Фани, споживачі чи послідовники? Тест на якість нашого християнства
  • Пон, 08/04/2019 - 15:28

«Якщо ти теж колись вірив у темряві,

Ісус запрошує тебе слідувати за ним у світлі»

Кайл Айдлмен

У житті буває по-різному. Інколи ми відчуваємо велике щастя та радість в душі, а часом щось на стільки розчаровує наше серце, що хочеться якнайшвидше втекти подалі з цього світу. Але як часто ми шукаємо розраду в Господа? Як часто ми тікаємо від несправедливості у властиве місце – до храму? Як часто ми розділяємо наш успіх з Ісусом та радіємо разом із Ним? 

Мені давно були відомі усі ці запитання та відповіді на них, які для себе знайшла. Але кожного року в період Великого Посту, я вкотре замислювалась: а скільки часу я була з Господом цього року. І мене не завжди цікавить фізичне перебування у храмі, хоч це без сумніву також потреба, але мене більше хвилює скільки часу Господь провів у моїй душі насправді. Скільки часу я дозволила Йому бути зі мною? І чому не дозволила більше? Що стало на заваді?

Цей Піст знову є часом роздумів та висновків, часом змін та дій. Переконана, що я не одна ставлю собі ці запитання, якщо не в період посту, то в інший важливий момент. Тоді найбільше хочеться зміцнитися в вірі, опертися на надійне плече і не сумніватися, аніскільки, що кожна хвилина проведена із Ним, насправді найцінніше, що ми зробили для себе. 

Не секрет, що Христос понад усе прагне пізнати нас. Так, він хоче, щоб ми знали Його, але не менш важливим для Нього є пізнання кожного із  нас. Тому не варто приховувати від Нього свої вади або вчинки, про які соромно говорити. Адже немає людей, які недостойні йти разом із Ісусом. Ідеально бути друзями, які довіряють один одному, радіють та співпереживають, люблять і віддають себе для іншого. Наближатись до Христа, окрім Церкви, мені допомагають книги. Цього разу до рук потрапив дуже цікавий і нетиповий текст Кайла Айдлмена «Не фан». І по-правді, ця книга мені дуже допомогла із відповідями на всі мої щорічні запитання до себе.

Бо саме після її прочитання стало цілком ясно, що ритуальність – це ще не ознака дружби та близькості з Ісусом. Набагато важливішим і водночас складнішим є зрозуміти, чого саме Він від мене чекає. Автор намагається пояснити, що Господь понад усе прагне, аби кожен із нас став Його послідовником. А це нелегко, це, чесно кажучи, дуже нелегко, але іншого шляху у нас немає. І Айлдмен у формі делікатної розмови з читачам розповідає, якою жертовністю ми можемо цього досягти.

У Євангеліях Ісус лише п’ять разів говорить: «Вірте в мене», проте аж понад двадцять каже: «Ідіть за мною». Ми часто поспішаємо з роботою, бо це спосіб заробляти гроші, ми поспішаємо за покупками, бо вони приносять задоволення та необхідні речі для життя, але постривайте: чи так часто ми поспішаємо на службу в неділю вранці, чи так часто ми поспішаємо стати навколішки ввечері, щоб сказати Господові слова вдячності за прожитий день, чи часто ми в будень знаходимо час, щоб, хоч на хвилинку зайти до храму та промовити «Отче Наш»? Сестра Ліджі Паяпіллі, настоятелька монастиря Святого Йосифа де Сен-Марк, якось сказала, що на день потрібно промовити 40 разів «Отче Наш». Нічого собі! Але це всього двадцять хвилин. Зважте тільки: ми віддаємо по вісім годин в день на роботу, ще кілька на спортзал, на домашні справи, на перегляд телебачення, а двадцяти хвилин – у нас вже немає. Це занадто довго для нас…

Але від Бога ми чекаємо всього, що тільки попросимо і по максимуму. Ми знаємо, що Бог добрий, все прощає, але він також і справедливий. Саме про це нам намагається нагадати автор книжки «Не фан»: Ісус – справедливий і категоричний вимагає від нас того ж, що Він зробив для нас. Безсумнівно, Ісус має до нас і абсолютну любов, і всепрощення, але це ми з вами і так знаємо. Але Він потребує від нас ще й жертовності. Порівняно з тим, що він робить для нас, двадцять хвилин в день – це найменше, що ми можемо зробити. Бо той, хто вважає себе Його послідовником, має у всьому слідувати за Ним. Ісус так і казав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде». Тепер це непопулярні заклики. Чи не так? Ми з споживацькою ментальністю завжди думаємо, а що Ісус може дати нам? Проте ніколи не замислюємось, що ми можемо зробити для Нього? 

«Для багатьох християн самозречення не було частиною їхніх переконань. Вони росли із вірою, що таке радикальне рішення насправді не є обов’язковим. Тож погодилися йти за Ісусом, але якщо їм говорили про самозречення, то це було схоже на примітку дрібним шрифтом», ‒ вважає Кайл Айдлмен. 

Якщо ми справді щиро впевнені у власній любові до Христа, то можна перевірити себе конкретними питаннями. Чи готові ми пробачити того, хто скривдив нас? Чи готові жертвувати вбогим не залишки зарплатні, а наші заощадження на омріяну відпустку, наприклад? Навіть цих двох запитання достатньо, аби знову замислитися і зрозуміти: чому я так мало роблю для Ісуса і чого Його постійно бракує в моєму житті? Бо бути відданим Його послідовником – це справді  складно. Але, я переконана, що чим більше ми пізнаємо Його, чим більше відкриваємось Йому, чим більше часу приділяємо Йому і намагаємось якомога краще зрозуміти Його слова – тим легше нам стає наблизитись до Нього.

Попереду довгий і нелегкий шлях. У кожного він свій. Але якщо Ви відчуваєте, що Вам потрібна допомога, щоб зміцнитися у власній вірі, якщо Ви справді прагнете бути «не фаном», а послідовником Ісуса – знайдіть кілька годин для книги Кайла Айдлмена. Вона не образить Вас, якщо досі Ви рідко відвідували храм, вона не образить Вас, до якої б конфесії Ви не належали, вона не образить Вас навіть, якщо Ви зовсім не вірите… Вона всього лиш поставить Вам кілька запитань, в яких Ви відчуєте і пізнаєте себе та Господа. Питань, які актуальні не лище у часі Великого Посту, а усе наше життя аж до зустрічі з Ним!  

Іванна Штрайсель