Діалог: незамінна складова місії Церкви в Китаї
  • Чтв, 28/06/2018 - 14:13

Духовенство, миряни, чернецтво: всі Христові учні мають місію повсюди та в кожній епосі бути світлом, сіллю та закваскою серед народів, щоби побачивши їхні добрі діла, всі віддавали славу небесному Отцеві. Чи місія Церкви в Китаї може бути іншою?

У дійсності, деякі спостерігачі зауважують останнім часом знаки деякої замкненості Китаю, особливо, до західного світу, замість спокійного зіставлення. Інші запитують, як Святий Престол може й надалі покладатися на діалог і переговори, замість того, щоб застосувати поставу засудження та відкритішої критики.

Як можемо побачити із численних виступів Святого Престолу в міжнародній сфері, насамперед, у контекстах конфліктів і кризи, рація полягає в усвідомленні того, що саме там, де існує більша віддаленість і загроза нерозуміння, діалог не лише є слушним, але й стає необхідним варіантом. Крім того всього, слід пам’ятати, що на Церкві лежить відповідальність за особливе дбання про своїх вірних, особливо тоді, коли вони перебувають в умовах загостреного страждання. У дійсності, те, що у випадку інших інституцій може бути проінтерпретоване як знак «поступливості» чи навіть «прогинання», для Церкви залишається моральним обов’язком та знаком духовної сили, що, очевидно, відповідає вимогам Євангелія.

Щоб виконувати цю місію в Китаї, Церква не потребує просити привілеїв у світу політики: вона потребує лише по-справжньому залишатися собою. Насправді, навіть і серед виняткових та крайніх умов, як от нестача необхідної свободи, Церква може знайти способи для того, щоб продовжувати свою євангельську місію.

Зрештою, в жодній епосі й на кожному місці світу для Церкви не бракувало труднощів і хрестів. Більше того, слід констатувати, що також і сьогодні не здається, що навіть у найбільш демократично просунутих країнах існують ідеальні умови.

Тим, натомість, без чого Церква не може обійтися й чого не може замінити іншими способами, є віра, милосердна любов та внутрішня єдність. Саме тому в Церкві існує особливе служіння дбання про єдність у вірі та любові: Петрове служіння, носієм якого є Єпископ Риму, Папа.

Перед обличчям десятків мільйонів людей, місія Церкви в Китаї полягає, насамперед, в тому, щоб бути там присутньою, як об’єднана, а, отже, вірогідна Церква. І, якщо змога, бути присутньою повсюди, де верстає своє життя китайський народ: в кожній нагоді, в кожній ситуації, у кожному середовищі, на кожному історичному повороті, розділяючи з ним його долю з покорою та з далекоглядністю християнської надії, щоб приготувати місце на добре для людства майбутнє, яке не може бути відокремленим від того, яке дарує Сам Бог.

Сьогодні, перед обличчям великих викликів нашого часу, якими є виклики та завдання, що стосуються глобалізації та поширення добробуту, якості життя та довкілля, миру та прав людини, але також пов’язані із секуляризацією, здрібнілою до «споживання» світу та існування, із зосередженістю держав на шуканні власних інтересів ціною інших, із релігійною байдужістю, маргіналізацією найслабших верств і суспільним відкиненням, саме там покликана бути присутньою Церква, щоб звіщати Христа, умерлого та воскреслого за життя світу.

На перший погляд, вищесказане здається простим і прекрасним. Виникає запитання, чому цивільна влада повинна би боятися християн і ставити на їхній дорозі численні перешкоди, якщо вони надихаються такими добрими намірами? У дійсності, слід рахуватися із конкретними обставинами, в яких живе Церква. В цих обставинах, іноді, може трапитися, що засуджуються не лише помилки та гріхи християн, але також їхні добрі діла можуть виявитися, принаймні, на початку, не надто прихильно прийнятими.

Сама ж китайська влада, здається, вже від деякого часу дедалі більше усвідомлює, що релігія не є надбудованим явищем, приреченим на зникнення із економічним поступом та зростанням соціальної справедливості, але є конструктивною частиною людини. Тому справжній релігійний досвід стає життєвим фактором для гармонійного розвитку людської особи та суспільства. Також і в розвинутому й складному суспільстві третього тисячоріччя така присутність виявляє велику живучість та здатність оновлюватися.

В Китаї слід пам’ятати про те, що згідно з традиційним конфуціанським філософським баченням, поряд і вченням про цінності, такі як доброта, дружба, виховання, послух перед авторитетом, присутня також ідея про те, що держава має право здійснювати тісніший контроль над будь-якою формою релігійності, застосовуючи з цією метою також і закон. Зрештою, китайська історія ХІХ та ХХ сторіч позначена серією повстань різного суспільного та політичного характеру проти тогочасного уряду, в яких співдіяли різні культурні та релігійні фактори. Тож поза межами політичної оцінки цих історичних явищ, необхідно взяти до уваги, що їхнім наслідком стали розгубленість та упередженість щодо релігійного фактору загалом. І це, насамперед, на шкоду тим великим релігійним традиціям, які самі в собі не мають нічого спільного з фанатизмом і політизацією релігійних почуттів.

Китайські суспільство та культура покликані дедалі більше усвідомлювати, що фундаменталістський чи ірраціональний підхід до людської дійсності є повністю чужим для католицької віри.

Переклад: о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