Частина І

Гаванську декларацію, яку підписали Папа Франциск і патріарх Кіріл, не раз назвали  історичною. І небезпідставно. Спроби применшити її значення, як для світової політики, світового католицтва, так і для УГКЦ чи України зокрема, є цілковито безпідставними і виглядають, радше, спробою зберегти лице у невдалій грі.

Текст декларації та його автори

Про цю декларацію у ЗМІ та соціальних мережах писали багато, часто використовували різні непевні переклади, що, зрозуміло, призводило до різночитань. Все ж офіційними текстами варто вважати ті, які оприлюднені у офіційних джерелах, а саме: на офіційному сайті Апостольського Престолу та офіційному сайті Московської патріархії. Без сумніву, один з примірників декларації був російською мовою, а інший – найімовірніше, на італійській: саме італійська та російська версії цієї декларації присутні на офіційному сайті Апостольського Престолу, а латинський текст відсутній.

Щоб зрозуміти якийсь текст правильно, потрібно враховувати обставини його написання і авторів тексту. Тому розглянемо спочатку заявлених авторів.

1. Автори  тексту

Перш за все слід усунути наївне непорозуміння, що Папа і патріарх підписали документ, авторами якого вони були. Глава УГКЦ у своєму інтерв’ю, в якому він дав свою оцінку Гаванській декларації, чітко заявив, що офіційними авторами тексту декларації є кардинал Курт Кох та митрополит Іларіон Алфєєв.  

Кардинал Курт Кох – куріальний кардинал, тобто типовий вузькопрофільний спеціаліст. Його погляди на проблему стосунків католиків і православних добре передає його заява за 2014 рік про те, що падіння комунізму завдало серйозної шкоди екуменічному діалогові, оскільки в наслідок зникнення комуністичних режимів в Європі, греко-католики в Україні та Румунії отримали легальний статус. Тобто виглядає на те, що для кардинала Коха греко-католики ті, хто йому заважають.

Митрополит Алфєєв – один з архітекторів ідеї «русскаго міра», яку використали для розпалювання війни в Україні. Алфєєв відомий своєю нелюбов’ю до українських греко-католиків і постійним оббріхуванням УГКЦ. Важливо зауважити, що після оголошення новини про зустріч Папи Франциска і Кіріла на кубі, Алфєєв дав прес-конференцію на якій повторив у стислому варіанті усі свої оббріхування УГКЦ. Після зустрічі Папи і Кіріла, Алфєєв, заявив, що Папа і патріарх Кіріл вважають війну в Україні братовбивчою (цілком ймовірно, що так воно і є. Для аргентинця Берґольйо війна двох європейських країн може виглядати як війна, для прикладу Чилі й Аргентини, тобто така, в якій потомки тих самих індіанських племен і тих самих іспанських колонізаторів воювали б одні проти одних) та в черговий раз звинуватив українських греко-католиків (цього разу обмежившись у звинуваченні в розпалюванні міжрелігійної ненависті).

2. Текст

Текст написаний досить загальними формулюваннями, що дає широкі можливості його різночитань сторонами-підписантами цієї декларації. Очевидно, так само відкриває дорогу до чергових непорозумінь між РПЦ та католицьким світом, але й можливість використати його в цілях кремлівської пропаганди, що, до речі, уже й відбувається в інформаційному полі, яке генерує Кремль.

А) Чому декларація звужує ареал переслідування християн?

Перше, що впадає у вічі, є звуження ареалу переслідування християн до Близького Сходу і Північної Африки, до того ж, Сирію й Ірак виділяють в особливший спосіб. Виникає запитання: якщо Папі та патріарху розходилося про долю переслідуваних християн, чому не згадали Китай, Північну Корею, Іран, Афганістан, Пакистан, Бангладеш, Індію, середньоазіатські держави? Оскільки багато хто вбачає у гаванській зустрічі Папи і Кіріла також і політичний акт Кремля, то напрошується висновок, що Гаванська декларація не випадково згадує лише Близький Схід та Північну Африку, особливо концентруючись на Сирії, де РФ провадить свої військові операції.

Іншим, що насторожує, є формулювання «священна війна», яке застосовували в РПЦ, коли говорили про московитську війну в Сирії. Це посилюється і заявами очільників деяких близькосхідних церков, що єдиним оборонцем християнства на Близькому Сході є В. Путін. А цей регіон часто відвідують представники РПЦ (як і очільники близькосхідних церков за останній рік зачастили з візитами до Москви). Ця дипломатична активність Москви включає і близькосхідні Католицькі Церкви. Московитська пропаганда дуже активно малює образ Москви, як єдиного захисника і опікуна християн Близького Сходу.

Отож, можна твердити, що у цій частині (пункти 8–10) Гаванська декларація є серйозною дипломатичною та інформаційною перемогою Кремля. І серйозною дипломатичною поразкою Ватикану, який дав себе перетворити на інструмент агресивної московитської політики. Така поразка значно підриває авторитет ватиканської дипломатії, Ватикану та самого Папи у світі. І ймовірно, що таке ангажування Ватикану на бік Кремля не мине без наслідків для Католицької Церкви у Її стосунках з країнами Заходу і з сунітськими режимами Близького Сходу.

Б) З ким вести переговори на Близькому Сході: з Аль-Каїдою чи з ІДІЛом?

У пункті 11, де йдеться про врегулювання ситуації на Близькому Сході, читаємо: «Ми звертаємось до всіх сторін, які можуть бути втягненими в конфлікт, з гарячим закликом проявити добру волю і сісти за стіл переговорів». Таке формулювання викликає здивування: про кого йдеться, про тих, що вже воюють (Асад, ІДІЛІ, Аль-Каїда Сірійська опозиція, курди, РФ, Західна коаліція), чи про тих, хто збирається взяти участь у конфлікті (Саудівська Аравія, Туреччина), чи гіпотетично може взяти або приховано бере (Ізраїль, Іран, ОАЕ, Ємен, Катар, Бахрейн)? Як підписанти декларації для прикладу собі уявили переговори Західної коаліції з Аль-Каїдою чи ІДІЛом? Як у цей контекст впхати заклик покінчити з тероризмом, якщо РФ підтримує тероризм на Донбасі, як і є повідомлення про підтримку Москвою ІДІЛу?

В) Християнська Московія?

Неймовірне здивування викликає 14-й пункт декларації, в якому йдеться про «безпрецедентне відродження християнської віри, яке сьогодні відбувається в Росії». Статистичні та соціологічні дані не свідчать про відродження християнства в Московії, а наведений факт будівництва храмів, монастирів, богословських закладів, харитативної діяльності християнських спільнот аж ніяк не може бути доказом такого відродження. Якщо ж переглянути московитську пропаганду, то саме вона «народила» міф християнського відродження в Московії.

А підпис Папи під цим міфом несе значно більшу небезпеку, аніж це видається на перший погляд. У секуляризованих суспільствах Заходу існують групи консервативних християн, які відкрились на московитську пропаганду й сприймають Московію і Путіна як надію на християнське відродження Заходу. Дуже часто цих, обдурених Кремлем людей, московитська пропаганда інструменталізувала і в політичній площині. Тому підпис Папи під цією декларацією, очевидно, створить у жертв московитської пропаганди враження, що Папа надав легітимність їхнім пропутінським поглядам.

Г) Утиски християн у секуляризованих країнах, але не і утиски на Донбасі й Криму?

Декларація справедливо ставить питання свободи совісті у секуляризованих країнах Заходу, але обходить абсолютною мовчанкою переслідування і утиски християн на окупованому РФ Донбасі та в анексованому РФ Криму, як в самій РФ. Папі невідомі ці факти або ж ними пожертвували заради зустрічі з очільником РПЦ? Порівнюючи це з пунктом 14-тим, складається враження, що Московія переживає відродження християнства, а Захід котиться в безбожність. Знову згадується витвір кремлівської пропаганди про «Бєзбожний Запад і Святую Русь», яка, на превеликий жаль, не є безрезультатним у західних християнських колах.

Ґ) Щось не так з українськими римо-католиками, уніатами і православними?

Нарешті, 24–27-й пункти можна назвати «українською» частиною Гаванської декларації. Хоча у 24 і 25 пунктах про Україну не згадано, але написане там можна застосувати до української ситуації. Так 24-й пункт: «Неприпустимо використовувати неналежні середники, щоб примусити вірних до переходу із однієї Церкви в іншу, зневажаючи на їхню релігійну свободу та їхні власні традиції». На перший погляд, добре твердження. Але у постійному ґвалті Москви про три знищені греко-католиками єпархії РПЦ, це твердження отримує дещо своєрідне забарвлення. Звісно, у свою чергу греко-католики можуть тлумачити цей вираз у сенсі співпраці РПЦ у репресіях проти УГКЦ, які провадив комуністичний режим СССР.

Здається, 25-й пункт, завдає дуже серйозного удару стосункам Ватикану і Східних Католицьких церков, а й екуменічному діалогові взагалі. Це пункт окреслює унійні Церкви не як Церкви, а як «церковні спільноти». Цей вислів уживаний в офіційних документах Католицької Церкви для означення протестантських деномінацій. І виглядає на те, що Ватикан декларує, що  більше не розглядає Східні Католицькі Церкви як Церкви, а як протестантські деномінації.

Так само це удар для католицького розуміння природи Католицької Церкви і її здатності вести екуменічний діалог, оскільки Гаванською декларацією Вона заявила, що від сьогодні зовсім інакше сприймає Саму Себе. А спроба заперечити цю зміну виглядатиме з боку доволі шизофренічно. Це проблема і для стосунків Східних Католицьких Церков з Римськими Апостольським Престолом, оскільки виглядає спробою Папи заперечити цим Церквам Їхню природу як церковних організмів.

Не менш проблематичним здається опис «уніатизму», як «приведення однієї спільноти в єдність з іншою шляхом відриву її від своєї Церкви». Хто тут спільнота, а хто Церква? Православна церква – спільнота (протестантська деномінація)? Чи спільнотою є Католицька Церква? Формулювання настільки безглузде, що дістатися до його правдивого змісту можна хіба що через загально прийняте тлумачення поняття уніатизм – «дії, внаслідок якої від однієї помісної Церкви насильно відколюють якусь частину і приєднують до іншої». Дуже ймовірно, що йдеться про відкидання однієї частини церкви від іншої церкви з подальшим поглинанням.

У такому випадку цілком зрозуміло, що не може йтися про жодну з Східних Католицьких Церков, оскільки історія не знає випадків насильного накидання Унії, які би призвели до утворення хоча б однієї Східної Католицької Церкви. Натомість історії відомі випадки, щонайменше чотири, коли РПЦ, за допомогою репресивної машини московитської держави творила унію, а саме: у 1839 році насильно відірвала від Католицької Церкви греко-католиків Правобережної України та Білорусії, у 1875 році – теж за допомогою насильства – греко-католиків Холмщини відвела від Католицької Церкви та у 1946 і  1947 рр. вчинила погроми УГКЦ в Галичині та на Закарпатті.

Переконання, що Гаванська декларація гарантує УГКЦ право на існування, розходяться з історичною правдою. Як перше, у Бересті Київська митрополія у повному складі, окрім двох єпископів підписала Акт порозуміння з Римом. Тобто не йдеться про частину, а про всю Церкву, яка була автономною Церквою у складі унійного Константинопольського патріархату після підписання київським митрополитом Ізидором Флорентійської Унії. По-друге, говорити про насильне накидання Берестейської Унії – суперечити історичній правді.

Отож, і з вище сказаного випливає, що Гаванська декларація гарантує існування не УГКЦ, а УПЦ МП. Протилежні твердження були б натяками, що Папа підписав документ такого змісту: Берестейська Унія – насильство і несправедливість.

Натомість 26-й пункт Гаванської декларації відверто звинувачує римо-католиків та греко-католиків України у розпалюванні конфлікту в Україні: «Закликаємо наші Церкви в Україні трудитися на досягненні суспільної згоди, утримуватись від участі в протиборстві і не підтримувати подальший розвиток конфлікту». Якщо Папа закликає свої Церкви в Україні, а таким є УГКЦ, РКЦ та ГКЦ на Закарпатті від участі в протиборстві та підтримці подальшого розвитку конфлікту, то створюється враження, що Католицькі Церкви в Україні на рівні з УПЦ МП приймали участь у розпалюванні конфлікту.

Гаванська декларація у спробі зберегти своє заперечення того, що УКГЦ – Церква, йде аж до заперечення того, що римо-католики в Україні мають якусь легальну церковну структуру, оскільки у 27-му пункті твердить, що католики представлені в Україні католицькими спільнотами. Дуже ймовірно, що це крок на зустріч твердженням Москви, що Україна – її, Москви, канонічна територія.

Але перепало на горіхи українським католикам і за їхні контакти з немосковським православ’ям. Про це 27-й пункт, з перспективи одного з підписантів, а саме Кіріла, доволі чітко стверджує: УПЦ КП та УАПЦ – неканонічні, а католицька співпраця з ними небажана. Ватикан папським підписом фактично поставив хрест на екуменічному діалозі в Україні. Адже УПЦ МП принципово не йде на екуменічні контакти, а контакти між українськими католиками та немосковськими православними – небажані. Виникає питання також, як має функціонувати Всеукраїнська Рада церков та релігійних організацій, католики мають піти з неї, щоб не пересікатися з немосковськими православним чи як? Що робити з діалогом, який УГКЦ веде з Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ (УАПЦо)? Виштовхати за двері владику Ісіченка, мовляв, ідіть собі геть від нас, бо ви неканонічні, немосковські?

Іншим, що бентежить у декларації, є питання канонічності тієї чи іншої православної церкви. Складається враження, що Католицька Церква запроваджує якусь нову еклезологію, яка ділить православні церкви на канонічні й неканонічні, хоча з погляду віри Католицької Церкви між православними канонічними чи неканонічними (розкольницькими) церквами жодної різниці не існує, і одні й другі – християнські церкви, що перебувають у стані Розколу з Римом.

Д) В Україні громадянська війна?

