Доповідь префекта Конгрегації віровчення: Етичні норми, якщо вони чіткі та певні, не підлягають компромісу
  • Втр, 17/06/2014 - 10:15

Злочинними та потворними є теорії, що державні закони мають перевагу над етикою і моральністю, що держава може змусити лікаря йти проти своєї совісті, щоб убивати ненароджену дитину, і то під страхом покарання звільненням з роботи, – сказав кардинал Герхард Мюллер, префект Конгрегації Доктрини Віри на конференції «Особа і чин в демократичній і правовій державі», 11 червня в Президентському палаці у Варшаві.

Доповідь кардинала Герхарда Мюллера:

Етика і закон

Беручись за тему «Етика і закон», слід пам'ятати, що обидва терміни розуміють по-різному в різних напрямках. Тому легко допустити логічні помилки еквівокації (aequivocatio). Я постараюся досягти певної однозначності, тримаючись персоналістичного напрямку, який сьогодні щораз ширше розвивається в дусі Кароля Войтили – св. Івана Павла II та Папи Бенедикта ХVI і багатьох інших, а також й поза Католицькою Церквою.

Етика

У темі етики концентруюся в основному, хоч дуже коротко, на зрозумінні етосу як феномена моралі, що відбувається в особистому бутті та окреслює моральні дії і поведінку особистого характеру, тобто свідомого, вільного, що уможливлює прийняття рішень. Етос є одним з фундаментальних структур людської істоти як особистості від самого початку. Але науку про нього започаткували лише блискучі грецькі мислителі – Сократ, Аристотель, стоїки, а потім розвивали особливо християни. Вони виявили, що у кожної людини є внутрішні, вроджені здібності практичного розуму, щоб зрозуміти і розпізнавати моральне добро і зло в цілому (пор. Бут 3, 05, 2, 17) і так знайти основоположні норми закону: «Роби добро і уникай зла». Це загальна норма, незмінна і категорична. Завдяки цій загальній здатності людина робить конкретні оцінки, судження, чи і на скільки його вчинки та поведінка є морально правильними чи неправильними (совість).

Проте, етичних, моральних норм людина не бере сама з себе і не встановлює відірвано від реальності. Суб'єктивною є лише формальна норма добра. А де взяти зміст об'єктивних етичних норм? Кароль Войтила тут використовує «персоналістичну норму». Людина є найвищим і найдосконалішим буттям, тому моральний, етичний акт – це свідоме, вільне, відповідальне ставлення до особистості, її гідності та добра, до себе як буття, до іншої людини, до спільноти осіб (Communio personarum) і до Бога, і, по-друге, до речей, пов'язаних зі світом людини. Найвищим мотивом є добро і любов.

Неправильною є думка, що моральність в персоналістичному розумінні є суто релігійним витвором і що етичні норми відбирають свободу. Справді, моральна афірмація особи з огляду на людей її вищу гідність призводить до поняття Людини Абсолютної, але така є природа буття і характеру людської особистості. Без Найвищої Особи всі етичні стандарти є релятивістськими, стерильними, анонімними, позбавленими загальної любові. Хоча релігія значно зміцнює і уповноважує етику, але етика не народжується з релігії, але з утроби існування і сутності людини як особистості, з її раціональної структури, вільної і творчої.

Також поширюється ідея, що невіруюча особа не робить гріха, діючи всупереч совісті з виховання навіть у важливій справі, бо каже, що нема Бога і гріх є тільки в релігії. Це –неправильно. Бог є Богом всіх, не тільки віруючих і Церкви. Так, наприклад, вбивство ненародженої дитини через синдром Дауна є гріх не тільки проти людської особи і проти спільноти, а й проти Бога, тому що право на життя не випливає зі світогляду, чи віри, ані з Об’явлення, але з самого факту життя. Помилкові сумління треба перевиховати шляхом прийняття правильних і універсальних етичних норм.

