Скажите там, чтоб больше не будили,
Пускай ничто не потревожит сны:
что из того, что мы не победили?
что из того, что не вернулись мы? 
Й. Бродский
 
…і наприкінці довгого сидіння за столом в елегантній кнайпі, коли все вже з’їли і випили і розмови набули «вялотєкущєго характеру» - радше по інерції, чим з інтересу, коли треба підніматися і виходити, бо вічно тут сидіти неможливо, підводимо підсумок реченням, від якого не ухилитися і яке, що там не роби, мусить бути: «Рахуночок, будь ласка…» І очікуємо, коли принесуть, внутрішньо вимірюючи: чи воно було варто тої розплати, яка гряде разом з рахунком?
 
Майдан – епос. Майдан – легенда. Майдан – героїчний фундамент віковічного українського міфу. Майдан – вектор у щасливе майбуття, яке має збутися, навіть якщо не збувається ніколи.
 
Але є ще й таке: Майдан – це пред’явлення рахунку. Розрахунок буде після – він тепер йде, коли ми викладаємось по крупному і дрібними, щоби оплатити все те, що згідно рахунку належить надолужити. Ось дійшли до межи, коли рахунки треба сплачувати кров’ю синів, братів, отців, коханих – бо треба сплачувати, бо заборгували, бо «їли, пили, веселились – аж ось на Майдані опинились»…
 
Майдан – рахунок сумління і підсумок життя.
 
Майдан – Судний День і Судна Ніч – Страшний Суд, в тракті якого знаходять виправдання лише ті, кому вдалося життя положити за присния своя. Ті, кому вдалося стати надолуженням за гріхи наші.
 
Майдан – пред’явлення рахунку перед розплатою.
 
Голий і непоборимий голос сумління лунає в нічному безсонні – і треба відповідати. Довго відповідати: скільки сиділося, їлося, пилося, домовлялося, перетиралося, рачкувалося, рукою руку милося, хижою цинічною усмішкою рабські всміхалося назустріч ворогові – стільки і відповідати. Або втекти від розплати згідно пред’явленого рахунку – рахунку сумління і життя – втекти по холопську, дурними хитруватими злидарями: хай ВОНИ розплачуються, бо це ж ВОНИ по нашому рахунку заборгували…
 
«Вони» - не ми. «Вони» - не я. Так здійснюється боягузлива втеча. Так здійснюється прийняття рахунку без особистої відповідальності за необхідність розплатитися.
 
Річниця Майдану? Річниця розплати! Річниця жертвування синами, дочками, братами, коханими, Небесною Сотнею, Зоряним Легіоном, батальйонами доброї волі, сусідами-волонтерами – НЕ СОБОЮ.
 
…якесь здеформоване «жертвоприношення Авраамом сина Ісака», в якому за рахунок наявності найдорожчої жертви – жертви кровавої – можна позволити собі вважатися тим, кому гріхи оплачені, але хто там його знає, чи відпущені – бо по правді й не наверталося. Тільки запаморочило голову ейфорією від близькості чогось такого, що інакше, як Божою присутністю не назвеш. А там де Божа присутність – там і Божа воля, щаслива свобода і омріяний рай… і так воно близько, що голова йде кругом… але це проходить. І полишаєшся в невідновленій реальності – без ейфорії, без навернення, але з рахунком в душі та впевненістю, що не мені за все розплачуватись.
 
Відповідальність за Майдан є особистою відповідальністю, що здійснюється у готовності розплатитися ВСІМ за все, що пред’явлено в рахунку сумління, в рахунку життя.
 
Бо Майдан не є соціальним явищем – це духовий подвиг. Такий самий, як кожний правдивий і щирий рахунок сумління, невід’ємний від розплати, жертовності, навернення і віднови життя.
 
Це Майдан навчив нас розуміти, що зовнішня лінія оборони нічого не варта, якщо за нею нема відповідного внутрішнього життя, а внутрішнього життя не буде, якщо не буде глибинного життя в тій безодні кожного з нас, яка називається безсмертним і незламаним духом. Чому же скиглимо про фронтові поразки так, як би не були навчені? Фронтові поразки і перемоги – це лише віддзеркалення ситуації «поза барикадами», внутрішнього життя суспільства, яке обумовлює і поразки, і перемоги на барикадах АТО. Чому ж скиглимо про суспільні поразки так, як би не були навчені? Мовляв, рік пройшов – але змін нема. Рік пройшов – а негідники сидять на шиї. Рік пройшов – а ніхто не відповів… Рік пройшов – і жодного покращення вже тепер! Нема надії. Як тую Савченко, з’їли її смердючі підвали московських катівень. Знищили вороги і зрадники.
Бач, знову ВОНИ винуваті – бо сам я в цьому абсолютно не при ділах. Я не той, хто відповідає, - у мене духу не вистарчає на відповідальність. Я ж вам не Небесна Сотня – я простий український обиватель… і далі за традиційним національним текстом про «хату з краю»… Так був Майдан чи ні? Чи треба нових рахунків з ще більшим накопиченням розплати і відповідальності?
 
Надія зникає там, де відреклися від глибин духа. Індивідуально відреклися. Особисто. На власний розсуд і під власну відповідальність – наша пісня хороша, починай її знова…
 
Так. Мушу сказати те, що сьогодні повторює кожний українець: пройшов рік – і ми нічого не знаємо про вбивць наших співбратів по Майдану. Так, я хочу знати всю – ВСЮ! – правду про зниклих майданівців, про те, чи спалювали загиблих і закатованих людей в київському крематорії, чи рубали голови протестувальникам в Маріїнському парку.
Чому я хочу про це знати? Тільки тому, що без правди я не можу простити тих, кого во Христі Воскреслому бажав би простити. Але для того, щоби відбулося прощення, спочатку треба, щоби злочинець здався на перепрошення – тільки тоді У ВІДПОВІДЬ я зможу сказати своє: нехай Бог простить і помилує. Але злочинець – така його логика – ніколи не перепросить, якщо не буде пред’явленою правда.
 
І саме тому я вимагаю правди.
 
Вимагаю правди настільки, наскільки маю сили духа. Бо бува таке, що інколи, замість того, щоби виборювати правду, слабкодухий злидар заводить шарманку: ВОНИ правду приховали, В НИХ правди не добитися… ВОНИ загнали нас в котел – час здаватися в полон, бо хто ж ЇХ переможе…
 
Вже рік палають барикади. Вже рік ворог зближається до самого серця. Вже рік, як спалили молитовний намет – але не молитовне серце. Вже рік, як глибини духу, глибини серця кидають то одного, то другого в добру волю: НЕ ВІДДАВАТИ ПРАВДИ – ТРИМАТИСЯ ВСУПЕРЕЧ – ТРИМАТИСЯ.
 
Я хочу правди – про Майдан, про зниклих Майданівців, про вбивць, про Фронт, про себе.
 
І я вимагаю правди.
 
І я вимагаю правди – вже рік – і навічно.
 
Я ніколи не перестану вимагати правди.
 
Я стверджую перемогу – не покращення вже тепер – я стверджую перемогу: перемогу духу, перемогу нового життя, перемогу навернення у покаянні і розплаті, перемогу рахунку сумління і рахунку життя.
Перемогу Майдану.

отець Олесь Август Чумаков