Діалог з Китаєм: в усій повноті католики та по-справжньому китайці
  • Нед, 15/07/2018 - 11:14

Як відомо, згідно з міжнародною практикою, переговори між державами відбуваються в умовах конфіденційності, та, зазвичай, оприлюднюються лише остаточні результати. Тому не відомі деталі діалогу між Святим Престолом та китайською владою. Однак, якщо наприкінці вдасться досягнути порозуміння, то можемо припустити, що це дасть змогу Церкві відновити єдність пастирського проводу в дієцезіях, що є свідками одночасної присутності двох спільнот, як також подбати про численні дієцезії, які вже протягом довгого часу не мають єпископа, щоб кожна з них мала свого пастиря, допущеного та визнаного Церквою та державою.

Не слід сподіватись, що це буде безболісним. Обов‘язково виникнуть невдоволення, страждання, зречення, образи, а навіть можливості для виникнення нових напружень. Але всі ми сподіваємося, що цей так званий «перехід через вушко голки», до якого покликана Церква в Китаї, стане очищаючим і буде передвісником добра: не буде переможців і переможених, цінуватиметься внесок усіх.

Оскільки, як зазначає кардинал П’єтроПаролін, Державний Секретар Святого Престолу,  «мова не йде про те, щоб, ніби майже в магічний спосіб, затерти вистражданий шлях багатьох вірних і пастирів, а про те, аби вкласти людський і духовний капітал багатьох випробувань у майбутнє, яке, з Божою допомогою, буде спокійнішим і більш братерським».

Отже, якщо Католицька Церква в Китаї дійсно прямуватиме шляхом єдності та братерства, беручи до уваги відмінну чутливість, то це принесе найбільше користі сакраментальному та духовному життю вірних, спрямованих до того, щоб бути дедалі повніше католиками та, одночасно, автентичнішими китайцями. Крім того, вивільняться нові сили для діяльності Церкви, що сприятиме більшій гармонії в китайському суспільстві.

Багато чого залежатиме від доброї волі усіх. Порівнюючи із загальною кількістю населення, присутність католиків у Китаї, може здаватись невеликою, але це завжди жива присутність. Оновлене звіщення Євангелія може принести багаті плоди, незважаючи на численні обмеження та контроль, які могли би ще залишитись через побоювання, що релігію можуть використовувати «ззовні» для створення соціальної нестабільності.

Визнання єпископа владою – це питання, що стосується держави, її законів і процедур. А канонічна легітимність стосується Церкви. Щоб зрозуміти це, потрібно знати, що таке Церква. Ще святий Іриней (ІІ ст.) визначав Церкву як духовну спільноту, яка звіщає й передає традицію, що від апостолів передається через безперервну спадкоємність єпископів. Ця апостольська спадкоємність єпископів, як запорука Традиції, є невід'ємною частиною самої Церкви. Церква, в свою чергу, гарантує апостольську спадкоємність та автентичність єпископату шляхом призначення з боку Папи, або його підтвердження законного вибору єпископа.

Навіть, якщо єпископ був правомірно висвячений, він може виконувати своє єпископське служіння тільки у сопричасті з Наступником святого Петра та іншими єпископами, що служать у всьому світі. Римському Архиєреєві, що є Христовим Намісником і Вселенським Пастирем, належить право узаконювати і наново допускати єпископів, яких вважає гідними, до повного сопричастя з Церквою, і призначити їм пастирські обов'язки. Що стосується Китаю, то потрібно виходити з безсумнівного факту, що нові єпископські свячення, що були здійснені в Китаї без папського доручення (за винятком деяких особливих випадків), були незаконними, але дійсними. Католицька Церква в Китаї є і завжди була «єдиною», і, незважаючи на чимало болісних порушень, вона ніколи не представлялась Церквою, «відокремленою» від Риму. А це також тому, що на рівні догматичного вчення, Церква в Китаї ніколи не зайняла позицію, яка б ставила під сумнів першості римської юрисдикції.

Не слід також забувати, що нелегітимно висвячені китайські єпископи завжди бажали перебувати у сопричасті з Папою. Незважаючи на ситуацію невизнання цих єпископів, власне віра в їхнє бажання перебувати в сопричасті із Вселенським Архиєреєм стала надзвичайно важливим чинником для різного ставлення, що склалося останніми роками: ті, хто вважав щирими нелегітимних єпископів, були готові вірити в їхнє покаяння (не змиряючись, однак, з неприйнятною поведінкою деяких із них); тим часом, ті, хто не повірив, часто засуджували їх.

Тому, знову ж таки, як зазначає кардинал Паролін, важливо, не «піддаватися духові протиставлення, аби засудити свого ближнього», а швидше «впевнено дивитись у майбутнє Церкви, долаючи людські обмеження».