Українська криза, особливо у фазі московитської агресії, стала тим індикатором, який виявив не тільки проблеми українського суспільства й української держави. Але і системну кризу західної цивілізації та кризу неймовірної нездатності світового співтовариства дбати про безпекову стабільність на Європейському континенті. Малайзійський літак, викрадений московитами естонець в Естонії, відмова Німеччини брати участь у місіях НАТО, прихід ультраправих до влади у низці європейських країн, боротьба народів ЄС проти накидання гендерної ідеології, спроба деяких держав ЄС торгуватися з Московією за рахунок України, нездатність міжнародної спільноти покласти край ісламістському геноциду християн та єзидів на Близькому Сході, реальне руйнування Московією усієї системи міжнародного права, що склалася після ІІ Світової війни, – усе це створює не тільки в українців, але й у пересічного західного обивателя відчуття загроженості й непевності. Чергове будівництво раю на землі, цього разу секулярного, виявилось утопією, яка загрожує крахом усій західній цивілізації.

Саме ця світоглядна дестабілізація Заходу, якого політичний бомонд силкується позбавити фундаменту, на якому виросла західна цивілізація – його юдео-християнського коріння, стала чи не найбільшим після завершення Холодної війни викликом глобальній безпеці.

Насправді, скільки б ми не закривали на це очі, московитська агресія проти України дестабілізувала не тільки нашу країну, але й стала багато в чому чинником дестабілізації самого Заходу. Санкції Заходу проти Московії в очах багатьох європейців стали фактом, що розділив західні суспільства, частина яких поставила хвилинну економічну доцільність вище власних задекларованих цінностей, а інша частина поставила під сумнів щирість власних урядів у дотримані реальних демократичних стандартів. Світоглядна криза, викликана лівацьким засиллям у житті західних суспільств, увійшла у доволі гостру фазу – нуртування в середині кількох європейських країн цілком може породити як нових європейських Гітлерів, так і Майдани у країнах Європи.

Саме у цей час, коли Європа знову шукає сама себе у Ватикані розпочав роботу Синод єпископів, головним питанням якого є фундаментальна одиниця людського суспільства – сім’я. Можливо, це для багатьох виглядатиме дивним, але на Заході панує неймовірний інтерес ЗМІ до цього Синоду. Тема Синоду – «Виклики душпастирства сім’ї в контексті євангелізації» – виявилась надзвичайно актуальною для секуляризованих суспільств Заходу. Сам інтерес західних ЗМІ до цієї тематики вже є свідченням того, що, попри різноманітні проблеми, західне суспільство усе ще сприймає тему сім’ї, яку одну з фундаментальних.

З великою ймовірністю цей Синод не тільки, не зважаючи на сподівання ЗМІ, потвердить традиційну науку Католицької Церкви стосовно питань сімейної моралі, але й зруйнує ряд міфів щодо душпастирства тих, хто розлучився і вступив у світський шлюб. Здається, саме зараз – в епоху світоглядної дестабілізації – Католицька Церква може стати для західних суспільств не просто острівцем світоглядної стабільності, але й своєрідним центром кристалізації традиційної консервативної позиції в обороні ідентичності самої західної цивілізації.

Паралельно до ситуації на Заході в Україні відбуваються досить подібні процеси, щоправда, більш гострі, більш нагальні, видимі неозброєним оком. З одного боку, українське суспільство переживає кризу втрати довіри до державних інституцій, які виявилися повністю нездатними задовольнити вимоги елементарної справедливості, плюс втрату довіри військовослужбовців та суспільства до військового командування, а з іншого – активізацію радикальних елементів. Такі й подібні процеси загрожують українському суспільству значно більше, аніж це прийнято вважати. Дестабілізація українського суспільства, насправді, є не тільки і не стільки економічного, суспільного чи політичного характеру, як характеру світоглядного, ціннісного.

У більшості європейських країн, якби суд відпустив серійного вбивцю або арештував добровільних захисників суспільства, це б викликало уже серію погромів. Якби президент призначив би хоч одного чиновника, якого у суспільстві б’є опінія нечесності, – протестів, погромів було б не уникнути. З цього погляду українське суспільство, насправді, виявилось багато зрілішим від більшості європейських суспільств. Проте якщо влада і надалі зловживатиме народною довірою і терпеливістю, серйозної дестабілізації усього українського соціуму просто таки не вдасться уникнути.

З іншого боку, як це не дивно, але в українському суспільстві намітилась серйозна тенденція кристалізації позиції, яку можна би було описати – консервативна християнська демократія. І, здається, саме традиційні українські конфесії УГКЦ та УПЦ КП можуть стати центрами такої кристалізації.

Уперше в історії новітньої української державності, влада показала розуміння важливості та значимості для українського суспільства релігійного чинника. Зустріч Голови Верховної Ради п. Олександра Турчинова та прем’єр-міністра п. Арсенія Яценюка з представниками Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій 3 жовтня цього року фактично є революцією у сфері державно-церковних відносин в Україні. Держава реально продемонструвала, що вона прагне реального діалогу та реальної співпраці з релігійними організаціями. Не менш важливими є старання Генштабу збройних сил втілити в життя інститут військового капеланства. Доводиться сподіватися, що ці потуги української влади не є лише передвиборчими активностями, а розумінням реальних потреб консолідації українського суспільства. Консолідації його секулярної та релігійної частини перед лицем спільної загрози – московитсько-православними терористами, які обстрілюючи українські міста, точнісінько так, як мусульманські терористи роблять це в ім’я Бога, тільки замість імені Аллаха називають ім’я Ісуса Христа, демонструючи цим реальну апостазію московитського православ’я від християнства. Та й сама релігійна політика московитських окупантів не є відмінною від політики джихадистів. І це не просто собі ексцеси, якихось маргінальних політично-православних груп. Неодноразова антиукраїнська істерика Московського патріархату, спроби зірвати католицько-православний діалог на світовому рівні, – свідчать, що Московський патріархат усе далі від християнства.

На цьому тлі початок офіційного діалогу УГКЦ та УПЦ КП став свідченням правдивої християнської консолідації перед лицем загроз, а також і правдивого пошуку шляхів християнської єдності. Без сумніву, це викличне неймовірно гостру реакцію московського православ’я, але чи варто звертати увагу на реакцію релігійного угрупування, яке підтримує тероризм? Напевно, що ні. Варто докласти усіх зусиль, щоб цей офіційний початок не тільки дав своє плідне продовження, а й сприяв консолідації українського суспільства довкола традиційних цінностей в епоху дестабілізації, яка трясе нашою цивілізацією. Тоді в українського суспільства дійсно з’явиться шанс на вибудовування своєї реально демократичної держави і максимально можливо справедливого суспільства.

У цьому контексті на нас, українських християнах, лежить велика відповідальність. Ми можемо стати реальним фактором стабілізації українського суспільства і його подальшого розвитку. І перед нами ще багато роботи. Але щоб зреалізувати справедливіше суспільство, треба почати саме сьогодні з самих себе. З перебудови себе на ікону Христа. І одним з головних зовнішніх кроків на цьому шляху є відповідальний вибір в часі парламентарних виборів. Вибір раціональний, а не спровокований емоціями та маніпуляціями ЗМІ. Бо найближчі парламентарні вибори – це вибір шляху розвитку українського суспільства на найближчу перспективу. Якщо ж ми проґавимо момент виборів, якщо голосуватимемо і далі емоціями, буде дуже важко протиставитись процесам дестабілізації, що загрожують розірвати українське суспільство і в кінцевому  варіанті знищити його.

о.Орест-Дмитро Вільчинський