У світлі того, що минулими роками тривали дискусії навколо інтерпретації текстів, а сьогодні, подекуди, піддаються сумнівам самі ж документи Другого Ватиканського Собору, Редакційний директор Дикастерії в справах комунікації представляє шлях, який привів до соборової декларації, що стала поворотним моментом в історії Церкви.

«Цей Ватиканський Собор заявляє, що людська особа має право на релігійну свободу»: 7 грудня 55 років тому єпископи, зібрані в базиліці Святого Петра, затвердили один із соборових документів, над яким відбувалося найбільше дискусій – декларацію «Dignitatis humanae» про релігійну свободу. «А ця свобода, – стверджується в документі, – полягає в тому, що кожна людина має бути вільною від приневолення як з боку окремих осіб чи суспільних груп, так і з боку будь-якої людської влади, щоб нікого не силували діяти всупереч власному сумлінню і нікому не перешкоджали діяти згідно з власними переконаннями в релігійних справах – приватно чи прилюдно, поодинці чи спільно з іншими – в належних межах. Собор також заявляє, що право на релігійну свободу справді ґрунтується на гідності людської особи, а цю гідність ми пізнаємо і через об’явлене нам слово Боже, і через розум. Це право людської особи на релігійну свободу має бути закріплене у правовому устрої суспільства і стати правом громадянським».

Внесок Папи Монтіні

Текст «Dignitatis humanae» зазнав радикальних перемін протягом аж п’яти різних версій, доки був затвердженим. Фундаментальна проблема, що створювала найбільше труднощів, полягала в самому ж визначенні цієї свободи. В другій чернетці її було представлено як позитивне право, тобто, як можливість діяти і право не зазнавати перешкод в діянні. «Але вже в третьому проекті, – згадував кардинал Жером Амер, який у той час належав до експертів-богословів, які трудилися над його приготуванням, – двозначність релігійної свободи, визначеної як позитивне і негативне право, зникла». Говорилися вже про право на недоторканість, не зазнавати примусу з боку будь-якої людської влади не лише у формуванні сумління в релігійній сфері, але також щодо вільного практикування релігії. Вирішальний внесок у формулювання документа та визначення релігійної свободи як недоторканості надійшов від Папи Павла VI, який під час прилюдної аудієнції 28 червня 1965 року, описуючи релігійну свободу, сказав: «Ви знайдете велику частину цієї ключової доктрини підсумованою в двох відомих пропозиціях: у питаннях віри ніхто нехай не зазнає перешкод! Нехай ніхто не зазнає приневолення» (nemo cogatur, nemo impediatur).

Розпорядження голосувати

Дискусія була запеклою, включаючи 62 усні виступи та коло сотні письмових зауважень. Залишалися деякі труднощі, тому керівні органи Собору вирішили не виносити текст на голосування, як цього домагався Секретаріат в справах єдності християн. Побоювання були ті самі: однакові права, надані тим, «які перебувають в істини і тим, які помиляються», пропозиція моделі «нейтральної держави, засуджена Церквою», доктрина, що «протиставляється традиційній доктрині Церкви в цій матерії». І саме Папа Монтіні, виступаючи 21 вересня, розпорядився голосувати, запитуючи Отців, чи запропонований текст може стати робочою основою для майбутньої декларації. Серед 2222 присутніх, 1997 проголосували «за», негативний голос дали 224 Отці, один голос визнано недійсним. Кардинал П’єтро Паван назвав «історичним» виступ Папи, який постановив проголосувати за чернетку.

Гідність особи

Остаточний текст документа в першому пункті стверджує: «І оскільки релігійна свобода […] полягає у свободі від приневолення в громадянському суспільстві, то й залишає Собор непорушним традиційне католицьке вчення про моральний обов’язок людей і спільнот стосовно правдивої релігії та єдиної Церкви Христової». Ствердження релігійної свободи, таким чином, не рівнозначне тому, щоб поставити істину й неправду на той самий рівень, ані не є ствердженням байдужості чи самоуправства у релігійній сфері. «Оскільки залишається обов’язок формуватися у істинному сумлінні, – зауважив о. Джанпаоло Сальвіні, – то не існує жодної опозиції до самоусвідомлення Церквою того, що вона є єдиною правдивою релігією… Основа релігійної свободи виражена ствердно й випливає з католицької доктрини про гідність людської особи. Крім того, запропоновано новий погляд на стосунки з біблійними даними та об’явленням, яке хоч і не говорить виразно про це право (що є цивільним і юридичним визначенням), об’являє, однак, гідність людської особи в усій її повноті в спосіб, згідний зі свободою акту християнської віри».

Проти державного атеїзму в країнах Сходу

«Особистий внесок Павла VI в цей документ Собору був вирішальним», –стверджує кардинал П’єтро Паван. Папа виступив за те, щоб проголосувати за робочу схему та причинився до визначення релігійної свободи як права на недоторканість. Внесок Папи Монтіні слід розглядати також у світлі важливої подорожі до штаб-квартири ООН в жовтні 1965 року та перших контактів із режимам з-поза «Залізної завіси», спрямованими на те, аби хоч деякою мірою покращити становище християн і взагалі, населення в умовах комуністичної диктатури. Декларація «Dignitatis humanae» про релігійну свободу стане корисним засобом для того, щоб домагатися пошани до цього базового права у країнах, які сповідували державний атеїзм.

Іван Павло ІІ: серед найбільш революційних текстів

У посланні від 7 грудня 1995 р. з нагоди тридцятиріччя прийняття декларації, Іван Павло ІІ, який в якості Отця Собору мав змогу зблизька бачити ввесь шлях документа, долучившись до його написання, стверджував: «Другий Ватиканський Собор був надзвичайною благодаттю для Церкви та вирішальним етапом її нещодавньої історії. “Dignitatis Humanae” є, безсумнівно, одним із найреволюційніших текстів Собору. Особливою та важливою його заслугою є те, що він проклав шлях до того значного та плідного діалогу між Церквою та світом, якого гаряче прагнув і до якого заохочував інший важливий документ Собору – душпастирська Конституція “Gaudium et Spes”, видана того самого дня. Оглядаючись на останні тридцять років, слід ствердити, що старання Церкви на користь релігійної свободи як непорушного права людської особи, призвели до наслідків, які перевищили будь-які сподівання Отців Собору». Чотири роки перед тим, у посланні з нагоди Всесвітнього дня миру 1991 року, Папа Войтила наголошував, що «жодна людська влада не має права втручатися в сумління жодної людини». Сумління, у дійсності, є «недоторканним», оскільки становить «необхідну передумову для шукання істини, гідної людини, і для прийняття її, належно її розпізнавши». З цього випливає, що «всі повинні шанувати сумління кожного і не старатися нав’язувати комусь власну “істину”. Правда не накладається інакше, як власною силою».

Венедикт XVI і приклад мучеників

Слід згадати також слова, які цій темі присвятив Венедикт XVI у своєму першому слові до Римської Курії перед Різдвом 22 грудня 2005 року, коли запросив «розглядати релігійну свободу як необхідність, що випливає зі співжиття людей, більше того, як внутрішній наслідок істини, яка не може бути накладеною ззовні, але повинна бути засвоєна людиною лише шляхом переконаності. Другий Ватиканський Собор, визнавши та прийнявши базовий принцип модерної держави, наново повернувся до найглибшого спадку Церкви. Вона може усвідомлювати, що перебуває у повній гармонії з навчанням Самого ж Ісуса, як також з Церквою мучеників, з мучениками всіх часів. Антична Церква цілком природно молилася за імператорів і за політичних провідників, приймаючи це як свій обов’язок, але, водночас, молячись за імператорів, вона відмовилася поклонятися їм, чим ясно відкинула державну релігію». «Мученики первісної Церкви, – стверджував Папа Ратцінґер, – померли за свою віру в Того Бога, Який об’явився в Ісусі Христі, і саме в той же спосіб померли також за свободу сумління і за свободу сповідування власної віри – сповідування, якого не може накладати жодна держава, яке можна прийняти лише з Божою благодаттю у свободі совісті. Місіонерська Церква, яка знає про обов’язок звіщати свою благовість всім народам, повинна докладати зусилля на користь свободи віри».

Виклик для глобалізованого світу

У слові до учасників міжнародного конгресу «Релігійна свобода згідно з міжнародним правом і глобальний конфлікт цінностей», Папа Франциск стверджував: «Розум визнає за релігійною свободою фундаментальне право людини, що відображає її найвищу гідність – гідність могти шукати істину та прийняти її, та визнає за нею незамінну передумову для того, щоб змогти розвинути весь свій потенціал. Релігійна свобода є не лише свободою мислення чи приватного культу. Це свобода жити згідно з моральними принципами, які є наслідком віднайденої істини, як приватно, так і прилюдно. Це великий виклик для глобалізованого світу, де “слабке мислення”, що є немовби хворобою, занижує також загальний рівень етики та в ім’я фальшивої концепції толерантності доходить до переслідування тих, які захищають істину про людину та її етичні наслідки».

Andrea Tornielli

Andrea Tornielli - Ватикан