Галицько-Волинська катастрофа 1941
  • Чтв, 23/06/2016 - 13:16

Кінець місця червня для галичан і волинян – страшна дата. В далекому 1941р., коли московитські окупанти втікали перед німецькими, коли відкрилися страшні жерла тюрем НКВД, коли відкрилися неймовірні мордерства червоних «визволителів», здавалось на теренах колишнього Данилового королівства запанувало пекло.

Різані по кавальчиках людські тіла, замуровані, розп’яті, живцем печені та варені, поневічені до стану, коли навіть батьки не могли пізнати своїх дітей, а діти – батьків. Такого народна пам’ять не пам’ятала і не приписувала жодним завойовникам.

Нацистська пропаганда не мусіла вигадувати злочини московитів, вона їх просто показала.

А потім прийшов Голокост – тисячі ні в чому не винних вчорашніх сусідів: малих, старих, немічних, чоловіків, жінок зігнано в ґетто, а потім масово розстріляно. Один терор замінив інший. В таких умовах навіть врятувати «неарійське» немовля і видавати його за своє – було вже правдивим героїзмом.

А потім прийшла жорстока боротьба між мельниківцями і бандерівцями. А потім масова втеча на Захід, есеси, бандерівці – відчайдушна спроба врятувати своє життя і життя своєї родини. Потім знов масові депортації в Сибір, масові розстріли, переселення в Польщу і з Польщі. Потім неронівське гоніння на рідну Церкву.

Про це на Великій Україні мало знається, мало говориться. Часами навіть складається враження що Велику Україну цікавить виключно Голодомор, а московитського геноциду галичан, буковинців, закарпатців, волинян вона не помічає. А для масштабів колишнього Галицько-Волинського королівства трагедія червоного геноциду неменша катастрофа. Катастрофа для нас, але, судячи з усього, не для Великої України.

Прикро.

Ніщо так не ображає, як нечутливість родини до твоєї особистої трагедії. Ніщо так не руйнує стосунки між родичами, як небажання зрозуміти жах, відчай, біль пережитої катастрофи. Ніщо так не відчужує. В такі ситуації годі говорити про якусь національну чи церковну єдність – рано чи пізно марево нерозуміння і відсутності співчуття прокинеться у своїй руйнуючій силі. Нерозділений біль завжди залишатиметься фундаментом розділення. Звісно, якщо не зміниться державний та громадський підхід до Катастрофи 41-го.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць