразлива і нага любов. Лише прийнявши цю істину, тобто прийнявши факт, що ми є дітьми, які цілком потребують Бога, і відкривши себе перед Ним для того, щоб відчути Його безмежну любов, ми зможемо перемінитись і зцілити усі рани та недоліки пам’яті, нанесені світською, крихкою і швидкоплинною любов’ю.

Великим викликом є зрозуміти – зазираючи в глибини самих себе – як усі ці умовні імпульси любові, які ми сприймали впродовж усієї особистої історії, приховують від нас і викривлюють наше бачення безумовної Любові Отця, Котрий любить нас вічно і Котрий кожної миті промовляє до нас: «Ти – син мій улюблений; в тобі моє вподобання» (Лк. 3,22). Якщо ми зможемо увійти в контакт з такою любов’ю, наше життя стане променем світла в напрямку вічності. Із проникаючою ясністю Романо Гвардіні пояснює у своїй книжці «Прийняти себе самого»:

«Хто я? Я можу це зрозуміти тільки в Тому, Хто є вищим за мене. Іншими словами, в Тому, Хто дав мені мене. Людина не може зрозуміти себе, вдивляючись в себе саму. На запитання, що містять слова «чому» і «я» ­- «чому я такий, як я є?»; «чому я можу мати лише те, що я маю?»; «чому я є, а не просто існую?» – людина не може відповісти сама, а тільки Бог може відповісти. І саме тут ми наближаємось до того, що означає Святий Дух, Той, Хто є «Духом істини», Хто «представляє істину» і, більше того, є Духом Любові. Він може навчити мене як розуміти цю істину, якої ніхто інший не може навчити, тобто мою власну істину. Але як? Не через науку і філософію, але вглядаючись в себе самого, бо Він є внутрішньою істотою Бога. У Святому Дусі Бог є Отцем, у Святому Дусі є Син. Можливо, ми навіть можемо сказати: в Святому Дусі Бог є Богом».

В такому ж дусі, я вважаю, що одним із найпрекрасніших аспектів материнства і батьківства – біологічного і духовного – є віднайти, побачити і доторкнутись до сили любові; настільки великої сили, що вона здатна генерувати нове життя і разом з ним – нову надію. Ізраїль жив в очікуванні цієї надії (нового життя, чи швидше остаточного життя). Ізраїль жив в очікуванні сповнення остаточної обіцянки: що якась жінка посеред цього дивовижного але крихкого ланцюгу поколінь від насіння Авраама – яке почало знову вимирати – народила дитину, здатну правити над смертю, дитину, яка здатна надати цій прекрасній нитці надії і любові вищого рівня, нової суті, якості, яку навіть смерть не змогла подолати. Саме це приніс Христос, коли прийшов у світ: безмежну Божу любов, яка, торкаючись нового зв’язку наших крихких ланцюгів обіймів, перемінив його у безкінечне життя, об’єднуючи знову з безмежними обіймами Отця.

Таким чином, з’єднуючись з Божою любов’ю, людське життя набуває нового виміру, який завжди розширюється до безконечності, виходячи за межі часу і простору, поза межі смерті. Світло стало тілом і оселилось між нами. Саме тому кожне нове народження – це подвійна радість, оскільки це не лише земне життя, яке приходить у світ, але й можливість нового небесного життя, справжній постріл у вічність, як казав о. Хуртадо (1901-1952, чилійський святий, єзуїт, адвокат, соціальний працівник, один із найпопулярніших святих в Чилі, канонізований в 2005 році Папою Бенедиктом XVI – пер.). Ось тут нам слід братись до дії, щоб переконатись, що кожен новий член сім’ї, кожне нове життя, що приходить у світ, змогло торкнутись цієї безмежної любові, що передає і дає вічне життя, тобто щоб кожне нове життя пізнало і торкнулось Христового Духа.

Переклад: "Католицький оглядач" за матеріалами  CatholicLink