Одним з найскандальніших моментів Гаванської декларації є твердження пункту 26-го: Ми вболіваємо з причини протистояння в Україні… Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності й діяльного примирення». Якщо сторони конфлікту закликані до суспільної солідарності, то це свідчить не про зовнішню агресію, а про внутрішній, громадянський конфлікт. Таке тлумачення цілком відповідає заявам Папи Франциска про братовбивче насильство в Україні.

Отож, дуже ймовірно, Ватикан дав себе втягнути в політичні ігрища Кремля, а якщо брати до уваги сам текст декларації, то, можливо, заради примарних обіцянок Москви стосовно союзництва у боротьбі із войовничим секуляризмом. Твердження Папи про громадянську війну можуть ускладнити стосунки між Україною та Ватиканом, між українською державою та Католицькими Церквами України, між Ватиканом і Заходом. Варто зауважити, що в українському інформаційному просторі уже піднялась антипапська та антикатолицька хвиля у стилі Ярослава Галана.

Цілком ймовірні наслідки Гаванської декларації

Гаванська декларація, виглядає, матиме серйозні наслідки для екуменічного діалогу, але не позитивні. Перш за все – впровадження плутанини у визначеннях «церква», «церковна спільнота», найімовірніше, викличе низку непотрібних непорозумінь в діалозі між православними і католиками. По-друге, вплутування в декларацію питання внутрішньо-православного конфлікту в Україні, очевидно, створить напругу поміж католиками і немосковськими православними в Україні. Заяви певних осіб із керівництва УПЦ КП уже вказують на таку можливість. По-третє, 27-й пункт ставить підпитання не тільки спільні молитви католиків та немосковських православних, але й саме існування Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, а також може сприяти більшому відчуженню католиків та православних в Україні, а навіть і дестабілізувати і без цього нестабільну міжконфесійну ситуацію.

Твердження з Гаванської декларації, що в Україні триває громадянська війна, є великою поразкою для держави Україна на міжнародній арені. Водночас це серйозний удар для репутації Ватикану в Західному світі, і після таких заяв Ватикан можуть сприймати як союзника Кремля. Але і в Україні католики опиняться у доволі пікантній ситуації: саме католики, відомі своїм патріотизмом, стануть сумнівними громадянами, через тверджень Папи про громадянську війну в Україні. Своїм підписом під Гаванською декларацією Папа завдав серйозної рани українському католицтву обох обрядів. Можна було б не і згадувати, що відтак його авторитет у середовищі українських католиків буде серйозно підірваний. Для українських немосковських православних, судячи з усього, Папа став, якщо не ворогом, то, щонайменше, тим, хто їх не розуміє, а водночас для московських православних в Україні, другом так і не став.

Можемо ствердити, що Гаванською декларацією Москві вдалося підірвати довіру українців до Папи і його авторитет в Україні. Цілком можливо, що це й було першочерговим завданням Кремля.

Піддавшись на хитрощі Москви, Папа підписав декларацію, яка є маніфестом тези кремлівської пропаганди про «Святую Русь і безбожний Запад». Це,на жаль, може значно укріпити пропунітські сили в консервативному християнстві.

Висновки

Здається, католики України отримали від Папи прикрий удар, що зачіпає самѐ єство громадян держави, яка страждає від агресора. І найгірше, що виглядає так, начебто Папа ангажувався на боці агресора. Але католикам не слід забувати, що в історії Церкви були різні папи, до яких їхні вірні мали багато питань. Хоча б горезвісний Александр VІ чи Лев Х, на чиїй совісті протестантський бунт, який мало не розвалив церкву. А Церква вижила. І з випробувань протестантизмом вийшла тільки чистішою, сильнішою та здоровшою.

Друге, що варто згадати, Папа є непомильним тільки тоді, коли навчає як пастир усіх християн у справах віри і моралі. Отож, у політичних іграх, в які він би не мав влазити, він може помилятися. Тому УГКЦ має повне право сказати: Святіший Отче, вибачайте, Ваша декларація на пару з Кірілом сумнівненька. Приклад для таких випадків уже показав св. Павло: «Коли ж Кифа прийшов в Антіохію, я виступив одверто йому в вічі, тому що заслужив на докір. Перше бо ніж прийшли деякі від Якова, він їв з поганами; а як прийшли, то почав таїтися та відлучатися, боявшись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що й Варнава був зведений їхнім лицемірством. Та коли я побачив, що вони не ходять право за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то як ти можеш силувати поган, щоб жили по-юдейському?» (Гал. 1, 11–14). Зрештою,  Глава УГКЦ у доволі дипломатичній формі це вже зробив. А наше: молитися за просвіщення Папи, за силу й відвагу для Блажeннішого Святослава і за зруйнування планів ворогів Церкви і нашого народу.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Частина ІІ