ХАРТІЯ ПРАЦІВНИКІВ СЛУЖБИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
  • Втр, 14/05/2019 - 09:50

ХАРТІЯ ПРАЦІВНИКІВ СЛУЖБИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

За ініціативою Папської ради у справах душпастирства служби охорони здоров’я, опублікована Хартія працівників служби охорони здоров’я після створення (11 лютого 1994 р.) Святішим Отцем Іоанном Павлом II Папської академії Pro vita (За життя), діяльність якої, з огляду на її мету і завдання, тісно пов’язана з діяльністю І Папської ради у справах душпастирства служби охорони здоров’я.

Текст проекту Хартії був затверджений Конгрегацією у справах доктрини віри. Папський документ Motu proprio заснував Папську раду у справах душпастирства служби охорони здоров’я.

Існує низка мотивів доцільності вивчення, поширення та використання медичними працівниками вказівок, вміщених у цьому деонтологічному кодексі. Його публікація заповнює прогалину, яку відчувала не тільки Церква, а й усі, хто її підтримує в її першорядному завданні пропагування і захисту життя.

Надзвичайно стрімкий розвиток науки і технологій в розлогій галузі медицини й охорони здоров’я зумовили появу незалежного предмета, що нині маг назву «біоетика», або «етика життя». Учительське служіння (Магістеріум) Церкви ще з часів Пія XII надавало великого значення проблемам, які випливають з нерозривного зв’язку медицини та моралі і давало чіткі настанови стосовно них. Жодну з цих проблем не можна розглядати як нейтральну, якщо вона стосується медичної гіппократівської етики і християнської моралі. Звідси випливає потреба, задоволенню якої і служить ця Хартія, — забезпечити доступ до цілісного й вичерпного синтезу позиції Церкви щодо всього, що стосується підтвердження, у сфері медицини, першорядної й абсолютної цінності життя: життя взагалі та життя кожної людської істоти зокрема.

Тому після вступних понять про особу й окреслення основних завдань працівників охорони здоров’я, чи «служителів життя», Хартія формулює свої настанови щодо потрійної теми: народження, життя та смерті. Щоб уникнути сумнівних інтерпретацій чи тлумачень, в тексті Документа висловлювання понтифіків та авторитетні тексти дикастерій Римської курії майже завжди подані у формі цитат.

1.   Служіння життю. Чуйна й турботлива присутність.

Діяльність працівників служби охорони здоров’я має високу цінність, оскільки вона служить життю. Вона є втіленням глибокого людського і християнського покликання, що полягає не лише в суто технічній діяльності, а сповнена самопосвяти і любові до ближнього. Вона є «формою християнського свідчення»1, «їх фах вимагає від них бути захисниками й слугами людського життя»2.

Життя є головною і фундаментальною цінністю людини. Отже, турбота про нього — це, передусім, справді людська справа, мстою якої є охорона фізичного життя.

Цій справі присвячують свою діяльність професійні медичні працівники і волонтери. Цс — лікарі, медичні сестри, госпітальні капелани, монахи, монахині, працівники адміністрації, волонтери, що в різний спосіб беруть участь у профілактиці, терапії та реабілітації здоров’я людини. Першорядним і символічним «здійсненням опіки» є чуйна й турботлива присутність біля хворих. Саме в такий спосіб лікарі і медичні сестри виявляють свою високу людяність і християнську моральність.

2.   Міжособові стосунки довіри і сумлінності. Позиція симпатії.

Медико-санітарна допомога базується на особливих міжособових стосунках, що характеризуються «поєднанням довіри і сумлінності»3. «Довіру» виявляє людина, яка хворіє і страждає, а отже, потребує допомоги і покладається на «сумлінність» іншої людини, здатної задовольнити потребу хворого, прийти йому на допомогу, надати опіку та лікування. Цими людьми є працівники служби охорони здоров’я4.

«Пацієнт ніколи не с для них лише клінічним випадком» — анонімною одиницею, до якої слід застосовувати фахові знання, «а завжди — „хворою людиною”», до якої він «ставиться із щирою „симпатією” — в етимологічному значенні цього слова»5.

Таке ставлення вимагає любові: посвяти, уваги, розуміння, співчуття, доброзичливості, терпеливості, діалогу. Не достатньо «наукового і фахового досвіду», треба ще «особистого співпереживання у конкретних ситуаціях кожного пацієнта зокрема»6.

3.   Цілісне уявлення про пацієнта. Цілковита посвята працівника служби охорони здоров‘я.

Охороняти, повертати, зміцнювати здоров’я — означає служити життю загалом. «Глибокі роздуми над природою хвороби і страждання ставлять перед нами низку запитань, відповіді на які знаходяться поза межами медицини і стосуються суті людського існування у світі. Стає очевидним, яку важливу роль у службі охорони здоров’я відіграє… медичний персонал, який має цілісне людське уявлення про хвороби і тому може по-людськи ставитися до пацієнта, який зазнає страждань»7.

Так, медичні працівники, яких живить справді християнський дух, легше усвідомлюють особливу місійну сутність своїх) фаху, який вимагає «залучення всієї їхньої людяності» і «самопосвяти найвищого ступеня»8.

Говорити про місію означає говорити про покликання9 — це відповідь на трансцендентний поклик, що реально проявляється у стражденному й прохальному виразі обличчя пацієнта, який перебуває під їхньою опікою. Опікуватися з любов’ю хворим означає виконувати Боже послання, яке єдине може мотивувати й підтримати найбільш безкорисливу, самовіддану і вірну посвяту та надати їй «священичого характеру»10. «Ісус, представляючи суть своєї спасительної місії, говорить: „Я прийшов, щоб мали життя — і щоб достоту мали” (Йо. 10, 10)… Саме в світлі цього „життя” й набувають абсолютного значення всі аспекти і моменти людського існування»11.

Працівники служби охорони здоров’я є милосердними самаритянами, які, згідно з притчею, зупинившись біля пораненої людини, стають їй «ближніми» у любові (Лк 10, 29—37)12.

4.   Служіння як співпраця з Божою любов ‘ю. Інтегроване поєднання фаху, покликання і місії.

Це означає, що медико-санітарна допомога є реальним знаряддям Божої любові до людини, яка страждає, і водночас — відображенням любові до Бога, що виявляється у сповненій любов’ю турботі про людину. Для християнина вона є постійним виявом цілющої любові Христа, який «прийшов, добро творячи та зцілюючи всіх» (Ді. 10, 38)13. Це також любов, звернена до Христа: саме Він є тим «хворим», який приймає подобу брата, що страждає, і тому вважає спрямованою на себе («ви мені зробили») сповнену любові турботу про ближнього (пор.: Мт 25, 31—40)14.

Професія, покликання, місія поєднуються, а в християнському баченні життя і здоров’я — взаємодоповнюються. У цьому світлі діяльність системи охорони здоров’я набуває нового піднесеного значення «служіння життю» і «цілющого служіння»15. Працівник служби охорони здоров’я як «служитель життя»16 є «слугою того Бога, який у Святому Письмі виступає як „життєлюбний” (Муд. 11, 26)»17. Служити життю означає служити Богові в особі, бути «співпрацівником Бога у поверненні здоров’я хворому тілові»18 і прославляти Бога у сповненому любові сприйнятті життя, передусім тоді, коли воно слабке і немічне19.

5.   Участь у пасторальній діяльності Церкви. Фахова компетентність.

Церква, що вважає «служіння хворим важливою складовою своєї місії»20, сприймає його як вираження цього послання21. «Церква… завжди розглядала

медицину як важливу опору своєї місії у справі спасін­ня людини». Справді, «служіння зміцненню духу лю­дини може бути ефективним лише за умови, що воно враховує психофізичну єдність людини. Церква добре шаг, що фізичне зло поневолює дух так само, як духов­не зло ув’язнює ТІЛО»22.

Це означає, що терапевтичне служіння працівників служби охорони здоров’я є частиною пасторальної23 і гвангелізаційної24 діяльності Церкви. Служіння життю стає служінням спасінню, тобто посланням, яке актуалізує спасительну любов Христа. «Лікарі, медсестри, весь персонал, а також волонтери покликані бути живим образом Христа та Його Церкви через любов ДО хворих і тих. що зазнають страждань»25, щоб бути свідками «Євангелія життя»26.

6.   Етична відповідальність.

Служіння життю с таким за умови вірності моральному закону, що виражає його цінність і завдання у чітких вимогах. Крім фахової компетентності, від працівників служби охорони здоров’я вимагають етичної відповідальності. «Етична норма, заснована на повазі до гідності особи і прав хворих, повинна бути вказівкою й нормою не тільки для досліджень, а й для використання одержаних результатів»27. Дотримуючись моральної норми, працівники служби охорони здоров’я тим самим залишаються вірними людині, цінність якої ця норма оберігає, та Богові, мудрість якого вона виражає.

Правила своєї поведінки працівники служби охорони здоров’я черпають зі спеціального поля нормативної етики, яке сьогодні окреслене терміном «біоетика».

Магістеріум Церкви виявляє постійну увагу до проблем і конфліктів, породжених біомедичним прогресом і мінливістю культурного етосу. Біоетичне вчення слугує для працівників служби охорони здоров’я, незалежно від того, католики вони чи ні, джерелом принципів і норм поведінки, що осяюють їхнє сумління та спрямовують — зокрема з урахуванням сучасних біотехнологічних можливостей — до ухвалення рішень за дотримання неодмінної умови поваги до життя та його гідності.

7.   Етично-релігійна і професійна підготовка.

Розвиток медицини вимагає від працівників служби охорони здоров’я серйозної підготовки та постійного вдосконалення, які дають змогу, в тому числі через самоосвіту, досягати відповідної компетентності і належного професійного рівня.

Так само слід турбуватися про серйозну «етично-релігійну підготовку тих, хто працює у службі охорони здоров’я»28, яка «розвивала б у них повагу до людських і християнських цінностей та ушляхетнювала б їхнє моральне сумління». Треба «допомагати їм зростати у твердій вірі та почутті морального обов’язку, у щи­рому пошуку релігійних взаємин з Богом, у якому всі ідеали добра й правди мають свою основу»29.

«Усі працівники служби охорони здоров’я повинні пройти підготовку у царині моралі та біоетики»30. З цією метою ті, хто відповідає за таку підготовку, повинні клопотати про створення кафедр і курсів біоетики.

8.   Створення етичних комітетів.

Працівники служби охорони здоров’я, зокрема лікарі, не можуть бути полишені самі на себе та обтяжені надмірною відповідальністю у дедалі складніших і проблематичніших клінічних випадках, спричинених як розширенням біотехнологічних можливостей сучасної медицини (багато з них ще перебувають в експериментальній фазі), так і суспільно-медичними наслідками деяких проблем.

Щоб полегшити їм ухвалення рішень і контроль Ш належним їх виконанням, треба пі діри му вати створення у провідних медичних центрах етичних комітетів. У таких комітетах компетенція і медичне судження лікаря зіставляються та доповнюються іншими аспектами взаємин «лікар—пацієнт» для забезпечення гідності хворого, а також відповідальності медичного працівника 31.

9.   Сфера діяльності: здоров’я і служба охорони здоров’я. Гуманізація медицини.

Поле діяльності працівників служби охорони здоров’я загалом окреслюється тим, що входить у поняття «охорона здоров’я» й «політика в галузі охорони здоров’я».

Поняття «охорона здоров’я» включає все те, що стосується профілактики, діагностики, лікування і реабілітації і має за мету відновлення рівноваги фізичного, психічного і духовного станів особи. Натомість «політика здоров’я» охоплює все, що має відношення до публічних рішень, законодавства, планування й організації медичних структур 32.

Інтегральне поняття охорони здоров’я відображається безпосередньо також у понятті політики в галузі охорони здоров’я. Насправді «діяльність установ є дуже важливою і незамінною, однак жодна установа сама по собі не замінить людської сердечності, людського співчуття, людської любові та ініціативи, коли йдеться про допомогу іншим у їх стражданні»33.

Практичне поєднання, синтез вимог і завдань, які випливають з понять охорони здоров’я й політики у галузі охорони здоров’я, становлять основу і шлях до гуманізації медицини. Цей процес повинен розвиватися як у вимірі особисто-професійному (стосунки «лікар— пацієнт»), так і в суспільно-політичному, з метою утвердження загальнолюдських і християнських цінностей у суспільстві та в інституційних і технологічних інфраструктурах. Суттєвими є обидва моменти, оскільки процес гуманізації передбачає не тільки втілення принципів любові, а й виконання «обов’язку справедливості»34. Така гуманізація будує «підвалини тієї „цивілізації любові і життя”, без якої існування людей і суспільства втрачає свій основний гуманний характер»35.

10.        Гарантія етичної вірності.

Завдання хартії — забезпечити дотримання вимог етики працівників служби охорони здоров’я, зокрема і стосовно вибору і поведінки, через які реалізується служіння життю.

Ця вірність набуває форми відповідно до фаз людського існування – прокреації, життя і смерті, які є ключовими елементами етично-пасторальних рефлексій.

Прокреація

11.        Цінність і гідність людської прокреації.

«Згідно з біблійним описом, відмінність людини під інших створінь полягає передусім у тому, що тільки її походження є наслідком спеціального діяння Бога і Його рішення поєднати людину з Творцем конкретним і особливим зв’язкам: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу” (Бут. 1, 26). Життя, що його Бог дає людині, — цe дар, яким Творець ділиться з творінням, вищаючи дещицю себе»36.

«Саме Бог сказав: „Недобре чоловікові бути самому” (Бут. 2, 18). Відводячи людині особливу роль у власній справі творення, Він благословив чоловіка і жінку, кажучи: „Будьте плідні й множтеся”‘ (Бут. 1, 28)… Народження дитини — подія глибокою релігійного змісту, адже вона є наслідком взаємодії (Бут. 2, 24) з Богом Творцем подружжя як „одного тіла'”»37.

Працівники служби охорони здоров’я виконують свою місію, допомагаючи батькам сформувати відповідальне ставлення до прокреації: Вони створюють відповідні умови, усувають труднощі та охороняють від інвазійного техніцизму, недостойного людської прокреації.

Генетичні маніпуляції

12.        Перспективи генетичних знань. Етична відмінність лікувальних і деформувальних втручань.

Щораз глибше пізнання генетичної спадщини лютий (генома), картування генів та окреслення їхніх функцій, а також відкриття можливостей їхнього перенесення, модифікації і заміни відкривають перед медициною незнані досі перспективи й водночас висувають нові делікатні етичні проблеми.

У моральній оцінці слід розрізняти власне терапевтичну маніпуляцію, метою якої є лікування захворювань, що виникають внаслідок генних або хромосомних порушень (генна терапія), і маніпуляцію, що змінює генетичну спадщину людини. Терапевтичне втручання, яке ще називають «генною хірургією», «можна вважати загалом бажаним, якщо воно справді має на меті добро особи, не порушує її цілісності і не погіршує стану її здоров’я»38.

13.        «Ні» деформувальним втручанням.

Якщо йдеться про втручання без суто лікувальної мети, спрямовані на «продукування людських істот визначеної статі чи з іншими попередньо заданими ознаками», що викликають зміни генотипу особи і людського виду загалом, то такі дії «суперечать гідності особи, її цілісності та ідентичності. Їх не можна в жодному разі виправдати навіть за умови, що вони принесуть добрі наслідки для майбутніх поколінь»39. «Жодна суспільна чи наукова користь або ідеологічна мотивація ніколи не можуть слугувати обґрунтуванням для нетерапевтичного втручання у спадковість людини, тобто втручання, яке саме по собі не спрямоване на природний розвиток людини»40.

14.        « Так» маніпуляціям на соматичних клітинах у лікувальних цілях.

У будь-якому випадку цей тип втручань «не повинен завдавати шкоди початкові людського життя, що пов’язаний не лише з біологічним, а й з духовним єднанням батьків, поєднаних подружніми узами»41.

Ці негативні з етичного погляду оцінки стосуються будь-якого генетичного втручання на рівні ембріонів.

Натомість не існує моральних застережень щодо маніпуляцій на соматичних клітинах людини з терапевтичною метою, а також на тваринних або рослинних клітинах з фармацевтичною метою.

Регулювання плідності

15.        Прокреація і відповідальна співпраця з Богом.

«Ось чому подружня любов і весь уклад сімейного життя, який виникає з неї, прямують до того, щоб чоловік і дружина, не забуваючи про інші функції подружжя, були відкриті до співпраці з любов’ю Творця і Спасителя, який через них постійно поповнює і збагачує свою сім’ю»42. «Коли з подружнього єднання двох народжується нова людина, вона приносить у світ особливий образ і подобу Бога: генеалогія особи вписана в саму біологію народження. Коли ми кажемо, що батьки є співпрацівниками Бога Творця в зачатті і народженні нової людини, то цим указуємо не лише ні на закони біології… Процес народження є продовженням Творення»43.

«… Відповідальне батьківство означає, що після виважених обміркувань подружжя або приймає великодушне рішення мати більшу сім’ю, або за наявності серйозних підстав та за умови дотримання морального закону вирішує на деякий чи на невизначений час утримуватися від народження дітей»44. В останньому випадку постає проблема регулювання плідності.

16.        Критерії моральної оцінки. Подружнє й батьківське значення Подружнього акту.

Моральна оцінка положень, що стосуються регулювання плідності, «не залежить лише від щирих прагнень і аналізу мотивів, а мусить ураховувати об’єктивні Критерії, в основі яких гідність людської особи та її вчинки»45. Йдеться про гідність чоловіка і жінки та їх інтимного зв’язку. Повага до цієї гідності є ознакою правдивості їхньої подружньої любові.

Подружній акт поєднує в собі два нерозривні значення: «любовне єднання та продовження роду»46. Акти, в яких подружжя повністю реалізує та зміцнює своє єднання, є тими самими актами, в яких народжується життя, і навпаки47.

Вираження любові «мовою тіла» с водночас єднальним і прокреаційним, бо виразно «поєднує у собі подружнє і батьківське значення»48. Це поєднання є суттєвим для подружньою акту: «людина не може розірвати його з власної ініціативи», не порушуючи гідності особи і «внутрішньої правди подружньої любові»49.

17.        Етична різниця між природними методами і штучними засобами.

Отже, якщо за наявності серйозних підстав дозволяється використовувати знання про плідність жіночого організму та відмовлятися від статевих актів у плідні періоди, то застосовувати контрацептивні засоби заборонено50.

Природні методи передбачають подружній акт, що не дає початку новому життю, але водночас зорієнтований на життя51. «Саме така повага в дусі служіння відповідальному батьківству покладена в основу етично прийнятних природних методів регулювання плідності. Наука обґрунтовує їх щораз точніше, і це дає змогу в практиці ухвалювати рішення, співзвучні моральним нормам»52.

Штучні методи суперечать «природі як чоловіка, так і жінки, а також їх інтимного зв’язку»53. Статеве єднання у цьому випадку відокремлюється від прокреації: такий акт позбавлений своєї природної спрямованості на життя. «Спотворюється і фальсифікується первісний зміст людської сексуальності, а її два аспекти інтимне єднання і прокреація, глибоко закорінені її природі подружнього акту, штучно розділяються: єдність чоловіка і жінки таким чином руйнується, а плідність регулюється їхніми примхами»54.

Це стосується «всякої дії перед, під час подружнього акту чи в процесі розвитку його природних наслідків, спрямованої на запобігання зачаття чи то як мети, чи як засобу досягнення мети»55.

18.        Антропологічна відмінність між методами і засобами.

Так виявляється «як антропологічна, так і моральна різниця між контрацептивними засобами і використанням ритмів [жіночого] циклу»56.

«Тут ідеться не про відмінності на рівні техніки чи методу, де вирішальним елементом був би штучний чи природний характер дій»57, мається на увазі різниця, що випливає з «двох несумісних концепцій людської особи та людської сексуальності»58.

Треба, отже, визнати й обґрунтувати цю «різницю»: «остаточним аргументом кожного природного методу є не лише його ефективність чи біологічна вірогідність, а його відповідність християнському тлумаченню сексуальності, що виражається у подружній любові»59.

“Часто стверджують, що контрацепція, якщо вона безпечна і доступна для всіх, є найдієвішим засобом проти аборту… Така аргументація насправді виявляється необґрунтованою… Власне, проабортивна культура набула найбільшого поширення саме там, де заперечується учення Церкви про контрацепцію»60.

19.        Єднальне і прокреаційне значення методів.

Як щось більше, ніж звичайна інструкція із за­стосування, природні методи не суперечать подружній добові, яка й визначає та спрямовує життя подружжя.

