Евтаназія, самогубство, опіка, вбивство: обране підкреслити
  • Суб, 04/07/2015 - 20:59

Серед новітніх світових викликів – не лише проблема гомосексуалізму. Заперечення суті дару життя, нажаль, має безліч вимірів, але спільну ціль – виродження й смерть людської спільноти. І спільний засіб: маніпуляції викривленим розумінням свободи. Зокрема, якщо йдеться про, так би мовити, свободу смерті.

Допоможіть… померти?

Слово "евтаназія" можна перекласти як "легка смерть". Йдеться про добровільне прохання пацієнта про смерть, яку йому законно заподіють лікарі. Або про рішення родичів припинити життєво важливу підтримку хворої особи, яка таким чином помирає від спраги та голоду. Хоча сьогодні відомий не один випадок одужання людей навіть після того, як медики діагностували в них смерть мозку (наприклад, так сталося з 21-річним американцем Семом Шмідтом та 16-річним українцем Костянтином Шаламагою), в багатьох країнах все давно вирішується простіше. В Бельгії, наприклад, невиліковною хворобою і підставою для евтаназії може бути визнана навіть депресія.

По суті евтаназія – це асистоване самогубство, тобто самогубство через допомогу третіх осіб. І ці особи, між іншим, часто є фактично зацікавленими в смерті людини, яку "дозволяється" вбити за певними критеріями нездатності до активного й суспільно корисного життя. Варто замислитися: дозволяють і підтримують евтаназію ті самі люди, які мали би утримувати невиліковних хворих із державних або приватних коштів. Які повинні би були забезпечувати їм гідну паліативну опіку (тобто медичну допомогу без мети повністю вилікувати), турботу та догляд вдома або в лікарні… Але навіщо стільки складнощів і витрат? Одна ін’єкція – і справу зроблено. Дешево й сердито, як то кажуть, до того ж рясно підкріплено аргументами про "право на гідну смерть". Особливо коли воно виглядає суттєво легшим в реалізації, ніж право на гідне життя до його природного завершення.

Т4: акція Тіргартенштрассе

За аргументацією все ця ситуація до болю нагадує т. зв. "Програму умертвіння Т4" ("Акція Тіргартенштрассе"). За назвою ця програма відома дослідникам історії ХХ сторіччя та євгеніки (т. зв. вчення про спадкове здоров’я), а також знайомим із принципами нацистських методів досягнення "чистої раси". Натомість за наслідками "Т4" відома всьому світу, а особливо нам, мешканцям пострадянських країн. Саме ця програма стала одною з найстрашніших трагедій ХХ сторіччя, яку цинічно запозичив і реалізовував Радянський Союз. І навіть сьогодні неможна сказати, що "Т4" вже не впливає на наше життя.

Отож, 1920 року психіатр Альфред Хохе та юрист Карл Біндінг опублікували книгу "Дозвіл на знищення життя, недостойного життя". Так почалося наведення расової чистоти серед "істинних арійців". Акція Тіргартенштрассе ("Т4") стартувала вже наступного року зі стерилізації психічнохворих та людей з особливими потребами, а також осіб зі спадковими хворобами. А продовжилася масовим винищенням людей за окремими ознаками – як хворих, так і цілих народів, які нібито "забруднюють" світ (євреїв, ромів). Причому первісна аргументація "Т4" щодо здоров’я чистої раси швидко змінилася на економічну риторику… Ось, приміром, один із ярих послідовників соціалізму, Бернард Шоу, швидко зжився з ідеями націонал-соціалізму та євгеніки. Для нього все було просто: людина, мовляв, не має права споживати більше, ніж вона виробляє.

Після ІІ Світової активним послідовником нацистів продовжував бути інший соціалістичний стрій – радянський. Горезвісні гоніння за "п’яту графу" в паспорті (де стояла національність – наприклад, єврей), нелюдські умови утримання в інтернатах для осіб з особливими потребами, знущання над психічно хворими та лідерство у кількості абортів – все це робило "совок" чи ж не гідним спадкоємцем режиму Гітлера? Зрештою, коріння реальності всього цього сягало в недалеке минуло: саме радянський "народ-переможець" колись першим у ХХ сторіччі легалізував аборти (в горезвісному 1920 році, до речі), а за два роки до того відкрив концтабори на честь червоного терору.

Можемо визнати, що в певному сенсі "Т4" до сьогодні працює невтомно як в Україні, так і у цілому світі. Програма умертвіння – це багато ганебних інтернатів (читай в’язниць) для інвалідів. Це вбивство ненародженої дитини з вадами розвитку. Це зневажливе "даун!", кинуте в суперечці. Це відсутність туалетів для інвалідів і абсолютна непристосованість суспільного ладу до їхніх особливих потреб. Це родичі психічнохворої або прикутої до ліжка людини, які сходять з глузду разом із нею, бо вони нікому не потрібні. Це 80-річні самогубці, які божеволіють від болю і самотності… І ще мільйони "це", закриті у своїх квартирах, будинках, кімнатах. Частина з них (зокрема ті особи, які мають розумові вади або позбавлені свідомості) приречені, що причини їхньої смерті будуть такими ж абсурдними, як і те, що наробили з їхнім життям.

Живи секундою, живи кожну мить

Заради того, щоби попередити епідемію смерті, варто наново віднайти суть життя в усіх можливих адекватних значеннях цього слова. Адже про те, що жити до кінця гідно – це померти з миром у серці та природним чином, говорить і Церква, і багато громадських та соціальних організацій, а також благодійних фондів та об’єднань волонтерів. Тим часом навіть в добре розвинутих країнах світу до втрати бажання жити призводять втрата сенсу життя без загальнодоступних можливостей, брак контакту з близькими людьми, відсутність любові й підтримки, відчуття себе непотрібним, самотність… Тоді як в Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, серед причин для самогубств (активних або пасивних, тобто смерть через власні дії або через бездіяльність) хворих людей досі в лідерах ходять три "б". Біль, бідність і бажання "злізти з шиї" рідних.

Наприклад, вже понад рік, як Києві народилася ініціатива допомоги невиліковно хворим "Дай п’ять!". Вона виникла в пам’ять 19-річної Катрусі, яка померла 5 травня 2014 року від раку крові – важкої форми лейкемії. Коли ця дівчина помирала, інша паліативна (тобто невиліковно хвора від 1999 року, коли їй пообіцяли два тижні життя) пацієнтка, Ірина Гавришева, намагалася через скайп з-закордону допомогти їй і її сестрі прийняти цю смерть гідно. Катруся усвідомлювала все, що з нею відбувається, від початку – і тому слова "Живи секундою, живи кожну мить" стали її справжнім життєвим кредо.

Сьогодні Ірина Гавришева – волонтер паліативної програми "Дай п’ять". Про себе вона говорить так: "Я за те, щоби люди вмирали без болю и страждань. Я за те, щоби їм допомагали професіонали, а не дівчина в темних окулярах після безсонної ночі на іншому кінці Європи. Я за те, щоби була система допомоги тим, кого неможна вилікувати, але все ще можна допомогти. Система допомоги мені і таким, як я".

Любов починається з дому

В Україні, нажаль, існує лише біля десяти хоспісів, і кількість ліжок у них абсолютно не відповідає потребам сотень (тисяч?) паліативних пацієнтів. До того ж, потребу в гідному житті до кінця наше суспільство ще не вельми усвідомлює, якщо навіть таким установам можуть створювати перепони через питання виділення землі, як це зараз відбувається в Ужгороді.

Відтак, сьогодні турбота про важкохворих пацієнтів здебільшого турбує лише їхніх близьких, соціальних працівників, благодійників та просто добрих людей, які підтримують такі родини. Адже їхні потреби – не лише матеріальні. Брак інформації та простої людської участі для хворих та їхніх родин, а також пустка самотності були й залишаються, нажаль, найсильнішим стимулом бажати смерті як "полегшення".

Гідно жити й так само гідно готуватися до природної смерті багатьом українцям сьогодні допомагають проекти "Домашньої опіки", що діють в різних містах України. Зокрема, в Коломиї такий проект провадить БФ "Карітас Коломийсько-Чернівецької єпархії". Як розповідає координатор проекту Оксана Поясик, коли надходить час сумнівів через брак фінансування, чи продовжать "Домашню опіку" на наступний рік, її підопічні плачуть. Вони по-різному опинилися в ситуації самотності, але об’єднані одним – більше їм немає кому допомогти. І більше ніхто хоча би раз на квартал не привезе цим дідусям та бабусям медикаменти чи засоби гігієни – хоча би з огляду на "космічні" ціни на них.

Функції "Домашньої опіки" намагаються компенсувати старшій або хворій людині соціальну активність. Адже навіть оформлення документів на пільги стає непосильним завданням, якщо врахувати всі процедури. Чиста квартира, тиха розмова і гаряча їжа, свіже повітря, прості медичні маніпуляції та елементарна гігієна – прості ніби речі, але саме вони часто роблять життя хворого життям, а не животінням. А коли їх немає, все довкола поступово може стати нестерпним… Тому повернення до радості починається з посмішки, чистої підлоги і ложки гарячого бульйону. І з усвідомлення того, що існують не лише інвалідні крісла, але й сильні руки, здатні ними управляти.

Серед самотніх пацієнтів домашньої опіки – і колишні викладачі, яких знаходять вже дорослі учні, щоби потім шукати для них допомогу. І безпомічні бабусі, які мають дорослих хворих дітей. Багатьом із них навіть соромно і страшно визнавати, що їм потрібна допомога. Таким людям ще треба довести, що дар їхнього життя – такий самий цінний, як і будь-якого іншого. До речі, в цьому часто допомагає Інтернет: доступ до спілкування повертає багатьом хворим відчуття причетності до світу, власної потрібності та цінності.

Звісно, перед працівниками "Домашньої опіки" постає багато викликів. Це і психічна стійкість, і вміння навчитися всього так, щоби без проблем передавати знання і навички родичам хворих. Соціальний працівник має вміти захистити себе, якщо клієнт раптом виявляє деструктивну поведінку. Так само потребує розради після смерті підопічного, а це трапляється. Адже працівники та клієнти часто стають одне одному насправді рідними людьми, і хворі до кінця життя радісно віддячують своїм "опікунам" щирою любов’ю.

Мета "Домашньої опіки" – повернути самотній, хворій, старшій людині розуміння, що вона потрібна. Що хтось турбується про неї: є люди, яким вона небайдужа… Можливо, в цьому і є рецепт подолання смертоносних програм, якби їх не називали, легкою смертю, евтаназією чи "Т4"?.. До речі, подібний діагноз світу виставила ще блаженна Мати Тереза: "Легше дати тарілку з рисом голодному, ніж втамувати голод самотності або болі того, хто живе з нами в одному домі. Любить своїх домочадців, любов починається з дому. Найгірша хвороба сьогодення – не лепра або туберкульоз, а скоріше почуття непотрібності".

Починати лікування, або спостерігати за самогубством цього світу, до якого процесу долучитися? Вибір за кожним із нас, якби можливо й пафосно це не звучало.

Ірина Максименко


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць