Чого католики можуть навчитись у хорватів?
  • Чтв, 19/07/2018 - 20:14

Панове, я вдячний вам за цих п’ять життєвих уроків. Що б сьогодні не трапилось на полі бою, повертайтесь зі щитом.

Історія виступів хорватів на чемпіонатах світу і чемпіонатах Європи не є дуже вражаючою. Останнього разу вони добились успіху в 1998 році під час Чемпіонату світу у Франції. Тоді вони отримали бронзову медаль. Пізніше їм не вдавалось доходити дальше, ніж 1/8 фіналу чи чвертьфінал, а не рідко вони навіть не виходили з групи. Однак, хорвати відрізняються від багатьох інших команд з подібними досягненнями. Незалежно від кінцевого результату, завжди було приємно дивитись як вони грають. Вони мають харизму і щось таке, що захоплює фанатів.

Мундіаль у Франції був, мабуть, першим, який я дивився свідомо. Через двадцять років я добре пам’ятаю ті емоції і тих футболістів, більшість з котрих зараз вже належить до минулої епохи: Роберто Карлос, Лізаразю, Енрі, Бартез, Трезегне, Ван дер Сар, Зідан, Каннаваро, Неста, Індзагі… і бразилієць Рональдо, котрий назавжди залишиться для мене тим «правдивим» Рональдо, хоча впродовж довгих років про нього нічого не чути. Від тих чемпіонатів усе починалось, а також любов до Хорватії.

Чому я підтримую Хорватську збірну? Я ніколи не був у Хорватії і не маю сентиментів щодо красивих пляжів чи спогадів про відпочинок. І це також щось більше, ніж почуття зв’язку з братнім слов’янським народом. Хорвати мають такий вид впевненості в собі, а можливо, й зухвалості, яка далека від зневаги до противника і переконання у власній вищості. Їм подобається футбол, і це видно з їхнього способу ведення гри. Скільки б разів вони не падали як команда, вони завжди піднімались і йшли далі – свідомі поразки, але не обтяжуючи себе зосередженням на ній. У їхній грі видно пристрасть. Коли журналісти вираховували шанси на перемогу, нагадуючи їм, що вони не виграли жодного попереднього матчу з французами, Лука Модріч їм відповів: «У фіналі потрібно відкласти в сторону усілякі емоції, твердо стати на землю і зіграти так, як нам зможе найкраще вдатись».

Після цьогорічного мундіалю я отримав 5 уроків, яких нас навчили хорвати – про спорт, життя і віру. І я можу сміливо назвати їх добрими вказівками для кожного католика.

 

1. Бог на першому місці

Златко Даліч, тренер хорватів, - це людина, котра не боїться визнати те, що ставиться до Бога дуже серйозно і що саме Він стоїть за його життєвими виборами. Завдяки Богові він стає добрим батьком, чоловіком і тренером. Його рецепт успіху? - «Я ношу в кишені вервицю, але не ставлюсь до неї як до амулету. Матч або тренування я намагаюсь розпочати з того, що відмовляю хоча б одну таємницю», - сказав він і наголосив: «Недільна Меса тримає мене в ритмі, без неї все наше життя не мало б змісту. Власне тоді я відчуваю, що Христос є присутній в житті нашої сім’ї». Його позиція має великий вплив на команду. Завдяки Далічу, хорвати – єдині. Вони – це щось більше, ніж лише спортивна команда. Після перемоги над збірною Англії він сказав: «Ми – у фіналі і цілком на це заслужили. Мої футболісти не є звичайні. Вони грали і змагались фантастично. Вони назавжди увійшли в історію. Я дякую усім нашим фанам по всьому світу. Тепер час святкувати. Фінал – це для нас наступний крок, останній. Якщо Бог захоче, то станемо чемпіонами світу».

Його покору видно на кожному кроці. «Без Божої допомоги я не спроможний багато зробити, перед матчами я молюсь, щоб не впасти в  самозамилування. Я – звичайна людина, маю свої слабкості і гріхи, однак молитва і таїнства – це постійна нагода їх подолати». Самі спортсмени також не соромляться своєї віри, хоча й не використовують її як зброю у спортивних змаганнях. Хорвати просто впевнені, що Бог їх благословить. Ми часто повторюємо, що якщо Бог є на місці, то все буде на своєму місці. Але чудово і те, що з Богом усе має своє місце в нашому житті – і поразки в тому ж числі. Хорвати ще пам’ятають часи війни дев’яностих років. Можливо, саме звідти походить їх несамовита вдячність, яка здається заразною.

 

2. Дружба – великий дар

Про хорватів також часто говорять, що це «хлопці, що живуть по-сусідству».  Звичайно, що багатьох спортсменів поєднує спільна історія з наймолодших років. Особлива дружба існує між Лукою Мідрічем і Данієлем Субашичем. Перший потрапив до Задару після вбивства його улюбленого дідуся, вбитого сербськими солдатами. У Задарі він не мав друзів, а свій час проводив переважно на паркінгу готелю, граючи у футбол. Він втікав з дому, де не було води і електрики. Хтось його зауважив, і так Лука потрапив на поле. Там він познайомився з Данієлем Субашичем, з котрим потоваришував. Разом вони робили перші кроки на полі. Їхнє дитинство припало на важкі роки війни. Тренери були шалені, проводячи в таких умовах футбольні тренування, але що кращого вони могли зробити для дітей, щоб хоч трохи відволікти їх від того, що відбувалось поруч з ними? Це були часи, коли на землю час від часу падали гранати. Тоді переривали матч, і хлопці бігли до сховища. Їм було страшно і вони цього не приховували, але все одно приходили на тренування. І хоча ніщо не обіцяло, що вони стануть зірками – вони були худі і недоїдали – проте їхній потенціал був великим. Тогочасний тренер сказав про Модріча: «Він колись гратиме в Реал Мадрид». Його слова виявились пророчими. Субашич був на два роки старший, але менш талановитий від Луки. Він знайшов своє місце на воротах і зараз переживає найкращі часи своєї кар’єри.

Під час Чемпіонату світу вони багаторазово проявляли свою дружбу, разом радіючи забитим голам і перемогам. «Шуба» мав ще одного товариша, Хрвое Чустіча, котрий трагічно загинув під час національних змагань в 2008 році. Від того часу під фірмовою футболкою команди він носить також футболку свого товариша. Останнього разу ми могли її бачити після переможного матчу з Данією, коли він біг в ній по газоні разом з Модричем. Це не сподобалось керівництву ФІФА, яке дало йому попередження. Але такими є хорвати – вони радіють і сумують разом. Це - більше, ніж команда, зібрана навколо своїх професійних обов’язків. Це – товариші по полю, які вміють бути підтримкою один для одного. Подумаймо сьогодні про наших товаришів і оцінімо те, що маємо їх. На шляху до Бога ми ніколи не ідемо цілком насамоті.

 

3. Важливою не є лише перемога 

Це може звучати смішно, бо ж на мундіаль їдуть заради того, щоб перемогти – про це зазвичай говорять тренери у відповідь на запитання журналістів про різні варіанти і підрахунки. Якщо хтось не їде з постановою забрати усе, то повертається з нічим. Хорвати також приїхали, щоб перемагати, але їм вдається черпати радість і силу з кожного чергового кроку, який постає перед ними у змаганнях. Вони не зосереджуються на поразках і не переоцінюють своїх перемог. Кожен матч – це новий виклик, новий шанс. Це дає велику свободу, а без неї важко досягти трофею. Ще ніколи хорвати не були до нього так близько. Ця свобода і пристрасть – дві речі, які дають їм перевагу над суперниками.

Коли стаємо до боротьби, варто собі пригадати «Vatreni» (вогняних) і не упустити тієї дороги, що веде до перемоги, насолоджуючись нею. Вона зможе навчити нас набагато більшого. Красива гра набагато більше тішить серце, ніж середня перемога. Це підтверджує, хоча б, остання гра поляків. Виграли, але залишився присмак того, що дозволили Японії в останніх хвилинах гри. Скільки маємо в житті подібних випадків, коли можна зробити ще щось доброго, а ми залишаємось на мінімумі? Хорвати вчать як не погоджуватись на посередність. Важливий не результат, а серце – і його вартує давати повністю.

 

4. Використовуй усі нагоди 

«Vatreni» використали на цих змаганнях максимальний час кожної із зустрічей. Вони грали додатковий час в 1/8 фіналу, в ¼ фіналу і у півфіналі. В перших двох зустрічах не обійшлось без пенальті. Журналісти підрахували, що на полі вони провели найбільше часу з усіх команд – аж 630 хв.! Який з цього виходить урок? Поки м’яч на полі, усе можливе. Ми завжди здаємося спочатку в голові, коли вирішуємо, що більше не можемо боротись. Хорвати не здавались до останньої хвилини. Ваги перемоги перехилялись кілька разів під час кожної їхньої зустрічі. Коли здавалось, що гаснуть під тиском противника, вони пробуджувались і змінювали хід гри. На їхніх обличчях з кожним матчем було видно все більшу втому, вони намагались додати собі ще трохи часу. Вони не затримували гру, а атакували, часто ледве стоячи на ногах. Вони навіть не хотіли зійти з поля на заміну. Казали, що дадуть собі раду і довершили те, що почали. А тренер Даліч мав до диспозиції лише 22 футболістів. Після першого турнірного матчу він відправив одного з футболістів додому через брак дисципліни. Багато хто думав, що це ослабить команду, однак хорвати довели, що не кількість, а якість мають значення.

Після таких матчів, навіть якщо хтось програє, то повертається переможцем. І за це їх полюбили фани з усього світу, котрі хоч вже не мають своїх збірних для вболівання, але відчувають себе «усиновленими» Хорватією. На трибуні хорватів знайдеться місце для кожного. Я хотів би мати стільки терпеливості і самозречення, щоб не знеохотитись. В житті дуже часто вирішення приходить в останні хвилини.

 

5. Не біймося мріяти 

…навіть якщо все довкола говорить нам, що не варто. Хорвати є командою мрії не тому, що чудово грають і про таку команду можна лише мріяти, але тому, що вони самі вміють мріяти. Цей мундіаль – їхня мрія. Про них говорили, що вони – чорна конячка, але скільки тих чорних конячок вже було на цих змаганнях. Усі програли. Про свою команду тренер Даліч говорить, що вони шалені, бо взялись за неможливе. Ти ніколи не знатимеш, що може трапитись, якщо не створиш в житті нагоди для нього. Хорвати, сповнені звичайної вдячності, тішать усіх нас і надають футболу його краси і змісту: тут не йдеться про гроші.

І хоча усі ці уроки є, перш за все, моєю інтерпретацією того, що показали хорвати, я вірю, що так і є. Не думав, що скажу це, але цей чемпіонат показав кілька таких моментів, після яких хочеться жити трохи по-інакшому. «Опіум для людей», - скаже дехто і назве мене наївним. Можливо, але частенько ми отримуємо від життя стільки, скільки відміряли власною мірою – обмеженою. Я хотів отримати від цього чемпіонату чогось більшого, ніж просто розваги, і не розчарувався. Бо «хто приймає пророка як пророка, той отримає пророчу нагороду». Тільки Бог залишається безкінечно добрим, і хорвати про це пам’ятають. Для них, світ не завершується Чемпіонатом світу.

Панове, що б сьогодні не трапилось на полі, повертайтеся зі щитом.

 

Автор: Шимон Жишко, журналіст і редактор DEON.pl

15 липня 2018 р.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріаоами DEON.pl