Глава УГКЦ: християнська совість повинна орієнтуватися на цей глас Божий
  • Срд, 11/11/2015 - 22:35

Інтерв'ю Предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава, яке він дав 26 жовтня російському виданню «Трибуна» під час свого перебування у Римі.

Як зараз, на ваш погляд, розвивається Українська Греко-Католицька Церква, чи багато людей приходить до церкви, з чим вони приходять, що просять від Бога й взагалі, в цілому, чи відчувається в ці роки в людях дефіцит Бога, дефіцит спілкування з Ісусом Христом?

Якщо говорити про сучасний момент життя та розвитку нашої Церкви, то вона ніколи не досягала такого рівня розвитку своїх структур і своєї присутності в Україні як сьогодні. Для порівняння, на початку 20 століття було всього 3 греко-католицьких єпархії, було всього, якщо я не помиляюся, 6 єпископів. Сьогодні ж у нас цілий Синод у всьому світі, тільки в Україні 14 структурних одиниць, і катастрофічно не вистачає священиків, щоб обслужити всі наші парафії, щоб душпастирювати так, як цього очікують від нас люди. Сьогодні центр нашої Церкви повернувся назад до Києва, там же освячений наш Патріарший собор і функціонує семінарія. Синод УГКЦ сьогодні складається з 51 єпископа і я, сподіваюся, це ще далеко не межа. Тобто, якщо говорити про видимі ознаках розвитку нашої Церкви, то ми на сьогоднішній день, я б сказав, переживаємо свого роду весну нашого відродження і розвитку. Якщо ж говорити про людей, про їхню спрагу Бога, то сьогодні, особливо під час війни на Україні, наші люди переживають період повернення до Бога. Тільки в нашому Патріаршому соборі в Києві цього року на Великдень ми мали 7000 осіб. Коли ж ми будували цей собор, він був розрахований всього на 3000 і всі в Києві говорили, навіщо цим уніатам такий храм, звідки у них стільки парафіян. Сьогодні нам їх нікуди всіх помістити, щонеділі ми служимо 3 літургії.

Люди, особливо під час тривоги, задають собі дуже глибокі й складні питання. Наприклад, чому ми терпимо, терпимо цю біль і страждання, чому стільки людей гине, що буде завтра з нами, чи варто було через свободи та ідеї незалежної української держави віддавати своє життя? На всі ці питання сьогодні ніхто не може відповісти. Ні президенти, ні політики, ні депутати, ніхто. Відповіді на них люди знаходять в божественному слові Євангелія. І ось Церкви, які сьогодні намагаються бути автентичними і не тримаються за якісь ідеологічні чи геополітичні схеми, прагнуть говорити до серця цих людей, які шукають Бога, ось вони сьогодні є переповненими. Як ви знаєте, наша Греко-Католицька Церква на Україні не єдина, ми є меншістю. На Україні, з 43 мільйонів населення, нас близько 4,5-5 мільйонів. Але нас сьогодні не сприймають як меншість. Що говорять греко-католики, як вони оцінюють події, що відбуваються, слухають навіть мусульмани. Тобто ця істина, яку ми покликані сповідувати і проповідувати, вона сьогодні виходить далеко за межі тих чи інших конфесійних розмежувань. Це ось в трьох словах, як живе наша Церква в Україні.

Як складаються ваші стосунки з римо-католиками України? Коли ви в лютому цього року приїжджали до Папи Римського разом з ієрархами РКЦ в Україні, в ЗМІ просочилася інформація про розбіжності, які існують між вами щодо спірної церковної власності на Заході України. Як зараз вдалося вирішити це питання?

Якщо говорити в цілому, то у нас з римо-католиками немає конфліктів і розбіжностей. Ми братні Церкви, ми живемо разом і допомагаємо одне одному. Якщо поглянути на історію відродження нашої Церкви, особливо поза Західною Україною, то майже 90 відсотків усіх наших парафій формувалися в римо-католицьких храмах і потім вже будувалися наші церкви і утворювалися наші монастирі і громади.