Закон

Так само закон розуміють по-різному в його суті, походженні, функціях і цінностях, хоча останнім часом йде у напрямку релятивізації, відчуженості від традиції, суб'єктивації та зміцнення його характеру політичної боротьби. Давня західна традиція приймає, в двох словах, чотири види права: вічне, тобто вписане Богом у все створіння, закон природи, закони встановлені світські та релігійні закони, що зобов’язують віруючих.

З права вічного випливає природне право, що регулює діяльність людини до самої себе, іщодо сім'ї, громади, народу, нації, держави та природи. Ці дії керують життям, але в той же час є етичним обов'язком. Закон природи іноді називають закон Божий, але це призводить до певної плутанини сьогодні. Зараз прийнято вважати, що є два види «Закону Божого»: один, вписаний в людській природі Творцем, а інший – об’явлений, церковний, біблійний, як біблійні Десять Заповідей (Вихід 20, 1–17; Второзаконня 5, 6–11; KKЦ 2052–2082). Декалог мав би давати новий зміст від Бога, якого людство не знало і дізналося б само з себе. Тим часом, Декалог з погляду змісту не приносить нових істин і стандартів, але становить єдиний «маніфест» загальних прав людини (пор. св. Іриней, Adv. Haer., IV ,16,3–4, В, 15, л), їхнє нагадування, пояснення і найвище санкціонування. Отже Декалог зобов’язує не тільки тих, хто вірить в Бога – тільки євреїв і християн – але його моральні стандарти, як не вбивай і не кради, возлюби ближнього твого та ін., зобов’язують кожну людину, бо випливають з її природи і особи.

Що стосується світського позитивного права, то в західному світі протягом тривалого часу існує тенденція відходити від принципів реалістичних, об’єктивних і етичних в напрямку так званого юридичного позитивізму, номіналізму, суб'єктивізму, релятивізму та iдеологізму. Людину ці тенденції вважають творцем і право має служити йому інструментом для побудови віртуального світу, технічного, безетичного, безрелігійного і необмеженого. Юридичний позитивізм знівечив школу «верховенства закону». Його творці та теоретики в XIX i на поч. XX століття зробили великий внесок у демократію, але право відірвали від особи людини, від моральності та духовних цінностей влади, тому воно не вберегло ані перед жорстокими: колоніалізмом, гітлеризмом, більшовизмом, марксизмом і нищенням цінностей. Держава права без сильної та об'єктивної етики швидко потрапляє в хаос і беззаконня.

Взаємовідносини етики і закону

Звичайно, неможливо обговорити тут всі відносини між етикою та законом. Я намагаюся вказати всього кілька найважливіших з них.

1. Етика і встановлене право не є ідентичними. Етика виростає з первісного пізнання і досвіду духовної вартості добра (або зла), і є актом людини ad intra, а право – з імпульсу творчості, впорядкування і скерування життя людини ad extra. У той же час етика є універсальною і охоплює всі акти свідомої і вільної діяльності для всього періоду свідомого життя, а право регулює тільки певні сфери дій, окреслені ситуацією, часом, ділянкою. Але тоді вже вони не існують окремо, але зв'язані разом і доповнюють один одного.

2. Відповідно до ідей персоналізму немає свідомих і вільних актів і нейтральних дій, як цього прагнули стоїки, а всі мають моральну кваліфікацію. І не можна робити зла, а тільки діяти або не діяти чи вибирати поміж різними актами і добрими ділами. Звідси кожен закон повинен відповідати етиці в своєму змісті та моральній обов'язковості. Закон, який суперечить етиці, людській совісті, в зрозумілий і безперечний спосіб, не має зобов'язуючої сили, як правило, працює за принципом примусу і насильства. Але закон, згідний із засадами етики і моралі, є зобов’язуючим, особливо йдеться про важливі сфери життя, такі як соціальний захист, безпека дорожнього руху, життя і здоров'я, і т.д.

3. Етичні норми, якщо вони чіткі та певні, не підлягають компромісу щодо змісту. На відміну від цього, право підлягає праксіології компромісу і толерантності задля досягнення загального блага всіх без порушення правил етики і совісті. Теорії, які щораз більше розвиваються сьогодні, що правова держава є понад етику і мораль, або що вона є джерелом власної етики, незалежно від її формулювань, і що така держава може змусити лікаря проти своєї совісті вбити ненароджену дитину, і то під страхом звільнення з роботи, – самі є просто злочинними і жахливими. Треба звернути увагу на помилкове розуміння слова «пацієнт». Жінка в благословенному стані (вагітності), зазвичай, не є пацієнткою. Пацієнт, по суті, є людиною, що страждає і хвора. Точно так само є з думками, що етика не повинна мати місця в політиці, в науці, в мистецтві чи в інших сферах суспільного життя.

4. Викликає подив, що оскільки великі давні культури довірили державі, незважаючи на різні способи отримання нею влади і управління, педагогічну та моральну роль, і виразно приймав це св. Апостол Павло (напр., Рим. 13, 3–4), то зараз форсується ідея, що держава, яка виховує, порушує свободу і гідність громадянина, але не ставиться цих божевільних звинувачень на адресу шалених ідеологізацій. Людина мусить пройти різні процеси, а також морального вдосконалення. Наприклад, деякі етологи, що порівнюють поведінку тварин і людини, виявили, що тварини досягають психічної зрілості та використовують механізми, що убезпечують їх від самознищення виду, в той час як людина до кінця амбівалентна, відтак може вбити і вигубити свій вид, і фізично і морально. І, на жаль, це відбувається постійно. Цей процес може зупинити тільки загальнолюдська мораль і життєва релігія.

5. Достовірність і цінність окремих моральних норм не залежить від обсягу та рівня відповідності, звичайно, якщо вони не є в собі неправильними. Цього не вирішують ні соціологічні дослідження, ні ефективність їхньої практичної реалізації. Багато людей, у тому числі католиків, не підтримали найдосконалішої в світі католицької етики повністю, і приймають тільки певні стандарти вибірково, відповідно до своїх уподобань, бо весь її зміст є для них дуже вимогливим. Коли говорять, що деякі з етичних норм є застарілими, а інших бракує, то або не знають, або просто частково віддаляються від них, і водночас встановлюють собі псевдонорми. Знову ж таки, не варто плутати правдивості та вартості етичних стандартів з тією чи іншою реалізації їх на практиці. Якщо б подивитися на фактичну реалізацію, тоді б довелось відмовитися від усієї етики. Етика є виховною програмою, а не балансом. Що ж стосується установленого права, то можуть бути випадки, коли широке недотримання може свідчити про деякі його недоліки або дефекти, тому що практика може верифікувати концепцію закону.

6. Потужною силою, яка підтримує моральні та правові норми, є релігія, на початку вони, ймовірно, виросли з релігії. У кожному разі, всі видатні правителі минулого підтримували релігію як душу суспільства. До релігії – конкретно християнської – прив’язалися і творці Європейського Союзу. Проте творці Європейського Союзу в 1991 укинули релігію з її громадського доступу до закритого, оскільки це нібито ділило суспільство ЄС і обмежувало свободу суспільства, на це місце поставили атеїзм як очікувану основу єдності та гармонії, душею Європи повинна була стати програма закону та демократії.

Однак, виявилось, що атеїзм є ідеологічною порожнечею, спричиняє навіть більш гострі розбіжності, часто стає войовничим атеїзмом, гнітючим і аморальним, що дає Європейському Союзові характеристики тоталітаризму в марксистському стилі. Таким чином св. Іван Павло II та Папа Бенедикт XVI провели чимало дій, щоб релігії і релігійні переконання залишилися не лише в державах-членах, а й на спільному форумі ЄС, а гострих розбіжностей і боротьби можна буде уникнути на більш пізніх стадіях, коли релігії і вірування, і всі культури, нації, держави, організації, також атеїстичні, усі громади будуть самі вдосконалюватися духовно, морально і особистісно, відтак дозріють до мирної спільноти і єдності в ЄС.

