Чого бояться солдати на війні, розказує капелан, що повернувся із АТО
  • Суб, 17/10/2015 - 02:50

Радянський Союз породив у людей комплекс меншовартості та наївні очікування, що держава повинна нам усе давати. Військовий капелан розповідає, чому Майдан відбувся вчасно, історії з війни і як повернути довіру людей один до одного

Отець Тарас Михальчук – військовий капелан зі Львівської єпархії УГКЦ та душпастир Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Протягом липня цього року отець знаходився в зоні АТО – у секторі М на другій лінії оборони, у підрозділах прикордонної служби.

Що найстрашніше він бачив на війні, яким речам люди зі східних міст України дивуються, коли приїжджають до Львову, та як Майдан допоміг не обікрасти країну, священик розповідє в інтерв’ю НВ.

- В яких умовах знаходяться капелани в зоні АТО? Ви живете разом із військовими?

- Капелан знаходиться на загальних умовах, в яких знаходяться військовослужбовці. Це правильно, бо якби ми мали якісь особливі умови, особливий комфорт - просто соромно було б дивитися в очі військовослужбовцям. Зброю до рук ми брати не можемо, але ми з ними разом. Ми були разом і вдень, і вночі. Ті самі елементи побуту, як помитись, все це на загальних засадах. Тому що капелан би мав засвідчити те, що він готовий бути з військовим, готовий бути до кінця, переживати те, що він переживає.

Отець Тарас Михальчук разом із іншими священиками Гарнізонного храму. Декотрі з них - студентські капелани
Отець Тарас Михальчук разом і священики Гарнізонного храму. Декотрі з них - студентські капелани

 

- І як це особисто для вас – змінити комфортний спокійний храм на роботу під кулями?

- Останні два роки навіть у комфортному Львові спокій, так чи інакше, мало присутній. Тому що, якщо ти не на Сході, ти тут, і постійно займаєшся якоюсь волонтерською діяльністю, постійні дзвінки з проханнями. Особливо у перші місяці, коли розпочалися бойові дії, дзвінків була сила-силенна. Хтось просив форму, хтось - берци. Спокій, напевно, прийде лише тоді, коли буде мир. Просто, коли ти в храмі, то нема відчуття, що, можливо, завтра ти загинеш.

- Як вас сприймають військові?

- Це, напевно, залежить від стереотипів, від самої людини. Бо до священика не завжди однозначне ставлення. Але після двох діб перебування там, після знайомства, часом і заочного, військові відкриваються. Ти стаєш для них другом, побратимом. Усе залежить від особи капелана. Якщо він зуміє показати військовим цю іскру доброти, підтримки, тоді вони стають йому друзями.

- Про що вони говорять із вами?

- Про все. Часом, це їхні особисті проблеми. Для людини, де б вона не була, зазвичай, найактуальнішими є питання сімейного характеру. Це їхні дружини, стосунки, діти. Вони від священика хотіли б почути немовби стовідсоткове запевнення, що з ними все буде добре. І ти намагаєшся у такий спосіб їм це засвідчити. Це підтримка.

Вони сприймають духовну особу як особливу. Відчувають, що вона має мандат від Бога. І вони дуже часто підходять, просять благословення, про молитву, просять їм подарувати хрестик. Що цікаво, військові дуже просять, щоб цей хрестик їм особисто на шию повісили. Це момент надії.

- Чи має різницю, до якої конфесії належить людина?

- Якось один із керівників сказав особовому складу, що на війні капеланами не перебирають. Все ж таки тут багато залежить і від особи капелана. Чи нестиме він, перш за все, моральні цінності, загальні, а не якісь специфічні й дивні ідеї виключності. На загал капелани, незалежно від конфесії, - це присутність на війні чогось більшого.

- Чи є військові капелани на іншому боці? Чи ви з кимось спілкувалися?

- Я не знаю. Не мав нагоди спілкуватись. Я передбачаю, що, так. Думаю, тут треба питати місію ОБСЄ.

- А взагалі, з людьми по той бік ви спілкувалися? Як відрізняється їхнє світосприйняття?

- Я спілкувався лише з представниками ОБСЄ. Вони казали, що виглядає так, ніби всі вже дуже стомилися. Напевно, якось би хотілося, щоб це все закінчилось.

- Що особисто для вас найстрашнішим на війні?

- Для мене, як для священика, найбільш страшним є те, коли людина просто, чи це на війні, чи це в мирному житті, живе у крайньому внутрішньому конфлікті, без бачення надії і без віри. Це є найстрашнішим - внутрішня криза і розруха. Якщо це притаманне військовослужбовцю - це страшно. Хоча, особисто я, навпаки, бачив мужність. Був випадок, що старший військовослужбовець з досвідом, мені руку на плече поклав, вважаючи мене, напевне, за свого сина, бо різниця у віці суттєва, і сказав: "Отче, якщо ви за щось переживаєте, то не хвилюйтесь, все у Божих руках".

- Ви спілкуєтеся із родинами загиблих? Зазвичай, люди зневірюються у всьому, втрачаючи єдиного сина, чоловіка. Що ви їм кажете?

- В силу обставин і своїх обов'язків, які ми маємо у Львові, опікуючись гарнізонним храмом, ми хоронили всіх бійців-мешканців Львова, які загинули. Ми провадили майже чотири десятки наших військовослужбовців. Безумовно, зустріч із їхніми родинами не оминає нас. Ясна річ, що це є біль втрати, це є сльози, але ми зі своєї сторони намагаємося зробити все, аби люди сприймали своїх рідних, які сьогодні загинули, віддаючи своє життя за Україну, як героїв. І це їх заспокоює. Заспокоюють також  їхні побратими, які вижили. Вони рідним несуть надію.

- Чи доводилось сповідувати людей на фронті перед смертю? Можливо, тяжкопоранених бійців.

- Ні, нам доводилось тільки сповідати людей, які від'їжджали. Були інші ситуації. Наприклад, вже перед самим завантаженням техніки на ешелони, перед відправленням у зону АТО, були не тільки сповіді, за кілька хвилин до того, як поїзд рушив, просили про хрещення.

З головою Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ і настоятелем Гарнізонного храму о. Степаном Сусом та військовими під час 7-го Всеукраїнського військового паломництва у Зарваницю
З головою Центру військового капеланства львівської архиєпархії УГКЦ і настоятелем Гарнізонного храму о. Степаном Сусом та військовими під час 7-го Всеукраїнського паломництва у Зарваницю

 

- Які історії з війни вас найбільше вразили?

- Це людина, історик, інтелігент, дуже така гарно освічена особа. Він пішов добровольцем у лави збройних сил свого часу. Це було рік тому. Він розповідав перед самим відправленням на Схід, як вперше сказав дружині, що дуже кохає її. Він прожив із нею 20 років, поважав, шанував. Але лише нині сказав, що кохає.

Взагалі, я хочу сказати про мужність наших хлопців. Реальний був приклад, коли хлопчина з Західної України стояв на шлагбаумі, на блокпості. Був дощ, дуже темно. І він той шлагбаум закривав – дуже важкий був. Хлопцю відірвало фалангу пальця. Щоправда, вдалося його врятувати, медики вдало зашили. Хлопцю дозволили повернутися додому у госпіталь, до Львова, відпочити. Але він сказав: "Я вас дуже прошу, якщо можна, тільки не до Львова". Питають: "Чому, ти ж там живеш?". Він каже: "Я дуже не хочу, щоб моя дружина і моя мама бачили, що зі мною щось не так, щоб вони не плакала. Хай вони вважають, що у мене все добре. Якщо можна - до Києва, або будь-куди". Нам потрібно брати приклад з такої мужності, коли люди, попри ці складні обставини, готові настільки глибоко думати про спокій своїх ближніх.

- Що люди переосмислюють на війні?

- Це життєві цінності. Це ставлення до людей, перш за все. Я спілкувався із військовими, з офіцерським складом. Після того, що вони переживають, бачать наочно, як гинуть їхні друзі, вони говорять, що для них життя, як таке, набуває дуже особливої цінності. Зараз, у світі сучасних технологій, де кожен живе у якомусь своєму вимірі, саме там, на війні, повертаються до того, що найбільша цінність – це людське життя.

- Люди скаржаться: винуватці війни не покарані. Але чи якось покарає їх Бог?

- Безумовно, зло, як таке, не має перспективи на те, що буде безкінечно панувати. Як воно відбудеться в даному випадку, важко сказати. Можна в історії провести різні паралелі, як відбувалося і чим закінчувалося. Тим не менше, мир прийде. Зрештою, наші військовослужбовці й захисники зараз стоять на своїй рідній землі, а не на чужій.

Ми бачили багато різного роду імперій, які мали великі амбіції, які хотіли завоювати, можливо, весь світ, силою тримати в страху людей. Ми мали Радянський Союз, і багато хто думав, що він безкінечно існуватиме. Але кожна країна тепер живе незалежно.

- Через війну люди втрачають довіру до обох сторін конфлікту, до влади. Як її повернути?

- Перш за все, власним прикладом. Треба говорити, спілкуватися. Якщо у подружжі між собою не спілкуються, то дуже швидко це призведе до розлучення. Те саме є в стосунках з людьми.

Якщо цього не робити, якщо не давати альтернативи у суспільному розвитку - ясна річ, буде блокада. Напевне, дуже довга. Якщо спілкуватися, розповідати, люди бачитимуть, що стереотипи, які були штучно нав'язані, не мають під собою жодного об'єктивного підґрунтя.

- Чи багато на західній Україні переселенців, як вони сприймають ситуацію?

- Офіційну статистику мені важко навести. Але ми зі свого боку дуже часто запрошуємо в гості сім'ї учасників АТО, також людей зі східних регіонів: Запорізька область, Дніпропетровська. Перш за все, вони вражені. Вражені архітектурою, тим, що люди живуть в якомусь іншому форматі, що так багато зелені. У нас часто бувають гості з Енергодару, вони кажуть, що там у них пісок і багатоповерхівки, важко якусь зелень тримати в належному стані. Це взаємообмін досвідом. Змінити їхнє бачення, як можуть жити люди.

У нас були люди із Дніпропетровської області. Вони приїхали, російською мовою розмовляли. Ми їм одразу кажемо, якщо хочете, то ми з вами теж будемо російською. Але десь через 5 днів перебування у нас, був такий Андрій, він дзвонив до своїх друзів і так гарно українською розмовляв до них. Вони питають: "Ти що тепер завжди розмовлятимеш українською?" Він каже: "Так, мене вкусила львівська бджола, я тепер завжди буду говорити українською".

Радянський період породив у багатьох людей таку ментальність, і ми мусимо з цього виходити. Перш за все, це комплекс меншовартості, а друге, це те, що нам держава щось зобов'язана давати. Ми мусимо щось отримувати - тоді все нормально.

Необхідно прийти до того, що так, держава повинна втручатися там, де людина не дає собі ради. Наприклад, це соціально незахищені верстви. На загал же, нам мають тільки дати сприятливі умови. Щоб ми могли розвивати власний бізнес, відкривати власні мануфактури, творчо працювати. Повинно бути сприяння, скажімо, з боку податкового кодексу. Треба відійти від позиції "якщо держава нічого не дає, то все погано". Ми маємо повірити у себе, зрозуміти, що людське життя – це великий потенціал, і ми можемо багато зробити.

- Як можна виправити такі радянські звички, цей менталітет?

- Перш за все, подати альтернативу особистим прикладом. Показати, як може бути по-іншому. Тут потрібна наполегливість, систематичність. І знову ж таки, що є дуже важливо, це духовність і цінності. Як казав Достоєвський, якщо Бога не мати, людина може робити, що хоче. А якщо Бог є, то людина відчуває, що це є правильно, і вона це слухає. Радянська система казала, що Бога нема. В тому є все ж таки ключ до цієї проблеми.

- Але не всі дивляться на приклад іншого. Один іде, несе за собою папірець, і викидає у смітник, другий ітиме поряд, і викине на дорогу.

- Мер міста, я не хочу уточняти, в якому місті України це було, вирішив садити клумби квітів. І ці квіти крали. Один раз вкрали, другий. А він далі їх садив, і садив. Злодіям набридло їх красти - квіти ростуть донині. 

- Тобто, потрібна наполегливість?

- Безумовно.

- Якщо повернутися до переселенців. Кажуть, є люди вдячні, а є такі, що перебирають, не раді тому, що їм дають.

- Особисто ми з цим не зустрічалися. Можливо, воно десь було. Але, можливо, ці люди мали не правильне сприйняття. Вважали, що їм мусять щось давати. От, до церкви приходить здорова з вигляду людина і каже: "Дайте мені гроші". Але через годину приходить інша, каже: "Дайте мені лопату, я відкину сніг. Ви можете мені за це заплатити?". Один вимагає від тебе: "Дай мені". Інший каже, що нині нічого не має, але готовий щось зробити, щоб мати: "Тільки допоможіть, будь ласка!". У цьому і є різниця.

- Що ви думаєте з приводу настоятеля Лаври, Владики Павла Лебедя? Останнім часом ЗМІ знов багато пишуть про нього і його експресивну поведінку.

- Не дуже правильно говорити про людину без її присутності. Я думаю, що ми у своїй сутності далеко недосконалі, тому якщо бачимо щось не те, то краще просто сісти і помолитися. Бо осуд не дасть нічого. Хоча журналісти доносять людям деякі моменти, та тут кожен повинен сам аналізувати.

- Але чи можуть люди із такою поведінкою навчити чомусь духовному і високому інших?

- Ми сьогодні живемо в демократичному світі. Сьогодні люди мають можливість вибирати. Кожен робить висновки сам, куди йому є комфортно ходити. Напевно, нині людина піде в один храм, завтра в другий подивиться. Потім прийме рішення, де йому бути, де отримає те, що бажає. Я думаю, поведінка духовних осіб помалу буде втрачати актуальність, тому що люди нині мають можливість аналізувати. Надмірної ваги цьому взагалі, мабуть, і не слід надавати.

- Є багато прикладів, коли у людей, які щось втрачають, з’являється ще більша жага до життя. Чому так?

- Я пригадую одну сім'ю, у якій загинув офіцер, єдиний син в сім'ї. Мама з татом жили окремо, розлучились, чи якось так воно було. Коли загинула їхня дитина, щось сталося в їхньому внутрішньому світі, вони стали знову разом жити. Це важко пояснювати, бо тут уже не вернеш дитини до життя, але такі критичні ситуації, часом людям відкривають якусь зовсім іншу, позитивну перспективу життя.

- За останні кілька років в Україні загинуло багато людей - війна, той же Майдан - як гадаєте, чи варте воно того, що ми зараз маємо?

- Як на мене, всі ці смерті, очевидно, не є даремні, тому що ми виборюємо свою незалежність. І так завжди було -щоб здобути незалежність проливалася кров. І ці люди потім ставали героями для прийдешніх поколінь. Це дуже серйозний виховний момент. Можливо, якщо б не було Майдану, через кілька років тих смертей могло би бути значно більше.

- Від чого саме?

- Як Шевченко писав в своєму вірші: "Мені однаково, чи буду жити в Україні, чи ні". Але в кінці він каже: "Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені". Ми ще не заснули, і вчасно зреагували. Ще б трошки, і нас приспали б, а тоді, коли нас збудили б такими обкраденими, то жертв могло би бути значно більше. Це словами Шевченка.

- Так історично виходить, що Україна постійно за щось бореться, періодично щось виборює - рухаємося, як по спіралі. Коли це завершиться, і ми вже виборемо її, незалежність, остаточно?

- У мене особисто відчуття, що дуже швидко. Маю надію, що, можливо, рік, і все зміниться.

Олександра Горчинська