Серед проблем сучасного християнства однією з найсерйозніших можна вважати секуляризацію, як самого суспільства, так і самого християнства. Про секуляризацію багато того пишуть і говорять, шукають відповідь на питання, які вона ставить перед християнством не лише інституціолізованим, але й неінституціолізованим. Та майже завжди секуляризацію сприймають, як щось зовнішнє, щось, що накидають чи що просто приходить зовні.

Насправді ж, у середині самого християнства є зустрічний, внутрішній рух, який може бути значно небезпечнішим від самої секуляризації, оскільки він не є чимось зовнішнім, а властиво внутрішнім поривом, який виходить з самого християнського середовища на зустріч секуляризації. Цей рух, це явище, можна би було назвати десакралізація – втрата відчуття святого.

На перший погляд, це явище можна би було віднести у царину чуттєвого, а тому й необ’єктивного. І так відмовити йому у праві бути рушієм внутрішніх та зовнішніх перетворень у християнстві. Проте це, на перший погляд суб’єктивне і чуттєве явище, стосується фактично самої основи християнського життя – життя з Богом, чиєю однією з основних характеристик є святість, або Якого ІІ Євхаристійний канон Римської Церкви називає єдиним «джерелом усякої святості». Фактично в основі втрати відчуття святості є відсутність реального спілкування з Тим, Хто є Сам джерелом усякої святості.

Іншим, що мало б тривожити кожного, хто бажає добра Церкві, але й усій сучасній цивілізації, є те, що втрата відчуття святості породжує низку втрат, які є причиною і джерелом багатьох негараздів нашого сьогодення. Від зросту кількості та інтенсивності вбивств, до проблем надмірної експлуатації природи. Від зросту соціальної несправедливості до виникнення новітніх форм тоталітаризму, який продають під соусом повної свободи.

Відчуття святості – це один з основних з основних конституційних елементів людини, не тільки як істоти релігійної, але й істоти соціальної. Для людської природи характерно ділити світ на святе і буденне, дозволене і табуйоване, на сакральне і профанне. І джерелом святості, джерелом освячення є божественна сфера. Цей поділ, на святе і профанне, відобразився практично у всіх релігіях, окрім двох: іслам і в християнство. В ісламі Бог є настільки відділений у своїй святості від світу, що світ увесь є профанним. Є табу, є заборона, є обрядова чистота і нечистота, але вони не освячують, не наближають людину до Бога. Людина просто виконує Його волю встановлюючи єдиний релігійно-політичний тоталітарний порядок, який хоча й походить, нібито, з божественного джерела, насправді сам є глибоко людським, профанним явищем.

Християнство у сенсі співвідношення «святе-профанне» є цілковитою протилежністю ісламу. Воно прагне освятити світ, зробити його сакральним. Адже усе «створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках. Не тільки вони, а й ми самі, що маємо зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла…» (Рим 8,19–23). Саме тому Христос посилає своїх учнів благовістити Радісну новину спасіння усьому створінню: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15).

Християнин є носієм Божої святості, її посередником, через якого вона виливається на світ і освячує світ, зранений первородним гріхом людства. Тобто християнство не закриває сакральність у просторах храму чи власного серця. Воно покликане розширити святість на всяке створіння аж до кінців землі.  Воно не звертається до світу таємними сакральними словами і знаками. Воно говорить світу його словами, його мовою, але не говорить як світ. Послання християнства є кардинально протилежне до світу і його способу мислення, способу життя.

Крилатий вислів св. Івана ХХІІІ aggiornamento – «усьогоднення» – це не заклик до секуляризації та десакралізації, не заклик говорити те що світові подобається, це заклик доносити Радісну звістку світові в зрозумілій йому мові, не змінюючи ні змісту, ні суті євангельського послання.

Сьогодні, на жаль, в усіх великих напрямках християнства – і в католицтві, і в православ’ї, і протестантстві – спостерігаємо небажання звертатися до світу з євангельською проповіддю у зрозумілій теперішньому світу формі, а бажання пристосувати Євангеліє до цього світу, позбавивши Євангеліє його морального, етичного та світоглядного радикалізму, бажання, щоб проповідь не входила у конфлікт із світом, який протиставляється законам Божим.

Це удар у сам сенс усякої релігійності, опертої на Божому Одкровенню. Адже у Святому Письмі вимога святості є однією з кардинальних вимог Старого і Нового Завітів. У Святому Письмі Бог об’являє Себе, як цілком Інакшого від цього світу: Він – Святий (kadoš), тобто цілком Інакший. Але не тільки Він інакший від цього світу, він ставить вимогу інакшості й до свого народу – Його народ мусить бути народ святий (goykadoš) (див. Вих. 19,5–6 // 1 Пт. 2,9), але і також Його народ мусить бути царством священників (див. Вих. 19,5–6 // 1 Пт. 2,9), тобто тим, хто робить світ інакшими, а не стає частиною світу, зраненого первородним гріхом. 

Прагнення частини християн бути зі світом, жити світом, не протиставлятися йому в кінцевому результаті породжує одного зі звірів книги Одкровення – звіра, що має роги, як Агнець, але говорить, як дракон (див. Одкр. 13, 11) – християн, які, забуваючи радикальний євангельський дуалізм поміж світом і вимогами Божого Закону (див. 1 Ів. 2, 15–17), в реальності проповідують уже не Христа Розп’ятого і Воскреслого, а мудрість світу цього, прикриваючи це тонкою вуаллю християнської термінології, любов’ю, яка не ставить жодних вимог.

Таке проповідування позбавляє християнство його сакральної суті, і замість поширення святості до кінців землі, секуляризує християнство зсередини, роблячи його інтегральною частиною світу, який противиться Богові. Але це тільки один з полюсів десакралізації християнства. Полюс, який умовно можна назвати ліберальним.

«Ліберальна» десакралізація

Цей полюс всіма силами пропихає у християнство замість правдивої християнської любові толеранцію до гріха: толеранцію до збоченої сексуальної поведінки, толеранцію до вбивства (аборти, евтаназія), толеранцію до релігійного релятивізму, толеранцію до життя за нормами цього світу, а не за нормами Христової Євангелії. Таке християнство дуже часто редукується виключно до вимог соціальної та суспільної справедливості та пошанування прав людини, які розглядають як цінність сама у собі, на нічому не оперта.

«Ліберальна» десакралізація породжує «християнську» проповідь, яка боїться називати речі своїми іменами і тому втікає у різні політкоректні викрутаси, оскільки страхається конфронтації зі світом, забуваючи слова Христові «Не бійтеся – Я переміг світ» (Ів. 16,33). Така проповідь перебуває у постійному підспівуванні модним суспільним трендам, оскільки не хоче втрати суспільних рейтингів та суспільного статусу. Фактично така проповідь уже не є сіллю світу, не є його світлом, але тільки вносить темряву світу в саме християнство.

«Євангеліє» «ліберальної» десакралізації редукує особу Ісуса Христа виключно на дивакуватого проповідника всепрощаючої любові та суспільної і соціальної справедливості, при цьому позбавляючи de facto, а не de iure Його Особу Божественності.

Часто, але не завжди, для цього полюсу десакралізації є характерним відкидання важливості церковної традиції, передання та самої обрядової структури літургійного життя. Традицію, обряди, передання сприймають як непотрібну надбудову, яка тільки заважає. Насправді, це відкидання двотисячолітнього надбання Церкви є тільки сигналом того, що духовне життя, тих, хто відкидає цей церковний спадок, є мертвим. І десакралізована внутрішньо людина шукає виходу зі зовнішніх форм, які для неї уже є позбавленими сакральності, а тим самим і всякого сенсу.

Ця десакралізація руйнує святість не лише релігійного християнського життя. Вона позбавляє християн  відчуття святості людської особи. Вона унеможливлює реальне пошанування особи, а так в реальності зводить нанівець оті вимоги десакралізованого християнства – соціальна та суспільна справедливість, пошанування прав людини.

Адже реальна повага до людської особи, до людського життя, навіть до майна власного й інших людей, можлива тільки у перспективі сакральності людської особи. Тобто християнське усвідомлення безмежної вартості кожної людської особи, можливе лише з перспективи вартості кожної людини в очах Бога. Бог навіть Сина Свого не пошкодував, щоб відкупити людство, вирвати його з темряви гріха і смерті. Тут не йдеться про якийсь абстрактний збір людських одиниць, якусь загальну абстрактну масу. Христос витерпів муку, помер і воскрес, за кожну окремо взяту людську особу. Тому, вартість кожної окремо взятої людини є безмежна. Бо це ціна – Муки і Смерті Сина Божого, ціна Крові Христової. Це – єдиний реальний фундамент, на якому можуть бути опертими права людини.

Коли втрачаємо погляд з цієї перспективи, то відкриваємо дорогу до десакралізації особи, її дарвіністського зведення на тварину, на суспільну одиницю, яка має свою вартість виключно у контексті своєї цінності для того чи іншого людського суспільства. Усі тоталітаризми та авторитаризми виходять саме з такого розуміння окремо взятої людини.

На превеликий жаль, в українському суспільстві усе ще зберігається саме така тоталітаристська «вартість» особи – особа ніщо, вона проста безлика суспільна одиниця, частина людської біомаси. Більше цього, насправді, відбувається симбіотичне взаємопроникнення тоталітаризму комуністичного та ліберального – особа зводиться до об’єкту суспільних взаємовідносин, не більше.

У цьому і є причина безглуздих втрат українського війська, зумовлена непрофесіоналізмом генералів та політиків, які цих генералів поставили чи й надалі утримують. Тут слід шукати причину в безвідповідальному ставленні держави до соціального захисту громадян, причину корупції, відсутності ефективного захисту громадян і відсутності справедливого судочинства. В Україні людина усе ще залишається об’єктом, якому в реальності відмовлено в основних правах людини, не теоретично, а на практиці.

«Консервативна» десакралізація, або обрядовір’я

Окрім розглянутої «ліберальної» форми десакралізації, яка помітна неозброєним оком і яку ортодоксно налаштовані християни легко бачать і тому легко можуть уникнути спокуси нею, існує ще одна, значно руйнівніша форма десакралізації. Це – «консервативна» десакралізація, або обрядовір’я.

Йдеться про перенаголошення важливості обрядів, без відчуття внутрішньої святості. Тобто коли обряд уже не є виразом внутрішнього переконання, виразом віри, виразом внутрішньої святості, а цінністю у собі. Така обрядовість, хоча усе ще зберігає зовнішні форми, позбавлена свого внутрішнього змісту. Тим обрядовір’я виявляє себе протилежним від розглянутого полюсом десакралізації.

Для обрядовір’я реальний стан людських душ, реальний стан кожної окремо взятої людини не має ніякого реального зацікавлення. Для цього полюсу десакралізації важливішою є відповідь на питання: «Як мають відбуватися відправи Великої П’ятниці, якщо вона припаде на неділю?» (не зважаючи на всю абсурдність такої постановки питання, більшість дискусій в обрядовір’ї є фактично такими), аніж питання «як допровадити цю конкретну душу до спасіння?»

Обрядовір’я не запитує про смисл обрядів чи смисл слів сакрального тексту, воно з буквоїдською точністю старається звершити обряд, не звертаючи жодної уваги на реальну користь чи шкоду такого вершення для людських душ.

Обрядовір’я концентрується на пусті форми, навіть не помічаючи усієї абсурдності такої концентрації. Це власне оте фарисейське: Закон заради Закону, а не заради людини. Його часто сприймають як протилежність, так би мовити, «ліберальному» полюсу десакралізації. Хоча насправді це усього-на-всього «консервативний» полюс цієї самої десакралізації.

Будучи «консервативним» виявом десакралізації, обрядовір’я, знецінюючи реальну вартість людської особи, призводить до тих же наслідків, що і «ліберальний» полюс десакралізації, але обернутих. Якщо «ліберальна» десакралізація вимагає вінчання гомосексуалістів у церкві, заперечуючи грішність гомосексуальної поведінки, то «консервативна» вдається до протилежного – поширення ненависті не до гріха, до грішної поведінки, а до самого грішника. До того ж, і «ліберальна», і «консервативна» десакралізація роблять це з однаковим фанатизмом. І хоча випадок з гомо-«шлюбами» є до певної міри екстремним, однак саме в екстремних варіантах найбільш видимо виступає реальна одноістотність обох полюсів десакралізації.

З іншого боку обрядовір’я спонукає не тільки до «відбування» Богослужінь без спроби зрозуміти їхню суть, але також до різноманітних церковних активностей – фестин, злетів, академій, прощ, клубів, гуртків і т.п., але ніколи не ставить питання їхньої потреби, ефективності, доцільності. Головне – щоб можна було занотувати галочку – «зроблено те то і те то».

Проповідь, що її провадить «консервативна» лібералізація, редукує Євангеліє до списку моральних норм і приписів. А Особу Ісуса Христа – до фігури вчителя моральності й життєвої мудрості.

Водночас, на відміну від «ліберальної» десакралізації, обрядовір’я породжує відчуття, що все добре, ми є оборонцями єдиновірної практики. І це є головна небезпека обрядовір’я. Оскільки воно усе ще зберігає зовнішню форму церковного життя, то виглядає на поверхні нормальним станом християнства, але насправді обрядовір’я – це смерть християнства, така ж сама як і «ліберальна» десакралізація.

Десакралізація – повільний вбивця християнського життя і західної цивілізації

Два полюси десакралізації є однаково нищівними для християнського життя. Вони, позбавляючи відчуття святості проповідь Євангелія, позбавляють його Божої сили, роблячи тим самим християнське життя безплідним на добро.

Десакралізація, вбиваючи відчуття святості, перетворюючи віру на ідеологію, роблячи християнство не тільки джерелом суспільної нестабільності, але й небезпечним для самих християн. Оскільки християнство позбавлене Божої святості, перетворюється на лицемірство, яке вбиває, а не оживляє людину, спричинює її відчуження від Бога та інших людей, перетворюється на джерело огірчeння і несвободи, замість того, щоб бути джерелом свободи дітей Божих. Тобто, підмінюючи віру ідеологією, десакралізація породжує фанатизм, який є найгіршим сурогатом віри.

Фанатизм – це підмінна віри ідеологією. А ідеологія не терпить заперечень і породжує ненависть до ідеологічних ворогів. Віра не потребує себе постійно доказувати, ідеології ж навпаки – постійно потребують самоутвердження. Десакралізація, знищуючи відчуття святості, знищуючи віру, породжує ідеологію і тим самим ідеологічну нетолерантність, стаючи в такий спосіб джерелом дестабілізації в суспільстві.

У реальності, «консервативна» десакралізація радо покликається на консервативні ідеології, подібно, як «ліберальна» – на ліберальні. Проповідь Євангелія, уражена обрядовір’ям, редукується до проповіді важливості обрядів та ритуалів, підміняючи ними саме Євангеліє. Тим самим перетворюючи християнство, з одного боку, на магізм, а з іншого зводить його на консервативну політичну ідеологію. Якщо «ліберальна» десакралізація концентрується на толеранцію, водночас шизофренічно ненавидячи всіх, кого вважає нетолерантним, «консервативна» йде шляхом протилежним, проповідуючи ненависть не до гріха, а до грішника, кохаючись у своїй обрядовій самоправедності. 

Десакралізація замулює джерела Божої святості, з яких християнин покликаний черпати: Святе Письмо, Таїнства і молитву.

Міфологізація слова Божого, сприйняття його не як актуального, зверненого до людини тепер і зараз, саме у цих історичних, суспільних, економічних обставинах, а як міфу, який хоча й пояснює, чому так збудований світ, людина і чому ми перебуваємо у таких життєвих обставинах, але водночас, міф, який не має конкретного стосунку саме до конкретної люди, в її конкретному часі і просторі, міф, розуміння якого зарезервоване тільки вузькому колу спеціалістів.

Така міфологізація позбавляє Святе Письмо ролі джерела святості у християнському житті, перетворюючи його, у кращому випадку, на збірку моральних та етичних правил, а у гіршому – на збірник древніх легенд народу Ізраїлю. Цілком зрозуміло, що ні одне ні друге не може сприяти тому щоб Святе Письмо дійсно було дієвим словом Божим в особистому житті кожного християнина і християнської спільноти. Десакралізація через міфологізацію, фактично блокує Біблію, як джерело, через яке Божа святість виливається на Його народ.

Десакралізація своїм «ліберальним» полюсом зводить Святі Таїнства на рівень обрядів, якими відзначають віхи людського життя або просто символічні дії, а «консервативним» – впадаючи у буквоїдство, ставить їх на рівень того, що потрібно зробити заради галочки або щоб добре велося.

Тобто видимі знаки невидимої Божої милості уділяють і приймають без належного приготування – чисто поверхнево, зводячи їхню дієвість до мінімуму мінімумів. У парадигмі десакралізації Святі Таїнства перестають бути джерелами святості.

Десакралізація вибиває також ґрунт з-під ніг і християнській молитві. Вона перетворює її на безсмислене повторення певних слів і словесних формул. Тут відмінність між «ліберальною» та «консервативною» десакралізацією полягає у тому, що «ліберальна» практично відкидає молитву, хоча її не заперечує, а «консервативна» дотримується слова молитви, не звертаючи уваги на її зміст і не докладаючи зусиль, щоб зробити її внутрішньою реальністю людини. У такий спосіб десакралізація перетворює дихання духовного християнського життя – молитву на духовну смерть християнина.

Ресакралізація

Ресакралізація християн – це, можливо, одна з головних вимог нашого часу. Повернення християнам відчуття святості, їхня повторна зустріч з Богом як Особою, а не Силою є необхідною передумовою християнського відродження.

Зустріч з Богом мала би стати основою християнського життя. Без цього десакралізація усе глибше руйнуватиме християнські спільноти, сіючи в них хаос і зневіру. І тут треба вийти з уявлень про методики ведення душпастирської праці, про способи технічної комунікації і таке подібне. Не існує методичок, які нам можуть показати методику зустрічі з Богом. Адже Він завжди більший від наших методичок і методик.

Потрібно тільки трошки дитячої покірності й відкритості, бо Він стоїть при дверях нашого серця і чекає, щоб ми Йому відкрили ці двері, щоб Він міг увійти й вечеряти з нами. А ми у свою чергу, щоб могли черпати з Його бездонних джерел святості.

о.Орест-Дмитро Вільчинський