Галицький міф чи християнський благовіст?
  • Суб, 05/07/2014 - 15:49

Сьогодні у наслідок раптових і вельми інтенсивних змін, що відбуваються в Україні, так само і Українська греко-католицька Церква опинилась перед обличчям цілої низки викликів, серед яких є і мовний виклик, що його вона наразі подолати не може і неможливо розпізнати, чи хоче подолати?

Євромайдан, Революція Гідності, Війна на Сході України зруйнували міф про те, що українці поділені за мовною ознакою. Сьогодні ми вже знаємо - і дорогою кров'ю за це заплачено - що говорити українською, руською, польською, словацькою, литовською, німецькою, англійською, італійською, іспанською тощо не є тим фактором, який розділяє українців. Українська мова є основною, фундаментальною, материнською. Але причетність українців глобальному світові в усій його різноманітності додає нам можливості включити в своє культурно-мовне цивілізаційне лоно спорідненість з логосом інших братніх національних родин. Таким чином, приймаючи в себе мовний логос інших, ми не тільки збагачуємо свою націю - ми її освячуємо, долаючи прокляття "будівничих вавилонської вежі": їх пиха вщент розбила райську єдність людської сім'ї, через розшматування на окремі ментальності, мови, способи окреслення себе для своїх, - всього набору атрибутів та ознак хижого світу війни всіх проти всіх, усобиці своїх проти чужих.

Подолання цього прокляття є освяченням.

До цього часу лише невелика кількість людських спільнот отримала таке благословення. Найбільш натуральною в цьому аспекті стала Християнська Церква, завдяки притаманному їй місійному покликанню бути всім для всіх, щоби зібрати розсіяних дітей Божих в оновлену сім'ю Пасхального Воскресенського світа, в якому нема поділу між еліном і юдеєм. Саме це є однією з найсуттєвіших ознак ідентичності Церкви.

Але нелегко далося усвідомлення і прийняття цієї ідентичності.

Тисячу років єдність логосу трактувалася, як одноманітність мовлення: латинська мова - сакральна мова, залог освячуючої єдності. Гіпертрофія декларування зовнішньої ознаки - однієї з земних мов - як покажчика ідентичності, саме вона привела до підміни місійності експансією, коли все інакше просто знищувалось, відмінне відмінялось. Це не було подоланням "вавилонського прокляття" розділення на своїх і чужих, оскільки знищення чужого або його асиміляція й перетравлення не є поєднанням, не є створенням єдності.

Зі "священною коровою" сакрального мовлення старослов'янською сталося аналогічно з тією різницею, що "священна старослов'янська" під виглядом місійності торувала дорогу експансії розсійської мови і поглинання народів і етносів хижим шлунком "всеправославної імперії". Найменш православне місіонерство приносило народам Христа, бо відпочатково декларувалося несення перед усім "цівілізації" дикунам. А "цивілізація" обмежувалась постачанням безмірної кількості імперської водки взамін за хутро, золото, алмази. Народи гинули в результаті тої "місійності" - але, згідно імперській ментальності, чого їх жаліти, коли вони чужі. Виживали ті, яких проковтнулося і перетравилося,що були асимільовані і заговорили мовою імперських "місіонерів".

Лише в другій половині ХХ сторіччя Вселенська Церква рішуче повернулася до дійсної місійності, до своєї ідентичності, відмовившись від експансії будь якої частки людської цивілізації до глобальних розмірів. Гасло "ЄДНІСТЬ В РОЗМАЇТТЮ" стало символом відродження християнської ідентичності - тої ідентичності, яка долає прокляття пихатих "будівничих вавилонської вежі" - розділеності на "своїх" і "чужих" перед усім за мовною ознакою.

Церква заговорила з Богом і з Собою наново освяченими мовами своїх народів і націй і через то здобула нову єдність, яка не від людської пихи, не від споживацької пожадливості, але від Бога народжується.

Сьогодні саме перед таким викликом стоїть УГКЦ, в першу чергу там, де вона відновила своє існування "за Збручем". Не будемо узагальнювати до абсолютних масштабів, але знайдімо в собі мужність признатися у тому, що священики УГКЦ в переважній більшості, коли опиняються "за Збручем" - а за Збручем знаходиться "місіонерська територія", тобто Україна, де люди здичавіли і вже не є християнами, може і окреслюють себе "вєрующімі", але, як на смак галицького місіонера, в християнстві ні в зуб ногою, - коли ті священики опиняються серед "теж українців", що їх треба признати своїми, хоча вони чужі, негайно починають шукати "своїх" і створювати серед "теж українців, але сильно змоскалених і здехристиянизованих" специфічний осередок для "своїх". Як висловився один з галицьких греко-католицьких ксьондзів, який більшу частину свого життя провів "на місіях" (хоча помер недалеко Львова) спочатку на Київщині, потім на Одещині: "Що не конструюємо - виходить кулемет, що не будуємо - виходить комунізм, що не благовіствуємо - виходить галицьке гетто". Так само і мовне, і обрядове, і щодо естетики, тощо. Щось на кшталт "польского костьола", який пробували видавати за повноту Католицької (Вселенської) Церкви. Є зразок християнства - Галичина. Все інше населення - "чужі люди, чужа мова". Церковці і каплички УГКЦ на "чужих теренах" стають фортецями галицької цивілізації і гарантією можливості пристосуватися до "правдивої культури", якщо приєднаєтесь.

Вельми цікаво, чи мають "місіонери" УГКЦ (яких кличуть сьогодні навіть у Казахстан, бо хоча там сурові зими та спекотне літо, але - увага! - там є наші люди) намір не пасти "своїх", але відкритися назустріч інтуїції побудови Вселенської Церкви, де нема "чужих", але є такі, хто реально гине у спразі Слова Божого?

Колоніальна ментальність, яка ділить світ на загарбників і загарбаних, принаджує людину ідентифікуватися як "свою серед чужих" і робить справою виживання необхідність чітко окреслити приналежність до "своїх", щоби "чужі" боялися.

Ментальність вільної людини - вільної у сутнісному християнському сенсі, тобто такої, яка отримала усиновлення Боже нарівні з кожним іншим, - це ментальність цілком зворотня. Вона диктує розпізнання не того, чим я відрізняюсь від чужого, не підбір своїх за ознакою схожості зі мною, що найчастіше є "проти кого сьогодні товаришуємо, хлопці?", але на підставі розпізнання тих унікальних якостей, ідей, знахідок, рис, традицій, які можливо запропонувати всім, як спільне добро.

Євромайдан і Революція Гідності перенесли українця за межу цієї зміни ментальності: від совкового споживацтва і рабської агресивності "проти всіх", до турботи про власний дар, скерований до спільного добра. Менш важливим стало питання "що ми отримаємо від Європи?" - більш важливим "Що ми принесемо в дар Європейському союзу націй?"

Що ми, українці, маємо такого, що може бути принесено і прийнято спільнотою народів? Це питання не про історично накопичене майно, але про щось значно більшого: про нашу національну ідентичність і ті цінності, на яких ця ідентичність базується.

В аналогічний ситуації опиняється і Українська греко-католицька Церква. Перед обличчям українських християн, які тепер усвідомлюються братньою - не протилежною стороною, вона мусить чітко окреслити унікальність того дару, який їй дано принести до спільної скарбниці українського життя во Христі. Якщо вона і далі буде відокремлювати своїх вірних на підставі зразковості "галицькості", відділяючи "галичансьтво" від єдиного тіла української нації, то хиба ж це не буде таким самим духовно-ментальним сепаратизмом, яким відзначено імперське православ'я, що стоїть на сторожі "русскава міра"?

Щоби уникнути такого спустошення мусимо здатися на те, щоби раз і назавжди позбавитися домінації етнічної галицької компоненти в лоні Української греко-католицької Церкви. Тоді очі відкриються на наявність в нашій скарбниці не менш, але більш потужних багатств духа, думки, краси, історичної традиційності, релігійних прозрінь, що не вміщаються в окремий клаптик української землі, чи то перед Збручем, чи то поза Збручем, - будь де. Тоді подолаємо спокусу приймати частину за ціле і вирішувати Божі завдання, виходячи з цієї омани.

Саме тоді побачимо навколо себе сотні тисяч українців, які потребують елементарної допомоги у відновлені своєї християнської сутності.

Саме тоді будемо змушені потурбуватися про те, щоби Українська Держава визнала себе історично і традиційно християнською без ущербку для нехристиянських спільнот в Україні.

Саме тоді ми будемо змушені негайно наново відкрити свою ідентичність не у тому, чим ми відрізняємося від "святого православ'я" у будь яких його проявах і варіантах, але у тому, що ми маємо запропонувати у спільну скарбницю спільного добра. Того, чим ми можемо одарити, - і що буде прийняте загальною українською спільнотою. Ідентичність не на підставі відокремлення від "чужих", але ідентичність правдивих місіонерів любові і братерства во Христі Воскреслому.

Кожний священик УГКЦ мусить бути докорінно свідомим, в чому полягає унікальна пропозиція Української греко-католицької Церкви відносно українців.

Свідомим того, що ми благовіствуємо Христа не тому, що інші роблять це неправильно, не тому, що хочемо підкорити всіх заблудлих галичанському церковному міфу, але... - Після цього "але" мусить наступити потогінна і інколи страждальна індивідуальна і спільнотова духовна праця по встановленню власної ідентичності, яка була би в згоді з християнським місійним покликанням. Треба молитися і думати, думати і молитися. І призвичаювати себе жити по новому. Тобто - треба пережити індивідуальний і спільнотовий церковний Духовний Майдан Гідності - матанойю - навернення - переворот ментальності.

Що не завжди буває безболісним і тому не завжди є бажаним.

І першим кроком у цьому мусить статися практична готовність УГКЦ заговорити з українцями їх мовами у згоді з їх християнською традицією. Плекаючи материнську, фундаментальну, основну українську літературну мову - не тільки у галицькому діалекті! - заговорити мовами українців. Німецькою. Англійською. Іспанською. Русьскою.

Здається, що сьогодні нам, греко-католикам і греко-католицькім пастирям це дуже трафно виходить - говорити з українцями в Канаді і Штатах англійською, в Іспанії і Латинській та Південній Америці іспанською і португальскою, в Німеччині німецькою.

Чому у нас не виходить заговорити з українцями Одещини русьскою? З українцями Харківщини русьскою? З українцями Сибіру, Латвії, Казахстану, Поволжжя, Москви і Пітера... Може тому, що відчуваємо свою нездатність пропонувати щось, поза тим, що в натуральний спосіб отримали задля свого фізичного тимчасового народження на клаптику землі, що він нещодавно іменувався Східними кресами Жечпосполітей, а тепер називається Західною Україною?

Проблема... Яка мусить бути розв'язана в оптимістичному християнському ключі.

 

o.  Олесь Август Чумаков