7. Є запитання: «Що, крім релігії, є основою моральної поведінки у демократичній правовій державі?». Зараз багато теоретиків вважають, що місце релігії може замінити освіта, наука, загальний прогрес цивілізації. Зрештою, так думав ще Сократ, але виявилося, що це помилка. Більше рації мають вчені, які твердять про успадкування традицій, освіти, духовної культури, почуття пов'язаності в конкретній спільноті, почуття гідності та життєвих ідеалів, і взагалі вищої особистісної поетики.

Сьогодні щораз більше людей вважають, що нова ера суспільної моралі та життя створить прогресивне право. Таку ж думку мали найстаріші відомі письмові юридичні кодекси: Уруінімгіна, короля шумерського міста-держави Лагаша; Урнамма, царя шумерської держави Ур; Білалама, царя Ешнуну; Ліпіта Іштара, царя Ісина; Хаммурапі, царя вавилонського, Закон Дванадцяти таблиць в Римі з п'ятого століття до Христа і багато інших. Майже всі з цих кодексів, починаючи з найстаршого, ухвалювали великий прогрес в моральних і правових сферах: пом'якшували звичаєві правила, скасовували право помсти і таліону («око за око»), тиранію батьків щодо дітей, насильство в сім'ї, рабство сімей за борги, брали під захист вдів, сиріт, захищали приватну власність, де вона була, оберігали сексуальну мораль, карали несправедливість, податкове здирництво, корупцію, забирання землі, відбирання храмів, крадіжки, лихварство, спекуляцію, грабежі на дорозі, з часом захищали життя рабів, яких в далеких початках могли вбивати або осліплювати, надавали їм певні соціальні права і т.д. І тут, як бачимо, що всі ці «нововведення» актуальні сьогодні, тому що в основному мало реального прогресу сталося в моралі, хоча відбувся прогрес знання етичних і правових питань. Моральність є викликом для людини, постійним і універсальним.

Більші результати може принести тільки сильна релігія, як католицизм, який, однак, повинен отримати підтримку високоморальної та персоналізованої держави, оскільки сама релігія не має адекватних засобів впливу сьогодні. А саме право, навіть найдосконаліше, не допоможе. Іноді безправ’я є ще є настільки великим, що добро ненавидять, як добро. Св. Ігнатій, єпископ Антіохійський (+ близько 110 р.), якого вели на страту до Риму за сповідування християнської віри, пише: «Я прикутий до 10 солдатів, які стають ще гіршими, коли їм свідчити добродійства» (Ep. ad Rom. 5,1).

8. І, нарешті: «Що спричиняє добровільне обмеження свободи?» З цього цікавого питання можна припустити, що свобода за самою своєю природою не має меж, може їх поставити тільки власна воля. Але це розуміння свободи було б чистою фікцією чи фантазійним  присвоєнням кожному божественних атрибутів. Свобода людини визначається ззовні та зсередини. Гострота цієї проблеми сьогодні знаходить відображення особливо у контексті дослідницького і фізичного втручання в галузі генетики людини. Деякі безвідповідальні вже мріють про автокреацію людини. З одного боку, не слід ставити занадто близьких меж розумові та науці, але, з іншого боку, не слід ухвалювати якихось рішень про людину без мудрості та вищої моральності. Межею є життя і особистість людини. Св. Іван Павло II і Бенедикт XVI відзначились найбільше тим, що рішуче висловлювались на захист життя в часі шаленства вбивств. Свобода, відтак, не може існувати без моральності та без мудрості, без правди і добра, і сама вимагає визволення зі злої волі. Вона вимірюється чудом особи і любов’ю Бога, людини і світу.

Кардинал Герхард Мюллер