Другий Ватиканський собор очима Бенедикта XVI
  • Чтв, 14/02/2013 - 19:25

«11 жовтня 1962 р. - знаменна дата в історії Католицької Церкви. У цей урочистий день Римський собор Святого Петра скликав більше двох тисяч священнослужителів усіх рас і народів з нагоди відкриття великої церковної ради» - пише Йозеф Ратцінгер у випуску l’Osservatore Romano, присвяченому п'ятдесятиріччю події.

 

«Щоб впливати на майбутнє людства, християнству необхідно приймати участь в його теперішньому». Звіт Бенедикта ХVI про ключове явище XX століття в житті Ватикану миттєво розлетівся по світу величезним тиражем: 40 тисяч примірників на трьох мовах (20 тисяч - іспанською, 12 - італійською і 8 - англійською). Опублікований також на сайті ватиканської газети німецькою, італійською, іспанською, англійською, французькою, португальською та польською мовами, він став доступний великій кількості читачів по всій земній кулі. «Це був час очікування великих майбутніх змін» - описує Йозеф Ратцингер атмосферу 1962 року.

 

Особисто будучи присутнім на «великому зібранні церкви», в якості радника кардинала Йосипа Фрінгса, Йозеф Ратцінгер мав можливість побачити роботу собору своїми очима. «Отці Собору не могли і не хотіли формувати Нову Церкву, відмінну від тієї, яку ми мали в ті роки. Ніхто не давав їм такого доручення, це не було їх місією. Вони володіли правом голосу тільки в якості єпископів, тобто, в силу їх клятви, приналежності до Святої Церкви. Саме тому вони не бажали формувати нову віру. Їх метою було, швидше, усвідомити ситуацію і по-справжньому удосконалити те, що було створено до них. Виходячи з цього, звинувачення в розколі абсурдні, оскільки суперечать істинним намірам священнослужителів».

 

Спогади Йозефа Ратцінгера наповнені яскравими образами: «Здавалося неймовірним, що єпископи з усіх куточків землі входять в собор Святого Петра, -- немов Божа церква обгорнула весь світ, єдиний у своїй вірі». До цього, за словами Бенедикта XVI, практично всі собори скликалися для вирішення якоїсь раніше окресленої проблеми, але в 1962 р. ніякої визначеної задачі поставлено не було.

 

Саме з цієї причини в повітрі витало очікування великих змін. Здавалося, що християнство, яке сформувало світ західної культури, втомлене і втрачає свою силу, і що зовсім не воно, а інші вірування визначать, яким буде людство в майбутньому. Передчуття цієї масштабної поразки спонукало священнослужителів визнати своїм основним завданням - всебічне оновлення та розвиток церкви. Щоб повернути християнству колишню міць, силу і можливість впливати на долю світу, Іван XXIII закликав колег діяти. «У цьому й полягала вся значимість і складність поставленої перед церковним зібранням мети».

 

Серед прибулих на собор єпископів були, звичайно, і ті, чиї ідеї відрізнялися від ідей Ватиканських колег. Єпископи з центральної Європи (Бельгії, Франції і Німеччини) висловили побажання доповнити екклезіологію, галузь християнського богослов'я, що вивчає природу і властивості Церкви, беручи до уваги всю історію спасіння, Трійцю і таїнства. Також вони вважали за необхідне доопрацювати доктрину Першого Ватиканського собору, переоцінити значимість єпископського сану. Йозеф Ратцінгер підкреслює, що для єпископів центральної Європи було важливим літургійне оновлення церкви, вже розпочате Пієм XII.

 

У центрі уваги німецьких єпископів виявився Екуменізм, ідеологія Всехристиянської єдності. «Спільне протистояння нацизму згуртувало багатьох протестантів і католиків, і стало очевидно, що такі відносини слід розвивати і зміцнювати вже за сприяння церкви. Серед французьких єпископів все актуальнішою ставала тема стосунків між церквою та сучасним світом.

 

Істинним провидінням Йозеф Ратцінгер вважає той факт, що через 13 років після завершення Ватиканського собору, сан папи був переданий саме Івану Павлу II, який приїхав до Риму з країни, де свобода віросповідання була практично міфом - новий Папа походив з оточення подібного староцерковному. Таким чином, увага знову була прикута до внутрішнього устрою віри, в особливості, до свободи вибору.

 

Завершує свій звіт Йозеф Ратцінгер ремаркою особистого характеру: «Кардинал Фрінгс був мені духовним батьком. Будучи людиною дуже відкритою і розумною, він знав, що лише правдива віра здатна дозволити нам пізнати те, що приховано від позитивістських умів. Саме такій вірі він хотів служити, саме цей припис, отриманий через таїнство єпископського рукоположення, бажав свято виконувати».

 

«Я безмежно зобов'язаний йому за подаровану мені, тоді наймолодшому викладачеві факультету теології Боннського університету, цю можливість. Завдяки йому, я мав щастя бути присутнім на великому церковному соборі, стежити за його ходом і бачити його зсередини».

 

За матеріалами www.inosmi.ru


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць