Гаванська декларація (частина ІІІ)
  • Пон, 22/02/2016 - 22:47

ЧАСТИНА ІІІ

Дуже багато вже сказано і написано про Гаванську декларацію Папи Франциска і патріарха Кіріла. Проте мало хто звернув увагу, що в документі, який покликаний містити якісь точки дотику поміж двома конфесіями, насправді, складно такі точки дотику знайти.

Гаванська декларація – папір без реального смислового навантаження

Так, у пункті 2 Куба названа символом «надій «Нового світу» і драматичних подій ХХ століття». Це дає можливість трактувати комуністичний кубинський режим – надією Америки, але також  і те, що цей режим вийшов із фази державного атеїзму й пішов на певну лібералізацію, також можна вважати надією Америки. Вишукувати, в чому Куба є надією Америки, можна ще дуже довго, перераховуючи історичні події чи її особливості. Тобто в реальності цей вираз не несе жодного смислового навантаження, оскільки його можна тлумачити як завгодно, а сам контекст декларації не надає можливості обрати одне з них.

Постійна апеляція до «співпраці католиків і православних», яка починається з пункту 3 й червоною ниткою йде через цілу декларацію, створює враження, що Кіріл – патріарх Московський представляє усе православ’я, на що він немає ні реального, ні канонічного, ні навіть морального права. Тому, ця апеляція не несе жодного реального смислового навантаження.

Стосовно християнської єдності декларація постійно повторює вирази типу: «ми жалкуємо з причини втрати єдності, «ми надіємось на осягнення єдності»… Тобто вирази, які хоча й мають емоційне навантаження, але не мають жодного навантаження смислового, окрім певних суб’єктивних емоцій.

Одним з виразів повної відсутності всякого смислу є пункт 7-й. Фраза: «Ми хочемо об’єднати зусилля», – просто вбивча. Що насправді вона означає, окрім висловлення нічим не зобов’язуючого бажання, чому не «ми об’єднаємо зусилля»? Не менш абсурдним є речення: «Православні й католики повинні навчитися нести узгоджене свідчення істини в тих царинах, в яких це можливо і необхідно». Дієслово із зобов’язуючим значенням – «повинні» – тут же ж нівелюється умовою: «В яких це можливо». Які це царини, в яких можливо, а в яких неможливо?

Речення одразу після цього – «Людська цивілізація увійшла в період епохальних змін», – просто викликає співчутливу посмішку до авторів цього безглуздого тексту. З таким же ж успіхом автори могли ставити в текст вислови на кшталт: «Ми живемо в епоху, коли океани наповнені водою», або «Сьогодні людина дихає повітрям». Адже епохальні зміни – це постійний стан розвитку людської цивілізації, людина постійно живе в період епохальних змін. 

Заклики до міжнародної спільноти стосовно збереження християнства на Близькому Сході, щонайменше, виглядають абсурдно, якщо врахувати, що підписантом є очільник церкви, яка оголосила московистьку війну в Сирії священною, а яка спричинила загибель великої кількості мирних сирійців та посилила потік біженців із Сирії.

Особливо унікальним є речення в 11-му пункті: «Ми звертаємось до всіх сторін, які можуть бути втягнуті в конфлікти з гарячим закликом виявити добру волю і сісти за стіл переговорів», напевно, що мається на увазі війна в Сирії. Тобто підписанти декларації, з поміж іншого, звертаються і до так званої Ісламської держави, і до Аль-Каїди, які воюють в Сирії. Таке звернення виглядає тим більше абсурдним, оскільки уявити собі США, РФ, Ісламську державу і Аль-Каїду за одним переговорним столом практично неможливо.

Неймовірно наївною виглядає і віра авторів тексту у те, що мученики сучасності, які походять із різних християнських груп сприятимуть осягненню християнської єдності (пункт 12-й). Як відомо, комуністичні режими переслідували і переслідують християн різних конфесій, але це до сьогодні не спричинило єдності між християнами.

Пункт 14-й з твердженням про безпрецедентне відродження віри в Московії, яке відбувається саме зараз, просто відбирає усяку можливість сприймати цей текст, як і цю декларацію в цілому, серйозно. Адже, йдеться про міф без жодного зв’язку з реальністю.

Пункт 17-й  хоча й говорить про соціальну міжнародну несправедливість, проте просто її констатує і не пропонує жодного розв’язання проблеми.

Пункт 18-й  справляє неприємне враження, що автори тексту дотримуються старого імперіалістичного підходу розділяючи культури на примітивні та прогресивні. Окрім цього, саме після прочитання цього пункту складається враження у симпатії авторів тексту до так званої теології визволення.

Твердження пункту 19-го про те, що православні й католики мають спільне уявлення про сім’ю, виглядає, як неймовірна некомпетентність авторів тексту декларації, оскільки саме питання сім’ї є одним з тих питань, які відділяють католиків від православних. Адже Католицька Церква сповідує нерозривність християнського шлюбного зв’язку, а православні церкви практикують розвід.

Пункти 25-27, які названі українськими, не витримують жодної критики, оскільки навіть питання права на існування уніатських громад, а не церков, неможливо застосувати ні до УКГЦ, яка є Церквою свого права, ні навіть до УПЦ МП, яка є автономною церквою Московського патріархату.

Цікаво, якщо порівняти Гаванську декларацію з Єрусалимською декларацією Папи Франциска та Патірарха Вартоломея від 25.05.2014р., яка, до речі, не викликала такого негативу, то Гаванська декларація дуже програє Єрусалимській. Навіть за найбільшого бажання Єрусалимській декларації важко приписати політичний характер, а Гаванська ж виглядає, як виключно політичний документ, нашпигований задля пристойності побожними фразами і цитатами з Біблії. Якщо цілком зрозумілі прагнення Москви і смисл самої зустрічі Папи і Кіріла для кремлівської політики, а політичний характер тексту Гаванської декларації вкладений туди московським пропагандистом в рясі Іларіоном Алфєєвим, то залишається загадкою – що це було з католицького боку. Це безалаберність і непрофесіоналізм, невідповідність католицьких авторів тексту, неадекватність в оцінці ситуації, інтрига ватиканської бюрократії чи просто чиновницька безвідповідальність? Думаю, точної відповіді на це питання ми точно не довідаємось. Вона стане відома хіба  що через дві-три генерації.

Висновки

Отож, Гаванська декларація виявляється документом, який в реальності не несе жодного смислового навантаження, а ті смисли, які йому приписують, порівняно легко розпадаються під вагою своєї багатозначності. Ця декларація породжує більше питань, аніж дає відповідей. Вона не лише не сприяє пошуку єдності між РПЦ та Римом, а навпаки – вносить чергові непорозуміння, які за кінцевий результат матимуть виключно сам негатив. Прикро, що так сталося. Але тішить, що цей документ не є актом Учительського Уряду Церкви.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Гаванська декларація (частина І)

Гаванська декларація (частина ІІ)


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць