Гаванська декларація (частина ІІ)
  • Чтв, 18/02/2016 - 17:43

ЧАСТИНА ІІ

Оцінка Гаванської декларації Папи Франциска та патріарха Кіріла буде неповною, якщо розглядати її як текст, вийнятий з контексту реальних подій. Тому спробуємо поставити цю декларацію у контекст головних тенденцій ватиканських та московських.

Гаванська декларація – це не є тим документом, який би когось до чогось зобов’язував. Грубо кажучи, жодної юридичної сили ні для католиків, ні для московських православних, а тим більше православних немосковських ця декларація не має. Окрім цього, розмитий характер формулювань у самому текст відкриває величезні можливості цілком протилежним тлумаченням цієї декларації.

Гаванська декларації в контексті ватиканських тенденцій.

Гаванська декларація відобразила чергове жертвування католиками з боку теперішнього керівництва Ватикану на користь православних з дуже сумнівною користю для Католицької Церкви. У червні 2015р. на догоду Сербській православні церкві Папа Франциск створив ватикансько-сербську комісію, яка має дослідити діяльність блаженного кардинала Алойзія Степінца, Загребського Архиєпископа і митрополита, якого знищила комуністична влада Югославії. Всі закиди СПЦ стосовно кардинала Степінца вибудовані виключно на антикатолицькій пропаганді комуністичної Югославії. Така поведінка Ватикану глибоко образила хорватів-католиків та викликала в одній з найкатолицькіших країн Європи серйозні антипапскі та антиватиканські настрої, створивши доволі серйозні проблем Католицькій Церкві в Хорватії.

Фактична здача інтересів найбільшої Східної католицької Церкви Гаванською декларацією, у контексті ватикансько-сербської комісії, вказує на те, що у Ватикані знову витає дух ostpolitik – політика пошуку компромісів з православ’ям та тоді комуністичними владами, коштом католиків Середньої та Східної Європи. Потрібно зазначити, що прихильники ostpolitik до сьогоднішнього дня поширюють переконання про успішність такого підходу, хоча успішність ostpolitik доволі сумнівна. Кінець цій політиці поклав св. Іван Павло ІІ. Бенедикт ХVІ не тільки продовжив політику свого попередника, але й укинув усі програми допомоги РПЦ, через які вона отримувала солідні кошти із західних католицьких фондів. Ватикансько-сербська комісія у випадку кардинала Степінца та Гаванська декларація, здається, воскрешають ватиканську ostpolitik, що вказує на серйозне нерозуміння реалій Середньої та Східної Європи у середовищі ватиканської бюрократії, а також і на серйозне падіння рівня ватиканської дипломатії.

Така ситуація не викликає здивування оскільки Папа латиноамериканець, вочевидь, далекий від європейських реалій та розуміння специфічних європейських столітніх конфліктів, змушений був перекласти європейську політику на своїх помічників, які, вочевидь, виявились абсолютно нездатними захищати інтереси Церкви. Реакція самого Папи на протести з України скоріше говорить про саме таку ситуацію у Ватикані.

У цьому контексті, з одного боку, Гаванська декларація виглядає доволі зловісно не тільки для УГКЦ, але й для католиків Середньої і Східної Європи. Але з іншого боку – їхнє протистояння з ватиканською бюрократією має усі шанси зродити посилення національної та релігійної ідентичності у середовищі католиків цього регіону, а також пришвидшити потрібне реформування ватиканської бюрократичної машини.

У цієї тенденції є ще й позитивний момент. Після довголітнього понтифікату св. Івана Павла ІІ та порівняно короткого, але медійно бурхливого понтифікату Бенедикта ХVІ, католики Середньої та Східної Європи навчилися в Папі бачити непомильний авторитет не лише тоді коли він навчає у справах віри і моралі як Пастир усіх християн, але і в щоденних їхніх заявах та висловах. Це зродило у їхньому середовищі своєрідний ультрамонтанізм, який усякий папський вислів вважав непомильним. І хоча фігури спірних пап середньовіччя не були зовсім невідомими, про те це скоріше сприймалося як вираз тодішньої кризи Церкви, яку Церква щасливо пережила.

Контроверсійна особистість Папи Франциска уже спричинила велике невдоволення, а часом і повне несприйняття у католиків колишнього соцтабору. Неоднозначні жести та висловлювання Папи Франциска у Середній та Східній Європи викликали ефект протилежний до «ефекту Франциска» на Заході та в Латинській Америці. На цей момент серед католиків колишнього соцтабору спостерігається хоча дуже малесенький, проте відтік ультраконсерваторів до лефавристів, або о своєрідна внутрішня еміграція. Окрім цього, у їхньому середовищі набувають поширення ірландські псевдопророцтва, які проголошують Франциска псевдопапою.

Гаванська декларації в контексті московитських тенденцій

РПЦ є джерелом і натхненником ідеї «русскаго міра» – імперіалістичної ідеї права Москви на території України, Білорусії та Молдови, загорнутої в гарні слова про духовну й цивілізаційну єдність. Ще одним проявом церковного імперіалізму РПЦ є ідея такзваної канонічної території, на яку ексклюзивне право має Московський патріархат. Нема жодних ознак, щоб РПЦ відмовлялася від властивого їй церковного імперіалізму.

Більше того, коментарі, які вийшли від одного з архітекторів Гаванської декларації митрополита Іларіона Алфєєва, чітко вказують на те, що у політиці РПЦ після підписання Гаванської декларації нічого не змінилося: вона і далі буде продукувати ненависть до України, українців і особливо до УГКЦ. Тобто РПЦ і надалі продовжуватиме політику, метою якої є вбивання клину між Римом та УГКЦ. Якщо взяти до уваги поведінку патріарха Кіріла на нараді православних церков у Швейцарії кінцем січня цього року, де він доклав максимум зусиль, щоб дискредитувати немосковське православ’я в Україні й саму Україну, то стає цілком очевидним: головною метою Гаванської декларації та зустрічі Папи і Кіріла були не Близький Схід, не проблеми секуляризму, а – Україна. Усе це йде у фарватері української політики Кремля, тим більше, що нема підстав не довіряти А. Вєнєдіктову, який має реальний інсайдерський доступ інформації з Кремля, а який охарактеризував поїздку Кіріла в Гавану, як поїздку кремлівського кур’єра.

Враховуючи близькість РПЦ та Кремля, Гаванську декларації можна сміло назвати актом гібридної війни Кремля проти України, метою якої є забити клин між Ватиканом і УГКЦ, підірвати авторитет Папи в Україні й по-можливості (що і було осягнено) вирвати хоча б якусь заяву зі сторони Папи про громадянський конфлікт в Україні.

Ще одним неприємним моментом є те, що Москва уже почала цитувати Гаванську декларацію у своїй пропагандистські машинерії та використовувати її у власних агресивних цілях. У ситуації коли Ватикан Франциска не надає серйозної і видимої дипломатичної та моральної підтримки ні Україні, ні УГКЦ, Москва має практично розв’язані руки у використані Гаванської декларації проти немилих їй інституцій в Україні.

Цього і варто було очікувати, оскільки сама Гаванська декларація допускає різночитання, а Афлєєв уже неодноразово показав, що РПЦ вдається до маніпуляцій документами, так як це єособливо очевидний випадок маніпуляції Алфєєвим текстами Баламандського документу.

Висновки

У політиці РПЦ та її структурного підрозділу в Україні УПЦ МП нічого не зміниться, більше того, не тільки буде збережена агресивна антиукраїнська та антиуніатська риторика, вона, вочевидь, стане іще агресивнішою.

Політика Ватикану стосовно питання України, цілком очевидно скочується до сумних реалій ostpolitik, але, як вже писалося вище, це – не трагедія. Це – криза, яка дає неймовірно добрий шанс, як для католиків колишнього соцтабору в Європі, так і для реформи ватиканських дикастеріїв. 

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Частина І

Далі буде...