У нас є деякі розбіжності і свого роду дискусії з питання власності на Західній Україні. Чому? Тому що Західна Україна пережила трагедію депортації цілих народів. Сьогодні, якщо взяти конкретно місто Львів і порівняти кількість римо-католиків, які в ньому проживали до Другої світової війни і скільки їх залишилося зараз, то це незрівнянні величини. Фактично РКЦ на Західній Україні була винищена комуністами. І сьогодні вона відроджується, так само, як відроджуємося і ми. У дев'яностих роках, коли відбувалися дискусії щодо храмів з Російською Православною Церквою, у багатьох випадках існуюча тоді українська світська влада, щоб вирішити ці проблеми, відкривала для греко-католиків порожні занедбані римо-католицькі святині. І це на той момент було тимчасове вирішення питання. Тому що Римо-Католицька Церква тоді навіть не мала свого єпископа, який міг би висловити своє ставлення до цих рішень влади, тому що юридично всі храми продовжували залишатися власністю держави. І, звичайно, відроджуючись сьогодні на Україні, РКЦ потребує цих храмах. Але сьогоднішній процес передачі храму з рук однієї парафії в іншу є дуже складним. Тому що в більшості випадків це призводить до закриття цієї греко-католицької громади, тобто її потрібно переносити або об'єднувати з іншою, яка може знаходиться в іншому храмі і так далі. На Україні сьогодні ще не відбулося цивілізованої реституції, тобто повернення церковної власності. Особливо для тих, хто має моральне право на ці храми і є їх історичними власниками. Тому й є такі дискусії. Іноді вони хворобливі, але в основному вони йдуть в дуже, я б сказав, відкритому братському діалозі. Не завжди, звичайно, все легко вирішується, але всі ми сьогодні в Україні як греко-католики, як римо-католики, так і православні ведемо діалог з нашою державою для того, щоб цивілізований процес реституції церковної власності розпочався і права всіх, у тому числі греко-католиків і римо-католиків були враховані.

Від простого до більш злободенного питання, особливо після недавнього негативного на вашу адресу коментаря Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ, де вас критикують за занадто активну позицію з низки питань. Які зараз відносини між греко-католиками і православними УПЦ Московського патріархату. Як складається цей діалог?

Для мене дуже дивно було читати заяви, зроблені в Москві, а не в Києві. Ми з Російською Православною Церквою не маємо жодних офіційних відносин, а тому і прямих пастирських конфліктів. Мені дуже було б цікаво почути заяву чи якусь відповідь з боку Української Православної Церкви. Якщо хтось відчуває себе скривдженим, якщо ми будемо дотримуватися такої тактики, де будуть говорити про нас без нас, наприклад, якщо Москва і Ватикан обговорюватимуть Греко-Католицьку і Православну Церкву України, то ніяких проблем ми не вирішимо. Для мене було б дуже принизливим, якщо від мого імені мала б говорив Апостольська столиця, тому що ми Церква свого права і маємо право говорити від власного імені. І я переконаний, що правильно і компетентно говорити про проблеми УГКЦ може тільки її офіційний представник. Тому чекаю, який діалог у нас складеться з Українською Православною Церквою. Що ж стосується відносин між Греко-Католицькою і Православною Церквою Московського патріархату в Україні, то сьогодні у нас немає офіційного діалогу і я це кажу з великим жалем. Якщо говорити про пріоритети, то для нас більш важливим є зараз безпосередній діалог з Українською Православною Церквою, ніж з Російською Православною Церквою та її Відділом зовнішніх церковних зв'язків, при всій повазі до РПЦ і ВЗЦЗ. Нашим пріоритетом є діалог на місці. Тому, після обрання главою Української Православної Церкви Блаженнішого Онуфрія, я виявив бажання зробити йому візит ввічливості, але він відмовився.

Відмовився офіційно, чи неофіційно?

З мого боку був запит, на який була відповідь. Але я б сказав, що неофіційно, бо щоб це відбувалося офіційно, то потрібно було використовувати ті чи інші форми, я ж шукав можливість здійснити візит ввічливості.

Тим не менш, коли ми зустрічаємося у форматі Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій або на спільних молитвах в соборі Святої Софії в Києві, ми все ж спілкуємося. На рівні людському у нас є контакти і я завжди висловлююсь з повагою до Предстоятеля цієї Церкви та її віруючих, але офіційного діалогу у нас немає. І ось я думаю, що поки ми не навчимося і не будемо мати можливість говорити обличчям до обличчя, серцем до серця, то завжди хтось третій ззовні буде втручатися і будуть одні непорозуміння.

Яка зараз ситуація з вашими парафіями і храмами в Криму? Ваші священнослужителі потроху повертаються або там служать римо-католики, як проходить їх реєстрація за російським законодавством і чи не може статися так, що, відновивши свою діяльність в АРК, ви зможете відновити її і на материковій Росії, наприклад, в Сибіру, де проживає багато етнічних українців і навіть є храми, які раніше належали греко-католикам?

На всі ці питання у мене немає повних відповідей, але я все-ж постараюся. Звичайно, сам факт анексії Криму є великим болем для всіх. Я переконаний, що і для росіян, українців, православних, греко-католиків і татар. Бо завжди, коли насильницьким способом змінюються кордони держави, це приносить велику біль, страждання і терпіння простим людям. Тому ми молимося за всіх тих, хто страждає через такі, я б сказав, зміни.

Якщо ж говорити більш предметно про наші парафії, то, до цих подій (анексії Криму) і після них, у нас були і залишаються віруючі в Криму, які себе вважають греко-католиками і з якими ми спілкуємося. І я відчуваю своїм обов'язком, щоб вони мали належне душпастирське окормлення. Це їхнє право і це наш обов'язок. Це і мій обов'язок як пастиря і глави Церкви. Які сьогодні обставини переживають наші парафії? З п'яти священиків, які там раніше служили, тільки один повернувся назад. Чотири священнослужителя не можуть зробити це з тих чи інших причин, переважно сімейного характеру, тому що всі вони одружені і, звичайно, якщо дружина і діти не бачать можливості там перебувати і емігрують, то і священик не може залишитися і просить єпископа, щоб його відпустили і перевели в іншу парафію. Все ж один з них з сім'єю повернувся і служить в Євпаторії. В інших наших парафіях служать священики, які на короткий час приїжджають до Криму з території материкової України. Але всі п’ять парафій забезпечені греко-католицькими священиками і ми намагаємося, в міру можливостей і обставин, які складаються, бути разом з нашими людьми.

Що стосується юридичного статусу наших громад і парафій, то після утворення Кримського екзархату нашої Церкви в Криму, він ніколи не був зареєстрований на півострові. Тобто, скажімо так, ще за старим українським законодавством, ці наші 5 парафій продовжували юридично залишатися частиною Одесько-Кримського екзархату УГКЦ. І хоча цей процес переоформлення на українській території вже відбувається, адмініструвати Кримським екзархатом прямо з Києва чи Одеси, скажімо так, ми не можемо. Тому я зробив запит до Апостольської столиці, до Ватикану, і сьогодні територія Криму і Кримського екзархату УГКЦ перебуває під прямим управлінням Апостольської столиці. У юридичній термінології це називається «ad nutum Sanctae Sedis», що забезпечує безпосередню опіку Апостольської столиці і канонічний статус, якщо можна так сказати.

Якщо ж говорити про державний юридичний статус, то нова «кримська влада» видала закони, які зобов'язують всі парафії, не тільки наші, а й інших Церков, заново зареєструватися вже за чинним законодавством. Але цей процес перереєстрації явно затягується. Спочатку потрібно було це зробити ще до 1 січня 2015 року, але з тих чи інших поки не зрозумілим для нас причин, зазначений термін продовжений ще на рік: до 1 січня 2016 року. У нас сьогодні кінець жовтня і жодна з наших парафій поки ще не перереєстрована, хоча наші люди в Криму виявили бажання таку перереєстрацію пройти, для того, щоб мати можливість легально там існувати. І я знаю, що наші парафіяни і священики зробили величезні зусилля, щоб виконати всі вимоги нового законодавства, але перереєструватися в даний момент не вдалося, рішення поки немає. Буде воно чи ні, і як виглядатиме Греко-Католицька Церква і, до речі, Римо-Католицька Церква в Криму після 1 січня 2016 року, ми не знаємо. Я вже не кажу про можливість окормляти наших віруючих в Сибіру та інших частинах Російської Федерації. Поки ж цього дозволу немає і якщо воно буде, то тоді ми зможемо зрозуміти, на що ми його отримали і як нам далі його виконувати.

Якою ви бачите Україну через 5-10 років, що це буде за країна?

Вдивляючись в очі наших людей, вслухаючись у їх серця і думки я хочу сказати, що сьогодні ми є свідками народження нової ідеї українського народу. Сьогодні це словосполучення означає не тільки етнічних українців. Невід'ємною частиною українського народу себе вважають українці, росіяни, поляки, кримські татари та інші національності, які живуть в Україні, більш того, віддають своє життя за українську державу. Ці випробування, які випали на долю нашого народу, вони нас згуртовують, роблять нас міцнішими. Тому я свято переконаний, що Україна є і буде. Її існування не є існуванням проти когось і думаю, це ще потрібно зрозуміти нашим сусідам росіянам. Україна як незалежна вільна держава не є загрозою існування російської держави. Навпаки, я б дуже хотів, щоб через 5-10 років, вже не було ніякої війни і це слово назавжди пішло в небуття.

Усім нам пригадуються слова, дуже популярної після Другої світової війни радянської пісні «Чи хочуть росіяни війни?» От я би хотів, що б на це питання всі ми дали б негативну відповідь. Ніхто не хоче війни. Я б хотів, щоб два наших рівноправних народи навчилися жити, дружити і працювати по-новому, поважаючи одне одного.

Також переконаний, що всякі антилюдські ідеології рано чи пізно підуть з світової сцени. Це завжди так було. Події двадцятого століття нас вчать, що атеїстичні держави завжди є джерелом великих воєн, а християнські народи можуть бути джерелом великої надії і життя. Ось і європейська Україна буде надійним другом і партером європейської, демократичної та вільної Росії. Ми всі повинні звільнитися від ідеології поневолення одне одного чи світу, тоді все буде добре. Упродовж останнього року, коли вже в Україні велися бойові дії, я три рази робив заклики до примирення. Я переконаний, що нашою спільною перемогою буде справедливий мир і в Україні, і між нашими країнами. Але для цього ми повинні не лише молитися за припинення війни, а й повинні цей мир разом будувати. Я думаю, що місцеві вибори, які нещодавно відбулися в Україні, якраз є прикладом того демократичного способу, коли український народ будує свою країну, будує свій світ, закликаючи до відповіді політиків і маючи реальну можливість поміняти владу на ту, яка дійсно буде служити своєму народові.

Цього року і українці, і росіяни спільно святкували тисячоліття смерті рівноапостольного князя Володимира. Його приклад говорить, що багато сьогодні хочуть керувати країнами, але мало хто хоче любити свій народ, так як святий Володимир. Ще інший тисячолітній ювілей ми святкували: святих мучеників князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Це «ненасильницькі» мученики і вони жили задовго до Нельсона Мандели, Мартіна Лютера Кінга або Махатма Ганді. Це наші святі, які сьогодні вчать, що не можна піднімати меча проти свого брата. Я думаю, що це такі символи і знаменні урочистості, які Господь посилає і українському, і російському народу і що ми, якщо не зможемо їх прочитати і зрозуміти, то тоді, як казав Ісус Христос, «і каміння почне кричати». Християнська совість повинна орієнтуватися на цей глас Божий, який звернений до нас, незважаючи на трагічні події, які ми переживаємо сьогодні.

Розмовляв Андрій Попов,
власний кореспондент «Трибуни» в Римі


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць