До 15-річчя утворення Мукачівської дієцезії
  • Пон, 27/03/2017 - 11:35

Говорячи про Мукачівську дієцезію, не можна побачити повну картину, якщо не знати про історію розвитку структур Римсько-Католицької Церкви на цих землях.

Поява Католицької Церкви на Закарпатті напряму пов’язана з Угорщиною. У середині Х століття в цій країні сформувався благодатний ґрунт для прийняття християнства. Стояло лише одне, традиційне для правителів того часу, питання – східний чи західний обряд. На розв’язання дилеми вплинула політика: король Іштван І одружився з дочкою герцога Генріха ІІ Баварського й цим зумовив рух угорських християн на Захід. За його правління відзначився служінням святий Герард Угорський (977–1046 роки), єпископ і мученик, убитий під час язичницької реакції в державі. Проте виступи язичників були придушені королем Ласло І, також канонізованим.

Реформація

Реформація, яка спочатку мала великий успіх на території Угорщини, зачепила й Закарпаття. Спершу переважав протестантизм лютеранського напрямку, а пізніше позиції укріпив кальвінізм. Проте ситуація різко змінилася через турецьку навалу. Угорське королівство було розгромлене. На окупованих землях впроваджували іслам; керівництво та структури Церкви перебазувалися на територію, підконтрольну австрійській династії Габсбургів. Закарпаття не було захоплене турками, хоча відбувалися регулярні набіги на його східні землі. Австрійська влада посприяла приходові отців-єзуїтів, під впливом яких мешканці цих теренів облишили протестантизм і повернулися в лоно Католицької Церкви.

Між двома світовими війнами

23 березня 1804 року було засновано Сату-Марську католицьку дієцезію, до якої належало й Закарпаття. 9 серпня того самого року її узаконив папа Пій VII. Ця дієцезія, крім Сату-Марської області, містила в собі ще

Мараморошську, Угочанську та Унгську. Один із найважчих періодів її історії припав на час служіння єпископа Бороміссо-Тібора: Перша світова війна призвела до розколу дієцезіальних територій, і єпископові довелося діяти вправно та рішуче, щоб забезпечити належне керівництво.

Ще одним потрясінням для дієцезії стала Друга світова війна. Почергово Закарпаттям володіли чехословаки, румуни й угорці. Зазнала поразки спроба закарпатських українців заснувати державу Карпатська Україна, яка проіснувала всього лише два дні – 15–16 березня 1939 року. Під час радянсько-німецької війни ці землі стали ареною для боїв червоних партизанів та бійців УПА. Закарпаття кілька разів то від’єднувалося, то поверталося до Сату-Марської дієцезії.

У цей непростий час справжнім пастором і утішителем був для своїх вірних єпископ Янош Шеффлер. Коли війна пройшла територією дієцезії та адміністрації, владика відчув, що особисто мусить підтримати та потішити своїх священиків та віруючих. Він часто приїздив на Закарпаття, але перед завершенням війни востаннє відвідав всю дієцезію. За вказівками Рима єпископ усюди намітив те, що потрібно зробити: наприклад, призначив у Закарпатті наступного генерального вікарія на випадок, якщо буде складно підтримувати зв’язок із єпископом або якщо поточного вікарія заарештують.

Радянський період

У 1944 році, коли прийшла Радянська Армія, керувати Закарпаттям із єпископського центру стало неможливо. Тоді Шеффлер призначив єпископським вікарієм берегівського архідекана Ференца Пастора й назвав іще двох вікаріїв – Берната Буяло та Єнея Сегеді – на випадок, якщо Ференцу Пастору перешкоджатимуть у його роботі. За Паризькою мирною угодою, підписаною 10 лютого 1947 року, Сату-Марську дієцезію поділили на чотири частини. У Чехословаччині залишилося 13 парафій, в Угорщині – 27, на Закарпатті – 40, у Румунії – 55.

Радянський терор не обійшов і Закарпатську Римсько-Католицьку Церкву: священиків засуджували як зрадників Батьківщини та бунтівників. Зрозуміло, що керувати Церквою за таких умов було складно й небезпечно. Існувала офіційна заборона вносити записи у метричні книги – але священики потаємно це робили. Набирати богословів було також заборонено. Дозволялося тільки проведення Служб Божих і похоронів.

Коли терор на Закарпатті почав послаблюватись і багато священиків повернулося з концентраційних таборів, радянське Управління у справах релігій намагалося взяти церковні справи під своє керівництво. Йому вдалося підкупити одного-двох священиків, які, отримавши владу від державних органів, пробували керувати закарпатською Церквою.

Розпад СРСР та незалежна Україна

Позитивні зміни в житті Закарпатської Римсько-Католицької Церкви почалися навесні 1989 року, з приїзду кардинала Ласло Пашкаї, естергомського архієпископа. Після його візиту керівники Радянського Союзу дозволили душпастирську роботу священиків із Угорщини на території Закарпаття. А вже 1 листопада 1990 року сюди прибули ченці з Чехословаччини.

Ухвалою Святого Престолу 14 серпня 1993 року була утворена Римсько-Католицька Апостольська Адміністрація Закарпаття. Першим апостольським адміністратором Закарпаття став архієпископ Антоніо Франко – Апостольський Нунцій в Україні. Оскільки керувати Адміністрацією на відстані було непросто, папа Йоан Павло ІІ 9 грудня 1995 року призначив її єпископом-помічником керівника виноградівської францисканської місії Антала Майнека. 17 грудня 1995 року він став генеральним вікарієм, а 6 січня 1996 року в Римі був урочисто висвячений на єпископа. Нунцій надав новопризначеному генеральному вікарієві всі права щодо керівницва душпастирською діяльністю, крім священицьких висвячень та направлення священиків у місця служіння. 7 жовтня 1997 року Святий Отець призначив Антала Майнека ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття. 27 березня 2002 року Йоан Павло ІІ утворив Мукачівську дієцезію для католиків латинського обряду на території Апостольської Адміністрації Закарпаття. Водночас понтифік призначив Його Преосвященство Владику Антала Майнека першим римсько-католицьким єпископом Мукачева.

Павло Зінченко, Католицький Медіа-Центр