«Урахування природного ритму, тобто природних циклів організму жінки, означає готовність до діалогу, взаємної поваги, прийняття спільної відповідальності і панування над власними емоціями… У цьому контексті подружня спільність збагачується такими цінностями як чуйність і сердечність, чинниками, які становлять глибоку сутність людської сексуальності у її фізичному вимірі»61.

20.        Внесок у поширення людської і християнської концепції сексуальності.

Працівники служби охорони здоров’я, відповіли до своїх можливостей, можуть долучатися до пропагування цієї загальнолюдської християнської концепції сексуальності, доводячи до відома подружніх пар, а навіть ще раніше — молоді, необхідну інформацію про формування відповідальної позиції, яка забезпечує пошану до людської сексуальності62.

Церква закликає надавати «ефективну допомогу подружнім парам, навчати їх любити так, аби при цьому не порушувати суті і мети подружнього акту, який цю любов виражає»63.

Штучна прокреація

21.        Особливість прокреації людини.

Застосування до людини тих біотехнологічних методів, які використовуються при заплідненні тварин, уможливило різні втручання в сферу прокреації людини, що породжує серйозні моральні проблеми. «Різні допоміжні репродуктивні технології, які, здавалося б, служать життю й часто застосовуються з метою його продовження, насправді уможливлюють нові замахи на житгя»64.

Критерій етичної оцінки випливає в цьому випадку з особливості людської прокреації, що, своєю чергою, визначається «особливістю людської особи»65. «Як визначено природою, людина може передавати життя через інтимний і свідомий акт, який підпорядковується найсвятішим Божим законам, незмінним, непорушним й обов’язковим для визнання і дотримання»66. Цей інтимний акт є єднанням у любові чоловіка і дружини, які, цілковито віддаючись одне одному, передають життя. Цей єдиний і неподільний акт є водночас єднальним і прокреаційним, подружнім і батьківським67.

Цей акт як вираження взаємного дару, який, згідно и словами Святого Письма, спричиняє, що «обоє будуть одним тілом»68, є джерелом життя.

22.        Дар Божий і плід подружньої любові. Допомога, а не заміна подружнього акту.

Людина не може не визнавати і залишатися байдужою до значення і цінностей, закорінених у людському житті від моменту його виникнення. «Не можна, отже, вдаватися до засобів і діяти за законами, допустимими при розмноженні рослин і тварин»69. Гідність людської особи вимагає, щоб вона приходила у світ як дар Божий і плід подружнього акту, специфічний плід єднання і прокреаційної любові подружжя, — акту, який за своєю природою нічим не може бути замінений.

Кожний засіб і кожне медичне втручання, коли йдеться про прокреацію, повинні виконувати лише допоміжну функцію «і в жодному разі не можуть заміняти» подружнього акту. Справді, «лікарі у своєму служінні людям і продовженню життя на землі не мають права розпоряджатися долею людей або приймати рішення за них. Медичне втручання поважає гідність осіб, якщо воно призначене „лише або для полегшення природного акту, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом”.

Якщо ж медичне втручання заміняє подружній акт, воно не служить подружньому єднанню (як це повинно бути), а перебирає на себе прокреативну функцію і, от же, суперечить гідності та порушує невід’ємні права подружжя і дитини, яка має народитися»70.

23.        Штучне запліднення в межах подружжя.

«Не забороняється категорично застосування таких штучних засобів, які призначені лише або для поповнення природного акту, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом»71. Такою с гомологічна інсемінація, тобто інсемінація спермою чоловіка (у межах подружжя), за умови, що сперму отримано під час нормального подружнього акту.

24.        Гомологічне FIVET неприпустиме.

Гомологічне FIVET (fertilization in vitro and embryo transfer) неприпустиме, оскільки в такому разі зачати не є наслідком подружньою акту, не є «плодом подружнього акту як вияву взаємної любові»72, а відбувається поза ним — in vitro, за допомогою технологій, що визначають умови та спосіб здійснення73. FIVET відбувається не за логікою «дару», що характеризує людську прокреацію, а за логікою «продукування» і «панування», яку застосовують до предметів і виробництва. У цьому випадку дитина народжується не як «дар» любові, а як лабораторний «продукт»74.

FIVET «розділяє подружній акт, спрямований на зачаття людини, на окремі стадії», хоча цей акт є «неподільним тілесно і духовно». Запліднення, яке відбувається поза тілами чоловіка і дружини, перестає бути «особливим актом подружнього єднання», перетворюється на «процес технічного втручання». Людина «… вже не сприймає житія як великодушний дар Божий, переданий під її відповідальність, аби з любов’ю оберігала його і „поважала” як „святу” дійсність. Життя стає для неї звичною „річчю”, яку вона вважає своєю винятковою власністю, над якою може панувати й нею маніпулювати»76.

25.        Різниця між бажанням мати дитину і правом на неї.

Бажання подружжя мати дитину, навіть щире і глибоке, все ж не дає права вдаватися до методів, які суперечать природі людської прокреації й порушують гідність нової людської істоти77.

Бажання мати дитину не дає жодного права на дитину. Дитина є особою, що має власну гідність «суб’єкта», тому вона не може бути бажаною як «об’єкт» права. Дитина тут, радше, суб’єкт: існує-бо право дитини бути зачатою у повній повазі до неї як до особи78.

26.        Додаткові фактори, що поглиблюють неприйнятність запліднення in vitro.

Крім внутрішніх аргументів на захист гідності особи та її зачаття, існують обставини і наслідки, пов’язані зі способом, у який нині здійснюється гомологічне FIVET і через які цей метод є морально неприйнятним.

FIVET здійснюють ціною загибелі численних ембріонів що фактично рівноцінне абортам. Крім того, ембріони заморожують, що означає призупинення життя так званих надлишкових ембріонів, а часто і їх знищення79.

Неприпустимою є також інсемінація «post mortem» спермою померлого чоловіка, яку було отримано перед його смертю,

Тут ідеться про фактори, які поглиблюють неприйнятність технічної процедури, що сама по собі вже є аморальною і залишається такою навіть без цих факторів80.

27.        Негативна етична оцінка гетерологічного FIVET.

Негативну етичну оцінку гетерологічпих методів поглиблює те, що вони відокремлюють зачаття від подружжя. Використання гамет сторонніх людей порушує єдність подружжя, вірність чоловіка і дружини, а також порушує право дитини бути зачатою і з’явитися на світ у подружжі та через подружжя. «Така прокреація… задовольняє лише власне прагнення чи власну волю мати дитину „будь-якою ціною”…»81.

Такі методи не враховують спільного покликання подружжя до батьківства і материнства — «стати батьком і матір’ю виключно завдяки одне одному» — і зумовлюють «розрив між генетичним батьківством, дистанційним батьківством [виношуванням дитини] та відповідальністю за виховання. Така шкода особистим стосункам у межах сім’ї проявляється негараздами у суспільстві…»82.

Ще один аргумент проти таких методів – євгенічний добір гамет і торгівля ними.

28.        «Ні» штучному заплідненню неодружених.

З тих самих причин, тобто через відсутність подружнього зв’язку, морально неприйнятним є штучне запліднення як неодружених жінок, так і тих, що перебувають у неформальних зв’язках83. «Спотворюється і фальсифікується первісний зміст людської сексуальності, а її два аспекти — інтимне єднання і прокреація, глибоко закорінені в природі подружньою акту, штучно розділяються: єдність чоловіка і жінки таким чином порушується, а плідність регулюється їхніми примхами»84.

29.        «Ні» сурогатному материнству.

Так само гідності жінки, єдності подружжя і гідності прокреації людської особи суперечить «сурогатне» материнство.

Імплантація в лоно жінки генетично їй чужого ембріона або тільки її запліднення із зобов’язанням відати після народження дитину «замовникові» означає відокремлення вагітності від материнства та зведений и до інкубації, порушує повагу до гідності дитини та її право бути «зачатою, виношеною, народженою і вихованою своїми батьками»85.

30.        Прийняття життя як Божого дару.

Негативна моральна оцінка безумовно стосується способів, якими здійснюється запліднення, а не плоду, народженого внаслідок їх застосування, адже ним завжди є людська істота, яку належить прийняти як дар Божої доброти і виховати з любов’ю86.

31.        Інші процедури, що суперечать гідності ембріона.

Методи штучного запліднення сьогодні можуть відкрити шлях спробам або проектам запліднення із використанням людських і тваринних гамет, виношування людських ембріонів у тваринному організмі або у «штучній матці», безстатевої репродукції людських істот за допомогою близнюкового розділення, клонування, партеногенезу.

Такі процедури суперечать людській гідності ембріона та прокреації, тому їх слід вважати морально неприпустимими87.

32.        Свідчення поваги до особливості людської прокреації.

Медицина, спрямована на інтегральне добро особи, не може порушувати етичні принципи людської прокреації.

На цьому ґрунтується «наполегливий заклик», звернений до лікарів і вчених, «подавати приклад поваги до ембріона людини та гідності передавання життя»88.

33.        Служіння цілісності та психофізичному добру людини.

Медичне служіння життю супроводжує людину протягом усього земного існування. Йдеться про охорону, сприяння й турботу про здоров’я, тобто про цілісність і психофізичне добро людини, в якій життя «набуває конкретної форми»89. І

Служіння це спирається на повагу до гідності людської особи та її право на життя і виражається не тільки в профілактиці, терапії й реабілітації, а також у цілісному сприянні здоров’ю людини.

34.        Від зачаття до природної смерті.

Ця відповідальність зобов’язує працівників служби охорони здоров’я служити життю «від його початку аж до природного кінця», тобто «від моменту зачаття до смерті»90. І

ІІ. ЖИТТЯ.

Початок і народження життя

35.        Початок нової людської істоти. Особова природа зиготи.

«Від моменту запліднення яйцеклітини розпочинається нове життя, яке не є життям ні батька, ні матері». Це життя нової людської істоти, що розвивається власним шляхом. Вона не стала б людською істотою, якби не була нею від самого початку… З моменту запліднення розпочинається предивний перебіг нового життя, але воно потребує ще „досить багато часу”, щоб належно впорядкуватися і приготуватися до реалізації всіх, своїх необмежених можливостей»91.

Найновіші досягнення у галузі біології людини підтверджують, що «в зиготі, яка утворилася внаслідок запліднення, міститься вже сформована біологічна індивідуальність нової людської особи»92. Це автономне життя є  внутрішньо окресленим і самореалізується зі ступеневою неперервністю.

Біологічна індивідуальність, а отже, особова природа зиготи, існують уже від моменту зачаття. «Чи можна припустити, що хоча б мить цього дивовижного процесу народження життя не підпорядкована мудрим і сповненим любові діянням Творця і віддана на поталу людській сваволі?»93. Отже, якщо під концепцією преембріона розуміють стадію, або стан, долюдського існування зачатої людської істоти, то ця концепція хибна і безпідставна94.

36.        Турбота про розвиток нового життя.

Пренатальне життя є цілком людським у кожній фазі свого розвитку. Працівники служби охорони і здоров’я зобов’язані виявляти до нього таку ж повагу та забезпечувати йому таку ж охорону і опіку, яку забезпечують кожній людині.

Зокрема, гінекологи й акушери «повинні уважно слідкувати за чудесним і таємничим процесом зростання дитини в лоні матері, за його правильним перебігом] сприяли його щасливому завершенню та приходу у світі нової людини»45. І

37.        Перехід від вагітності до фізіологічної автономії. Хрещення у випадку загрози життю.

Народження дитини є важливим і принциповим етапом розвитку. Наголошуємо на тому, що це не якісний «стрибок» чи початок чогось нового, а певний етап єдиного і неперервного у своїй наступності процесу, започаткованого зачаттям. Пологи — це перехід від вагітності матері до фізіологічно автономного життя дитини.

Після народження дитина може жити фізіологічно незалежно від матері та вступати у нові зв’язки із зовнішнім світом.

За передчасних пологів може статися, що цілковитої незалежності досягти не вдається. У таких випадках працівники служби охорони здоров’я зобов’язані опікуватися новонародженою дитиною, використовуючи для цього всі можливі засоби, щоб досягти такої незалежності.

Якщо, попри всі зусилля, виникає серйозна загроза життю дитини, працівники служби охорони здоров’я повинні потурбуватися про хрещення дитини за обставин, передбачених Церквою. Якщо не можна знайти звичайного служителя таїнства — священика або диякона, хрещення можуть здійснити працівники служби охорони здоров’я96.

Цінність життя: єдність тіла і душі

38.        Особлива гідність людської істоти.

Повага, охорона і турбота, які належаться людському життю за його природою, зумовлені його особливою гідністю. «Серед усіх видимих творінь воно має| унікальну цінність». Людська істота є справді «єдиним створінням на землі, яке Бог покликав до життя задля неї самої»97. Все на землі створене для людини. Тільки людина, створена за образом і подобою Божою (Бут. 1, 26 —27), не є і не може бути спрямована до жодної іншої мети поза самим Богом й існує лише для Нього.

Тільки людина є особою — вона має гідність суб‘єкта і цінність, які с метою самі в собі98.

39.        Тілесне і духовне життя.

Людське життя є єдністю тілесного і духовного, відтак його не можна звести лише до якоїсь однієї з цих складових. «Людське тіло, субстанціально поєднане з нематеріальною душею, не можна вважати лише комплексом тканин, органів і функцій, його не можна прирівнювати до тіла тварин: тіло людини і невід’ємною складовою особи, що через нього проявляється й виражається»99. «Кожна людська особа у своїй цілковитій неповторності складається не лише з духу, а й з тіла, і тому в тілі і через тіло реально стає доступною сама особа в конкретній реальності»100.

40.        Глибока єдність різних вимірів людської істоти.

Будь-яке втручання в людське тіло є втручанням «не лише в тканини, органи та їхні функції, а й в саму особу»101.

Надаючи медико-санітарну допомогу ніколи не можна ігнорувати «глибоку єдність людської істоти як в очевидній взаємозалежності її тілесних функцій, так і в єдності її вимірів: тілесного, емоційного, інтелектуального і духовного». Не можна відокремити «технічну проблему лікування означеної хвороби від піклування про особу пацієнта в усіх її вимірах. Про це варто нагадати саме тепер, коли у медичній галузі спостерігаємо тенденцію до дедалі вужчої спеціалізації»102.

41.        Тіло як вияв особи. Увага до правди про природу людського тіла.

Тіло, що є виявом особи як за формою, так і в біологічній динаміці, є основою і джерелом моральної відповідаіьності103. Усе, що відбувається на біологічному рівні, не є індиферентним, а має етичне значення, наочний і наказовий характер для дії104. Тіло — типово особова реальність, засіб і місце реалізації стосунків з іншими особами, з Богом і зі світом105.

Не можна абстрагуватися від тіла чи підносити психічний вимір людини (psyche) до рівня критерію і джерела моралі: суб’єктивні прагнення і відчуття не повинні змушувати нас нехтувати об’єктивними характеристиками тілесного стану. Тенденційна перевага перших над другими становить джерело сучасної психологізації етики і права, що на підставі індивідуальних прагнень (і технічних можливостей) визначає моральність поведінки і втручань, які стосуються життя.

Працівники служби охорони здоров’я не можуть не враховувати природи тілесного виміру людської особи, задовольняючи бажання, чи то виражені суб’єктивно, чи кодифіковані у правових нормах, що суперечать правді життя.

Заборона розпоряджатися життям і втручатися у нього

42.        Тіло належить Богові. Образа гідності особи.

«Недоторканність особи, яка є відображенням недоторканності самого Бога, знаходить свій первинний і фундаментальний вияв насамперед у недоторканності людського життя»106. «Запитання „Що ти вчинив?” (Бут. 4, 10), — яке Бог поставив Каїнові, коли той убив свого брата Авеля, висловлює досвід кожної людини: голос, що промовляє з глибини її сумління, завжди нагадує про недоторканність життя — свого і чужого — реальності, яка їй не належить, бо є власністю і даром Бога, Творця й Отця»107.

Тіло, разом з духом, формують гідність і людську цінність особи: і в цьому процесі тіло є суб’єктом, а не об’єктом, отже, с недоторканним і непорушним108. Не можна розпоряджатися тілом як предметом власності. Не можна ставитися до нього як до речі або знаряддя, над яким ми пануємо і яким розпоряджаємось.

Кожне зловживання при втручанні у тіло розцінюється як образа гідності особи, а отже, й Бога, який є єдиним і абсолютним його Володарем. «Людина не господар свого життя, вона одержує його, щоб користуватися ним не як власник, а як управитель, тому що тільки Бог – Володар житгя»109.

43.        Сакральний характер життя.

Приналежність життя Богові, а не людині110 надає йому священного характеру111, що зумовлює глибоку повагу до нього: «Безпосереднім наслідком Божого походження життя є його недоторканність і непорушність, тобто його сакральність»112. Життям не можна розпоряджатися, воно недоторканне, тому що святе; це «природна сакральність, яку спроможний визнати кожний здоровий розум, навіть незалежно від віросповідання»113.

Медико-санітарна допомога стоїть передусім на варті цієї сакральності; це фах, завданням якого є захист від інструменталізації тієї цінності, якою є людське життя, що є «добром у собі», тобто у своїй гідності воно не залежить ні від кого, окрім Бога114. «Життя людини походить від Бога, є Його даром. Його образом і віддзеркаленням, участю у Його животворному віддихові. А оскільки Бог — єдиний Володар цього життя, люди не можуть на власний розсуд ним розпоряджатися»115.

44.        Святість життя. Технічні можливості та етична допустимість.

Святість життя з особливою наполегливістю треба утверджувати за сучасних умов, коли переживаємо стрімкий розвиток біомедичних технологій, що супроводжується зростанням ризику злочинної маніпуляції людським житіям. Застереження викликають не самі по собі технології, а та етична нейтральність, з якою їх приймає суспільство. Не все те, що є технічно можливим, можна вважати морально допустимим.

Технічні можливості втручань треба зіставляти з їх етичною допустимістю, щоб з’ясувати, якою мірою їх можна застосовувати до людини, тобто наскільки їхнє застосування є безпечним з точки зору охорони і поваги до гідності людської особи116.

45.        Наука, поєднана з мудрістю.

Наука і техніка «не можуть самі по собі визначати сенс існування і прогресу людства. Орієнтовані на людину, від якої беруть свій початок і завдяки якій розвиваються, вони повинні узгоджувати з нею та її моральними цінностями критерії оцінки своєї доцільності та усвідомлення своїх меж»117.

Отож, наука повинна послуговуватися мудрістю. Наука і техніка експансивні, тому кожного дня прагнуть розширювати свої межі. Лише мудрість і сумління визначають для них межі, які повинні залишатися непорушними118.

 

Право на життя

46.        Боже панування і право на життя.

Панування Бога над життям є основою і гарантією права на життя, яке, однак, не полягає у владарюванні життям119. Це насамперед право на життя, гідне людини120 а крім того, право на забезпечення і збереження цього основного, первинного і непорушного добра, що є джерелом та умовою кожного іншого добра й права особи121.

«Це право належить людині на всіх етапах її життя від моменту зачаття аж до природної смерті, за всіх обставин і незалежно від того, здорова вона чи хвора, вповні розвинена чи з обмеженнями, багата чи бідна»122.

47.        Відносність права пацієнта.

Право на життя має для працівників служби охорони здоров’я подвійне значення. Передусім не можна приписувати собі право на владу над життям, про яке ти зобов’язаний турбуватися, владу, якої не має ані лікар, ані сам пацієнт, і якої, відтак, не може комусь передати123.

Право пацієнта не всевладне і абсолюте, воно пов’язане з метою, що визначена природою124. «Жодна людина не може вільно вибирати жити їй чи вмерти; абсолютним Володарем, шо має право це вирішити, є Творець Той, у котрому „живемо, рухаємося й існуємо” (Ді. І7,28)»125.

Із внутрішніх обмежень права суб’єкта розпоряджатися власним життям «випливає моральний обов’язок обмеження вчинків лікаря, який діє, спираючись на згоду пацієнта»126.

48.        Обов ‘язок медико-санітарної допомоги.

З іншого боку, працівники служби охорони здоров’я покликані активно боронити це право, адже «внутрішньою доцільністю» їхнього фаху є «утвердження права людини на власне життя і власну гідність»127. Цей свій обов’язок вони виконують, реалізуючи завдання профілактики, лікування128 і забезпечення — у належному обсязі і відповідними засобами — ліпшої якості життя осіб і життєвого середовища129. Працівники служби охорони здоров’я, виконуючи свій обов’язок, повинні послуговуватися «законом любові, що її джерелом і взірцем є Син Божий, Який став людиною і „своєю смертю дав житія світові”»130.

49.        Профспілкові права підпорядковані праву на життя.

Основне і першорядне право кожної людини на життя, що виражається, зокрема, як право на захист здоров’я, домінує над профспілковими правами працівників служби охорони здоров’я.

З цього випливає, що будь-яка слушна вимога працівників служби охорони здоров’я повинна бути сформульована так, щоб не порушувати право пацієнта на належні невідкладні заходи. Так. у разі страйку повинні бути законодавчо забезпечені основні та необхідні заходи для надання медичної допомоги.

Профілактика

50.        Першість профілактики.

Служба охорони здоров’я орієнтує медичних працівників передусім на вжиття профілактичних заходів.

Профілактика краща за лікування, оскільки оберігає людину від прикрощів і страждань, які може принести хвороба, а також звільняє суспільство від витрат, пов’язаних із нею, які мають не лише економічний вимір.

51.        Профілактика та основні компетенції

Суто медична профілактика, яка полягає у призначенні спеціальних ліків, у щепленнях, у скринінгових дослідженнях для виявлення певних схильностей, у рекомендаціях щодо належного способу життя тощо, спрямована на запобігання появи, поширення й ускладнення захворювань; вона покладена, насамперед, на працівників служби охорони здоров’я. Профілактика може стосуватися всього населення, групи осіб або окремих осіб.

52.        Запобігання і профілактична компетенція. Допоміжна діяльність суспільства.

Медичну профілактику можна трактувати також ширше, коли дії працівників служби охорони здоров’я є лише компонентом профілактичних заходів усього суспільства. Це профілактика так званих соціальних захворювань (наркоманія, алкоголізм, куріння тютюну, СНІД); профілактика, розроблена стосовно різних суспільних груп (молодь, інваліди, літні люди), а також стосовно ризиків, зумовлених різними способами життя, харчуванням, довкіллям, працею, спортом, вуличним рухом у містах, користуванням транспортними засобами, машинами, побутовими електроприладами.

Профілактичне втручання у цих випадках є першочерговим і найрезультативнішим заходом, якщо взагалі не єдиним можливим. Воно вимагає, проте, об’єднання зусиль усього суспільства. Запобігання у цьому випадку є чимось більшим, ніж медико-санітарна допомога. Тут ідеться про вплив на культуру шляхом відновлення забутих цінностей, відповідного виховання, поширення більш тверезого і цілісного бачення життя, інформування про шкідливі звички та формування спільної політичної волі за законодавчої підтримки цих зусиль.

Ефективність профілактики залежить не лише від способів її проведення, а й від мотивації, покладеної в її основу, конкретизації та масштабів упровадження її в культуру.

Хвороба

53.        Нездужання всієї особи. Відповідна діяльність працівника служби охорони здоров’я.

Тілесне життя людини, хоч і є компонентом трансцендентної цінності особи, відображає її природну крихкість. Ця крихкість особливо виявляється у хворобі та в стражданнях, що негативно позначаються на особі загалом. «Хвороба і страждання є пережиттям, що торкається не лише фізичного в людині, а й всієї людської істоти у її цілісності та тілесно-духовній єдності»131.

Хвороба — це щось більше, аніж контрольований медициною клінічний випадок. Це завжди стан людини — хворої особи. Працівники служби охорони здоров’я повинні ставитися до пацієнта, виходячи саме з такого інтегрального трактування хвороби. Вони повинні не лише послуговуватися своїми фаховими знаннями, а й усвідомлювати ті цінності, завдяки яким набувають сенсу і хвороба, і їх особиста праця, а кожен клінічний випадок стає насамперед зустріччю з людиною.

54.        Участь у спасительній ефективності. Потрійний вимір оздоровлення.

Християнин через віру знає, що хвороба і страждання підлягають спасенній дії хреста Спасителя. «Христове відкуплення і спасительна благодать, що з нього випливають, огортають особу в усіх її людських станах — у хворобі, у стражданні й у смерті»132. «Розп’яттям на Хресті оновлюється і сягає повної й остаточної досконалості чудо зі змієм, піднесеним Мойсеєм у пустелі (пор.: Йо. З, 14—15; Чис. 21, 8—9). І сьогодні, поглядаючи на Того, Хто був проколотий, кожна людина, якій загрожує смертельна небезпека, може сподіватися на визволення і відкуплення»133. Хвороба і страждання, що їх людина переживає «у тісному духовному єднанні зі стражданнями Ісуса», набувають «особливої духовної плідності». Хворий може повторити за апостолом: «Доповняю на моєму тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24)134.

У світлі такої християнської переоцінки страждання хворий може виробити трояке ставлення до хвороби: а) «усвідомлюючи» її реальний стан, «не применшуючи і не перебільшуючи його»; б) «акцентуючи» її, тобто «більш чи менш сліпо примиритися з фактом», глибоко усвідомлюючи, що «Господь може і хоче видобути зі зла добро»; в) обравши «жертовну поставу», що «виникає з любові до Бога і ближніх»135.

55.        Турбота працівників служби охорони здоров‘я про сім ‘ю.

Хвороба будь-якої людини завжди зачіпає також її сім’ю. Допомога родичам, а також залучення їх до співпраці з працівниками служби охорони здоров’я с важливим компонентом медичної опіки.

Працівники служби охорони здоров’я у стосунках з сім’єю пацієнта покликані виявляти підтримку, індивідуально або через участь у відповідних товариствах, інформувати їх, допомагати порадами, спрямовувати їхні дії136.

 

Діагноз

56.        Діагноз і прогноз у загально-людському і християнському баченні хвороби.

Працівники служби охорони здоров’я, керуючись загальнолюдським і християнським баченням хвороби, намагаються передусім виявити і проаналізувати її прояви у пацієнта, встановити діагноз і спрогнозувати можливості лікування.

Умовою кожної терапії є попереднє і докладне виявлення патології на підставі її симптомів, з’ясування причин виникнення.

57.        Уникати байдужості до пацієнта і терапевтичної настирливості

На цьому етапі медичні працівники повинні перейнятися тривогами пацієнта, що допоможе їм уникнути двох діагностичних крайнощів: «полишення» пацієнта наодинці з його проблемами і зайвої «настирливості».

У першому випадку пацієнта змушують ходити від одного спеціаліста до іншого або змінювати один вид медичної опіки па інший; при цьому пацієнтові так і не вдається знайти лікаря або діагностичний центр, які були б готові ним зайнятися. Надмірна спеціалізація, розмежування компетенції лікарів і лікарняних відділень гарантують фахову компетентність, але водночас можуть завдати шкоди пацієнтові, якщо дільнична медична служба не забезпечує цілісного і чуйного ставлення до нього.

У другому випадку медики намагаються будь-що знайти хворобу. Недбальство, матеріальний зиск чи суперництво можуть призвести до встановлення патології або трактування з медичної точки зору проблем, які за своєю суттю не є медично-санітарними. І Іри цьому людина не отримує допомоги, яка відповідає її реальному стану.

58.        Терапевтичний характер діагнозу.

За винятком таких крайніх випадків, встановлення діагнозу, як правило, не спричиняє етичних проблем, за умови повної поваги до гідності та цілісності особи, особливо при застосуванні інструментальних інвазійних методів. Природною метою діагнозу є терапія, тобто застосування методів лікування, що служать здоров’ю.

Усе ж деякі, особливі, проблеми супроводжують предикативний діагноз через можливі психологічні наслідки для пацієнта або загрозу дискримінації, яку такий діагноз може викликати, а також пренатальну діагностику. Через принципово нові можливості, які відкриваються внаслідок стрімкого розвитку пренатальної діагностики, ця проблема заслуговує особливого розгляду.

Пренатальна діагностика

59.        Етичні проблеми пренатальної діагностики.

Невпинне поглиблення знань про життя плоду та удосконалення методів, що дають доступ до нього, розширюють можливості діагностики пренатального життя, а також застосування щодо нього більш своєчасних та ефективних терапевтичних втручань.

Пренатальна діагностика, як і кожне діагностичне втручання, безсумнівно є моральним добром. Проте її супроводжують особливі етичні проблеми, пов’язані з діагностичним ризиком і метою, задля якої пренатальна діагностика може бути призначена і виконана.

60.        Оцінка фактора ризику. Дозволеність у діагностиці: пропорційний ризик.

Фактор ризику стосується житія та фізичної цілісності ембріона і тільки частково — матері і залежить від діагностичної техніки та ступеня ризику, властивого кожній технології.

Тому насамперед потрібно «уважно оцінити можливі негативні наслідки застосування означеного дослідження» й «уникати застосування тих методів діагностики, щодо доцільності та нешкідливості яких немає достатніх гарантій». Якщо необхідно зважитися на певний ризик, то застосовувати якийсь метод можна тільки на підставі обґрунтованих рекомендацій, підтверджених діагностичним центром137.

Отож, «припустимою є лише така діагностика, яка, за згодою достатньо поінформованих батьків, використовує методи, що зберігають життя та цілісність ембріона і його матері, не наражаючи їх на непропорційний ризик»138.

61.        Діагностика, яка суперечить моральним принципам. Зв’язок між пренатальною діагностикою та абортом.

Мета, з якою замовляється й проводиться пренатальна діагностика, має завжди бути добром для дитини і матері. Ця мета уможливлює терапевтичні втручання, що не порушують спокою і безпеки вагітних, які, побоюючись аномалій вагітності, схиляються до аборту, а у разі виявлення патології плоду — допомагає підготувати батьків до прийняття хворої дитини.

Пренатальна діагностика «серйозно суперечить моральним принципам, якщо вона передбачає, залежно від результату, можливість аборту. Діагностика, що підтверджує наявність у плода аномалій або спадкової хвороби, не повинна бути рівнозначна смертному вирокові»119.

Так само аморальними є будь-які директиви і програми органів державної влади, служби охорони здоров’я або наукових установ, якщо вони безпосередньо пов’язують результат пренатальної діагностики з абортом. Лікар, який, здійснюючи діагностику та повідомляючи її результат, свідомо спричиняється до встановлення і підтримки зв’язку між пренатальним діагнозом та абортом, стає співучасником незаконної співпраці140.

Терапія та реабілітація

62.        Застосування терапевтичних і реінтеграційних втручань. Цілісне добро особи.

Наступними після встановлення діагнозу є етапи терапії та реабілітації, тобто здійснення втручань опікунського і лікувального характеру, що сприяють видужанню й особовій та соціальній реінтеграції пацієнта.

Терапія є типовою медичною дією, спрямованою на боротьбу із захворюванням через усунення причин, симптомів та ускладнень. Реабілітація — це комплекс медичних, фізіотерапевтичних, психологічних адаптаційних заходів, спрямованих на відновлення або поліпшення психофізичного стану осіб, обмежених у своїх можливостях інтеграції, контактування з оточенням чи продуктивної праці.

Терапія і реабілітація мають на меті «не лише добро і здоров’я тіла, але й загалом стосуються особи, тіло якої зазнає страждань»141. Терапія, метою якої є загальне добро особи, не може задовольнитися тільки клінічним успіхом: вона повинна сприймати реабілітацію, як повернення особам їхніх звичних здібностей шляхом активізації й відновлення фізичних функцій, які через хворобу були обмежені.

63.        Обов’язок лікувати і дозволяти лікувати.

Пацієнти мають право на всяке лікування, яке може принести користь їхньому здоров’ю142.

Відповідальне ставлення до здоров’я покладає на кожного «обов’язок турбуватися про власне здоров’я і дозволяти себе лікувати». Отже, «ті, хто турбуються про хворих, повинні старанно виконувати свої обов’язки та використовувати всі засоби, які вважають за необхідні або корисні»143. Йдеться не лише про засоби боротьби з хворобою, а й про ті, що знімають біль чи полегшують стан невиліковно хворих.

64.        Пропорційні і непропорційні втручання. Критерії верифікації.

Працівники служби охорони здоров’я не можуть відмовити пацієнтові в належній опіці, навіть якщо вилікувати його неможливо144. Вони зобов’язані застосувати всі «пропорційні» засоби. Обов’язок не поширюється на застосування «непропорційних» засобів.

Залежно від стану хворого, звичайними можна вважати ті засоби, які верифікуються відповідною пропорційністю між застосованим засобом та очікуваним результатом. Якщо такої пропорційності немає, втручання слід визнати надзвичайними.

Щоб визначити критерій пропорційності чи непропорційності засобів у конкретному випадку, слід порівняти такі елементи: «вид застосованої терапії, ступінь її складності й пов’язаного з нею ризику, необхідні витрати, а також можливість її використання (з прогнозованим результатом), враховуючи стан пацієнта та його моральні і фізичні сили»145.

65.        Уточнення принципу пропорційності. Законність припинення втручань.

Принцип пропорційності втручань може бути уточнений і застосований таким чином:

-— «якщо у розпорядженні немає інших засобів, можна (за згодою пацієнта) застосовувати засоби, що з’явилися завдяки найновішим медичним відкриттям, навіть якщо вони ще перебувають у експериментальній фазі і їх вживання пов’язане з деяким ризиком»;

— «вживання таких засобів можна припинити, якщо очікуваний ефект не спостерігається», оскільки в ньому випадку порушується відповідна пропорційність між «витратами коштів і праці залучених спеціалістів» і «прогнозованими результатами», або «якщо застосовані лікувальні засоби спричиняють у пацієнта біль чи ускладнення, що більші за передбачуваний позитивний ефект»;

— «завжди етично задовольнитися загальноприйнятими засобами, які пропонує медицина. Не можна нікого примусити лікуватись із застосуванням таких методів, які, хоч і широко використовуються, проте не виключають ризику або створюють значні труднощі». «Відмову від такого засобу не можна порівнювати із самогубством»; її треба, радше, трактувати «як зви­чайне прийняття стану людини чи бажання уникнути застосування терапевтичних втручань, які є непропорційними до очікуваних результатів або вимагають від сім’ї і суспільства надмірних витрат»146.

66.        Терапевтичні маніпуляції в організмі. Принцип цілісності організму.

Може статися, що для відновлення здоров’я особи, за відсутності інших засобів, будуть необхідними

втручання, які передбачають модифікацію, пошкоджен­ня чи видалення органів.

Терапевтична маніпуляція в таких випадках може бути виправдана на підставі принципу цілісності147 як терапевтичний принцип, згідно з яким «окремий орган підпорядкований цілісності тіла і у разі конфлікт­ної ситуації є залежним від нього. Через це особа має право пожертвувати одним органом, якщо його збере­ження або функціонування завдає суттєвої шкоди всьо­му організму, і жодного іншого способу усунути цю шкоду нема»148.

67.        Дозволеність розпорядження фізичним життям.

З одного боку, фізичне життя є вираженням осо­би та її цінності, і тому ним не можна розпоряджатися як річчю, але, з іншого. — тілесне життя не вичерпує цінності особи і не є найвищим добром149.

Саме тому за певних умов можна визнати право лю­дини розпоряджатися частиною власного фізичного тіла для користі особи загалом, подібно як можна ним пожертвувати або піддати його ризику для вищого добpa, такого як «Божа слава, спасіння душ аоо служіння ближнім»150. «Тілесне життя є фундаментальним доб­ром, умовою існування всіх інших земних цінностей. Однак існують й вищі цінності, заради яких можна, а іноді навіть необхідно, наразити це життя на небез­пеку втрати»151.

Аналгезія та анестезія

68.        Подвійний аспект болю.

З одного боку, біль виконує терапевтичну функцію, «допомагаючи людині відчути й усвідомити неналежний стан її здоров’я»152, а з іншого — г підставою звернення людини до медиків для його послаблення і вгамування.

69.        Спокутний і спасенний виміри болю. Гуманізація болю.

Страждання маг для християнина високе спокут­не і спасенне значення. «Це участь у страстях Христо­вих і поєднання з Жертвою Відкуплення, яку Він склав із послуху небесному Отцеві. Тому, отже, немає нічо­го дивного, що деякі християни намагаються уникати вживання знеболювальних медичних засобів, щоб доб­ровільно приймати принаймні частину своїх страждань і в такий спосіб добровільно поєднатися з терпінням Христовим»153.

Те, що дехто приймає страждання по-християнськи, черпаючи з віри силу і витримку, не означає, що завжди треба терпіти будь-які страждання та біль, не полегшую­чи їх154. Навпаки, угамування людського болю сприяє його гуманізації. Християнська любов вимагає від пра­цівників служби охорони здоров’я полегшувати фізичні страждання пацієнтів.

70.        Дозволеність і обов’язок використовувати анестезію та аналгезію.

«Тяглість болю в часі перешкоджає осягненню вищих цілей і добра»155. Це може мати шкідливі на­слідки для психофізичної цілісності особи. Надмірні страждання суттєво обмежують або й унеможливлю­ють духовний самоконтроль. Отож, працівники служби охорони здоров’я можуть запобігти цьому, зменшивши або й усунувши біль; це є їхнім обов’язком у ситуаціях, коли біль переходить межі витривалості пацієнта. Бажано і морально дозволено, щоб наукові дослідження ставили своїм завданням допомогти «людині панувати над стражданням»156.

Аналгезія і анестезія, «безпосередньо впливаючи на найбільш агресивні і важкі вияви болю, повертають людині контроль над собою та роблять більш людяним досвід болю»157.

71.        Законність обмеження і позбавлення свідомості.

Іноді застосування лікарських засобів і способів аналгезії та анестезії призводять до часткової втрати свідомості. Доки такі втручання спрямовані не на безпосереднє позбавлення пацієнта свідомості і свободи, а лише на зменшення відчуття болю і є обмеженими тільки клінічною потребою, їх можна вважати етично прийнятними158.

Інформована згода пацієнта

72.        Діалоговий характер медичного втручання. Право формовану згоду.

Перш ніж розпочинати медичні втручання, пра­цівники служби охорони здоров’я повинні отримати словесну або мовчазну згоду пацієнта. Вони «не мають щодо пацієнта окремого або незалежного права. Вза­галі вони можуть діяти лише тоді, коли пацієнт вираз­но або невиразно (безпосередньо чи опосередковано) їх на це уповноважує»159. Без такого уповноваження їх дії є самовільними160.

Стосунки між лікарем і пацієнтом є різновидом між-людських стосунків: вони діалогові й не є орієнтова­ними на об’єкт. Пацієнт «не є анонімним індивідом», об’єктом застосування медичних знань, він — «відпо­відальна особа, покликана стати співучасником зміц­нення власного здоров’я. На шляху до одужання паці­єнт повинен мати можливість особистого вибору, він не може покластися на волю чи вибір інших осіб»161.

Щоб пацієнт міг зробити цілком свідомий і вільний вибір, його слід докладно поінформувати про справжній стан його здоров’я і терапевтичні можливості, а також про передбачувані ризики, труднощі та можливі наслід­ки медичних втручань162. Це означає, шо від пацієнта слід отримати інформовану згоду.

73.        Особливість згоди, яка припускається. Принцип довіри до терапії.

Щодо згоди, яка припускається, треба розрізня­ти пацієнта, стан якого дає змогу належно оцінити всі обставини і висловити згоду на втручання, і пацієнта у стані, який не дає йому змоги адекватно оціни ти си­туацію і сформувати власну думку.

У першому випадку про згоду пацієнта не можна су­дити на підставі припущень: вона повинна бути конк­ретною і виразною.

Натомість у другому випадку працівники служби охо­рони здоров’я можуть (а у крайніх ситуаціях — мусять) робити припущення про згоду пацієнта на терапевтичні втручання, які на основі власних знань і сумління вва­жають за необхідні. Якщо пацієнт тимчасово втратив свідомість і волю, працівники служби охорони здоров’я діють за принципом довіри до терапії, тобто довіри, яку пацієнт виявив, коли звернувся за медичною допомо­гою. У разі тривалої непритомності та неможливості вільного волевиявлення пацієнта працівники служби охорони здоров’я можуть діяти за принципом відпові­дальності за опіку над здоров’ям пацієнта.

74.        Участь сім’ї.

Членів сім’ї слід інформувати про рішення засто­совувати звичайні засоби та залучати до ухвалення рі­шень про надзвичайні чи факультативні заходи.

Наукові дослідження та випробування

75.        Науковий прогрес та випробуваний. Повага до гідності людського життя.

Терапевтична діяльність, ефективність якої зрос­тає, стає відкритішою для наукових досліджень та екс­периментів, що приносять їй нові здобутки.

Поступ шляхом досліджень і випробувань є пра­вилом будь-якої прикладної науки. Біомедичні науки й їх розвиток не становлять винятку, проте не слід за­бувати, що вони мають своєрідне поле для діяння і спо­стереження — життя людини.

З огляду на свою особливу гідність особа вступає в дослідження і клінічні випробування з застережен­нями, які стосуються істоти, що має цінність суб’єкта, а не об’єкта. Саме тому біомедичні науки не користу­ються такою свободою пошуків, як прикладні науки, шо вивчають предмети. «Етична норма, що ґрунтується па повазі до гідності особи, повинна визначати страте­гію як на сталі досліджень, так і на етапі застосування отриманих результатів»163.

76.        Аморальність досліджень, спрямованих проти добра особи.

На етапі дослідження етична норма вимагає, щоб зусилля були спрямовані «на добро особи»164. Кожне дослідження, яке суперечить цій нормі, є аморальним. Інвестування зусиль і засобів у такі дослідження супе­речить гуманній меті науки та її розвитку165.

На стадії випробування, тобто верифікації на лю­дині отриманих результатів досліджень, добро особи оберігається етичною нормою і вимагає дотримання

попередніх умов, пов’язаних зі згодою на випробуван­ня і прийнятним ризиком.

77.        Цикай свідома і вільна згода.

По-перше, згода пацієнта є необхідною. Пацієнта «треба поінформувати про заплановане випробування, його мету й можливі ризики у такий спосіб, щоб він мав можливість погодитися або відмовитися за повної свідомості і необмеженої свободи. Лікар насправді во­лодіє щодо пацієнта лише такою владою і такими пра­вами, які за ним визнає сам пацієнт»166.

Про таку згоду може робитися припущення лише у випадку, коли йдеться про користь для пацієнта, тоб­то про терапевтичний експеримент, скерований на лі­кування.

78.        Фактор ризику і ступінь його небезпеки. Специфічні критерії.

По-друге, треба оцінити фактор ризику. Кожне випробування само по собі передбачає ризик. Тому «не можна вимагати повного усунення будь-яких загроз і ризиків. Це перевищує людські можливості і може па­ралізувати будь-які наукові дослідження, і навіть завда­ти шкоди пацієнтові… Проте існує ступінь небезпеки, якого моральний закон допустити не може»167.

Людину не можна наражати на такий самий ризик, як тварин. Існує межа, за якою ризик стає неприйнят­ним для людини. Ця межа визначається принципом не­порушності добра особи, згідно з яким забороняється «наражати на небезпеку життя пацієнта, його психофі­зичну рівновагу, здоров’я або спричиняти ще більше його погіршення»168.

79.        Детальне інформування. Принцип пропорційного ризику.

Не можна розпочинати і проводити широкомасш­табні випробування без попереднього вжиття всіх за­побіжних заходів, які б забезпечили нешкідливість втручання та зменшення ризику. На доклінічному етапі слід подати детальну інформацію про найбільш певні фармако-токсикологічні гарантії та запевнити у безпеч­ності проведення випробування 169.

Перш ніж розпочати досліди на людині, клінічне випробування нових ліків і методів, слід попередньо практикувати на піддослідних тваринах. «Відомо, що тварина покликана служити людині, отже, вона може бути об’єктом випробування; при цьому до твари­ни треба ставитися як до Божого створіння, призначен­ням якого є служіння людині, однак не зловживаючи цим»170. Отже, за будь-яких випробувань «до тварини слід ставитися з повагою, не заподіюючи їй зайвих страждань»171.

Окрім цих гарантій клінічна фаза випробування на людині повинна відповідати принципові пропорційності ризику, тобто повинна гарантувати дотримання відповідної пропорції між користю і передбачуваним ризиком. При цьому треба розрізняти випробування на хворих з терапевтичною метою та випробування на здорових людях з науковою або гуманітарною цілями.

80.        Критерії, що стосуються особи хворого. Дозволеність застосовувати засоби, які ще не позбавлені певного ризику.

У випробуваннях, що проводяться па хворих, від­повідна пропорційність оцінюється шляхом зіставлен­ня стану хворого та передбачуваних ефектів від дії ліків чи інших експериментальних методів. Слід, про­те, пам’ятати, що ступінь ризику, пропорційний і легі­тимний для одного пацієнта, може не бути таким для іншого.

Як уже зазначалося, за певних умов можна дотриму­ватися принципу, згідно з яким «якщо у розпоряджен­ні немає інших засобів, дозволено — за згодою паці­єнта — використовувати засоби, отримані внаслідок найновіших досягнень медицини, навіть якщо вони ще перебувають у експериментальній фазі і їх застосуван­ня пов’язане з певним ризиком. Пацієнт, який вживає такі нові ліки, може служити прикладом великодушно­го служіння людству»172. «Застосовувати нові лікуваль­ні засоби, які ще перебувають у експериментальній фазі і пов’язані з високим ступенем ризику, слід з великою обережністю»173.

У безнадійних випадках, коли інших можливостей для порятунку пацієнта нема, а у розпорядженні ліка­рів є засіб, терапевтичний метод чи операція, які, хоч не виключають ризику, все ж дають надію на успіх, жодна тверезо мисляча людина не заперечуватиме, що лікар, за висловленою або й мовчазною згодою па­цієнта, може застосувати таке лікування174.

81.        Випробування на здоровій людині і принцип солідарності.

Клінічне випробування можна проводити також на здоровій людині, яка добровільно погоджується «до­лучитися, з власної ініціативи, до поступу медицини і в такий спосіб докласти свою частку до суспільного добра». У такому випадку, «упевнившись у збереженні власної субстанціальної цілісності, пацієнт має право прийняти певну міру ризику»175.

Право на це дає людська і християнська солідарність, що є мотивом такого вчинку: «Дарувати щось від само­го себе у межах моральної норми є свідченням любо­ві до ближнього, яка гідна подиву і сприяє духовному зростанню, що зможе стати винагородою за ризик імо­вірної несуттєвої фізичної шкоди»176.

У будь-якому випадку випробування обов’язково треба припинити, якщо результати не виправдовують сподівань.

82.        Випробування на людських ембріонах і плодах. Виключно терапевтичні критерії.

Оскільки гідність людської особи належить ви­знавати за індивідом ще до народження, дослідження та випробування на ембріонах і плодах людини слід проводити, дотримуючись тих самих етичних норм, які стосуються кожної народженої дитини, кожної лю­дини.

Зокрема, дослідження, тобто спостереження за пев­ними явищами під час вагітності, лікар може проводити лише тоді, «коли є моральна впевненість у безпечності втручання для життя та цілісності плоду і його матері, а також згода добре поінформованих батьків»177.

Натомість випробування повинно мати чітко визна­чену терапевтичну мету. «Жодною найблагороднішою метою, важливістю для науки, інших людей чи сус­пільства, не може виправдати випробування на живих людських ембріонах чи плодах, незалежно від того, життєздатні вони чи ні, перебувають всередині чи поза материнським лоном. Навіть якщо батьків про все по­інформували, вони не можуть дати згоду, яку звичайно дають на проведення клінічного випробування на до­рослих, тому що не мають права вільно розпоряджатися фізичною цілісністю чи життям ненародженої дитини. Навіть більше, випробування на ембріонах і плодах за­вжди супроводжується ризиком і насправді здебільшо­го криє в собі загрозу заподіяння шкоди їхній фізичній цілісності чи, навіть, смерті.

Використання людських ембріонів чи плодів як об’єктів чи засобів випробування є злочином проти їхньої гідності як людей… Практика зберігання живих людських ембріонів in vivo чи in vitro для експеримен­тальних або комерційних цілей повністю суперечить людській гідності»178.

Донорство і трансплантація органів

83.        Моральна цінність донорства і трансплантації органів.

Поступ медицини і, зокрема, хірургії дає змогу сьогодні з допомогою трансплантатів лікувати багато захворювань, які ще донедавна неминуче спричиняли смерть або, в найкращому випадку, болісне й обме­жене існування179. Такі форми «служіння житію»180, якими є донорство й трансплантація органів, сповне­ні моральної цінності, що виправдовує їх застосування у медичній практиці. Однак застосовувати їх слід з до­триманням певних умов, особливо тих, які стосуються донора, а також дарованих і пересаджуваних органів. Кожна трансплантація органа чи тканини людини спри­чиняє певну втрату, що певною мірою обмежує фізичну інтегральність донора.

84.        Транс плантація в межах однієї особи.

Аутопластичиі транстантації, за яких забір і пересадка відбуваються в межах одного організму, є легітимними за принципом цілісності, згідно з яким виправданим є використання окремої частини для користі всього організму.

85.        Трансплантація між різними людьми. Уточнення принципу солідарності.

Гомопластичні трансплантації, за яких до­нор і реципієнт належать до одного виду, виправдані принципом солідарності, що поєднує людські особи, і любов’ю, яка схиляє до складання дару ближнім, які зазнають страждань181. «З появою технологій транс­плантації органів, які почалися з переливання крові, людина знайшла спосіб жертвувати частиною себе — своєю кров’ю, своїм тілом — для того, щоб продовжи­ти життя іншим. Завдяки досягненням науки та вдоско­наленню лікарської майстерності, жертовності лікарів і працівників служби охорони здоров’я відкриваються нові чудові можливості. Ми покликані любити нашого ближнього в новий спосіб, або, кажучи мовою Євангелія, любити „аж до кінця” (Йо. 13, 1), проте приймаючи і враховуючи певні межі, яких не можна переступити, межі, встановлені самою людською природою»182.

При гомопластичиих трансплантаціях забір органів може відбуватися як від живого, так і від мертвого до­нора.

87.        Критерій дозволеності жертвування органа від померлого донора.

У другому випадку маємо справу не з живою істотою, а з тілом померлого, яке завжди слід по­важати як тіло померлої людини, але гідності і цін­ності суб’єкта, яка належить живій особі, воно вже не має. «Тіло померлого вже не є, у прямому значенні, суб’єктом права, бо втратило особовість, а суб’єктом права може бути лише особа». Тому рішення про «при­значення мертвого тіла людини для отримання корис­ті та досягнення вищої мети, що не викликають мо­ральних застережень, є рішенням, вартим не осуду, а визнання»184.

Проте насамперед слід переконатися у тому, що справді маємо справу з тілом померлого, щоб уникнути забору органів, який зумовив би смерть або прискорення смерті донора. Забір органів з тіла померлого є легітимним лише за умови безсумнівної констатації смерті донора. Звідси випливає обов’язок «вжити всіх заходів, щоб особу не вважати і не тракту­вати як померлу до моменту остаточного підтверджен­ня факту її смерті»185.

Для того щоб людину-донора вважати померлою, ви­стачить констатувати смерть мозку, яка полягає у «незворотному припиненні всіх функцій головного мозку». Коли з впевненістю стверджено смерть мозку, тобто після належної верифікації, можна приступати до за­бору органів, а також до апаратної підтримки функцій організму, щоб зберегти життєві функції органів, при­значених для трансплантації186.

88.        Органи, які не можна трансплантувати.

З етичних міркувань жертвувати можна не всі ор­гани. Слід виключити можливість трансплантації мозку і статевих залоз, оскільки вони забезпечують особову і прокреаційну ідентичність людської істоти. Йдеться про органи, завдяки яким тіло, в специфічний спосіб, реалізує неповторну унікальність особи, яку медицина зобов’язана охороняти.

89.        Трансплантація органів людині від інших видів істот. Аморальність трансплантації деяких органів.

Існують також гетерологічні транспланта­ції, коли донор і реципієнт належать до різних видів. «Не можна стверджувати, що потрібно піддавати осу­ду кожен випадок [біологічно можливої] трансплан­тації тканин між представниками різних видів; проте, очевидно, ще менш припустимо вважати, що кожна біологічно можлива гетерологічна трансплантація не є забороненою або не може викликати застережен­ня. Ситуацію слід оцінювати у кожному випадку окре­мо, враховуючи при цьому, яка тканина і який орган планується трансплантувати. Трансплантація людині тваринних статевих залоз відкидається як аморальна; водночас пересадка рогівки від донора-тварини не ви­кликає жодних застережень, якщо це біологічно мож­ливо і показано»187.

Одним із видів гетерологічних трансплантацій є вживляння штучних органів. Дозволеність такої пере­садки залежить від того, чи користь від неї особі буде співмірною, і від того, наскільки при цьому порушуєть­ся гідність особи.

90.        Жертовний характер донорства. Заклик до любові після смерті.

Медичне втручання при трансплантації «є не­від’ємним від людського акту донорства»188. Особа, жива чи мертва, від якої беруться органи, вважається донором — тим, хто добровільно погоджується на забір.

Трансплантація передбачає попереднє вільне і свідо­ме рішення донора або його законного представника, найчастіше — членів найближчої родини. «Це є рі­шенням безкорисливої пожертви комусь частини тіла для здоров’я і користі іншої особи. У такому тлумаченні медичний акт трансплантації уможливлює акт пожерт­ви з боку донора — щирий акт, що сам по собі виражає справжню любов та солідарність»189.

Те, що завдяки поступові біомедицини людина може «у реалізації свого покликання любові долати межі власної смерті», заохочує особу до «пожертви ще за життя частини власного тіла за умови, що ця пожерт­ва здійсниться після смерті». Це «акт великої любові, любові, що дає життя іншим»190.

91.        Посередницький характер втручання лікаря.

Як ланка у цьому жертовному «ланцюжку» любові медичний акт трансплантації, навіть проста гемотрансфузія, «не є втручанням, подібним до інших». «Цього втручання не можна відокремити від акту пожертви до­нора, від любові, що дає життя»191.

Працівник служби охорони здоров’я в цьому випад­ку «стає посередником при чомусь особливому, коли донор віддає як дар частину себе навіть після смер­ті — заради життя іншого»192.

Узалежнення

92.        Поширення феномена узалежнення. Компетенція медицини.

Узалежнення, з медичної точки зору, є станом зви­кання до речовини або продукту, зокрема до медика­ментів, алкоголю, одурманювальних засобів, тютюну, в яких людина починає відчувати нестримну потребу, а позбавлена їх може зазнати психофізичних розладів.

У сучасному суспільстві феномен узалежнення набу­ває дедалі більшого поширення, і в певних аспектах — драматичного, що не може не тривожити. З одного боку, це можна пов’язати з кризою моральних і культурних цінностей193 а з іншого — зі стресами і незадоволен­ням реальним станом речей.

Без сумніву, шкода, зумовлена узалежненнями, та їх лікування не належать до виключної компетенції медицини. Але при цьому медицина виступає з профі­лактичними і лікувальними заходами.

93.        Причини наркотичної залежності.

Наркотики і наркотична залежність майже завж­ди є наслідком гідної осуду втечі від відповідальнос­ті, некритичного заперечення соціальної організації без конструктивних пропозицій щодо її вдосконалення, виявом мазохізму, мотивованого браком цінностей.

Наркоман не розуміє життя або втратив його сенс і цінність, і наражає його на небезпеку, аж поки не втра­тить його: багато смертельних передозувань є свідомим самогубством. Наркоман приймає нігілістичну життєву позицію, схиляючись до вибору на користь небуття смерті замість повноти життя.

94.        Етична оцінка вживання наркотиків. Шляхи звільнення.

З моральної точки зору «вживання наркотиків завжди є аморальним вчинком, оскільки означає без­підставну та ірраціональну відмову від мислення, ба­жань і вчинків вільної особи»194.

Оцінити наркоманію як аморальну не означає засу­дити наркомана. Він переживає власний стан як «важку неволю» і потребує визволення з неї195. Шлях звільнен­ня не може ототожнюватися ні з моральним осудом, ані з правовим тиском; це шлях реабілітації, яка — не оми­наючи можливої провини наркомана — сприяє його ви­зволенню та реінтеграції.

95.        Повернення радості життя.

Детоксикація наркомана є чимось більшим за ме­дичне втручання, тому медикаменти при цьому мало що або взагалі нічого не можуть змінити. Детоксикація є процесом виключно людським, спрямованим на «на­дання повного й остаточного значення життю»196 та по­вернення у такий спосіб наркоманові «самовпевненості і самоповаги», що допоможе йому знову віднайти ра­дість життя147.

У реабілітації наркозалежних осіб важливу роль відіграє «пізнання індивіда і розуміння його внутрішнього світу; допомога наркоману у відкритті власної людської гідності, щоб він як активний суб’єкт зміг повернути собі поховані наркотиками індивідуальні багатства.

Це має відбуватися шляхом активізації механізмів волі, спрямування на стійкі та шляхетні ідеали»198.

96.        Вживання наркотиків заперечує життя.

Наркотики є ворогами життя. «Не можна говорити ні про „свободу вживання наркотиків”, ані про „право на наркотики”, оскільки людська істота не має права завдавати собі шкоди, не може і ніколи не повинна зрі­катись особової гідності, даної їй Богом»199, і, тим біль­ше, вона не має права чинити так, щоб інші платили за її вибір.

Алкоголізм

97.        Етична оцінка алкоголізму.

Алкоголь, на відміну від наркотиків, не є цілкови­тим злом самим у собі: його «помірне споживання… як напою не підлягає моральній забороні»200. В розум­них межах вино навіть корисне.

«Тільки зловживання алкоголем заслуговує осуду»201: алкоголізм, шо зумовлює узалежнення, затьмарює сум­ління й у хронічній фазі серйозно шкодить організмові та інтелекту.

98.        Способи повного звільнення від алкоголізму.

Алкоголік — це хворий, що потребує не лише медичної опіки, а й допомоги в аспекті солідарності та психотерапії. До такої людини необхідно застосову­вати лише гуманні заходи, метою яких є її звільнення від алкогольної залежності202.

 

Куріння тютюну

99.        Етична оцінка куріння тютюну.

Так само щодо тютюну етична заборона стосується не самого його вживання, а лише зловживання. Безумов­но, вживання тютюну шкодить здоров’ю і зумовлює уза-лежнення. Це призводить до постійного зниження порога, подолання якого дає підставу говорити про зловживання.

Боротьба з курінням тютюну проводиться засобами переконання і профілактики: ця проблема повинна пе­редусім вирішуватися через пропагування здорового способу життя та інформування, зокрема, рекламними засобами.

Психофармакологічні засоби

100.     Вживання психо-фармакологічних засобів.

Психофармакологічні засоби — це особлива гру­па ліків, які застосовуються для боротьби з психічними розладами, маренням, галюцинаціями, тривогою і деп­ресією203.

101.     Критерій обачності.

3 метою захисту та стримування від зловживання, а також усунення ризику звикання й узалежнення пси­хофармакологічні засоби слід застосовувати виключно під контролем лікаря. «Вживати за медичними пока­зами транквілізатори, що у точно визначених ситуаці­ях повинні приносити особам полегшення фізичних або психічних страждань, слід дуже обачно, щоб уни­кати небезпечних форм звикання й узалежнення»204.

«Медичні служби, лікарі, керівники дослідних уста­нов повинні намагатися обмежити до мінімуму подібні загрози шляхом належних профілактичних заходів і по­ширення інформації»205.

 

 

102.     Етична дозволеність. Повага до рішень психічно хворого.

Призначання психофармакологічних засобів з те­рапевтичною метою за умови дотримання належної по­ваги до особи етично виправдане на підставі загальних принципів етики коригувальних втручань.

Виконуючи вимогу необхідності інформованої згоди пацієнта та поваги до права відмови від такої терапії, слід урахувати конкретний психічний стан пацієнта та його здатність приймати рішення. При виборі та при­значенні лікарських засобів треба також дотримувати­ся принципу адекватної терапевтичної пропорційності на основі ретельного врахування етіології симптомів або мотивів, якими керується пацієнт, що просить ці засоби206.

103.     Заборона не-терапевтичного застосування.

Морально неприйнятним є нетерапевтичне вжи­вання психофармакологічних засобів чи зловживання ними для розширення природних можливостей людини або для досягнення стану штучного ейфоричного спо­кою. Такі випадки застосування психофармакологічних засобів прирівнюються до вживання наркотичних речо­вин і підлягають етичному осуду, як і наркотики.

Психологія і психотерапія

104.     Психологічний компонент соматичної патології.

Майже кожна соматична патологія характеризу­ється присутністю психологічного компонента як одні­єї з причин її виникнення або її наслідку. Такі питання належать до компетенції психосоматичної медицини, в якій терапевтичний ефект значною мірою залежить від реалізації стосунків «лікар—пацієїгт»207.

Працівники служби охорони здоров’я повинні стави­тися до пацієнта так, щоб гуманне ставлення доповню­вало їхню фаховість, а зусилля ставали ефективнішими завдяки здатності розуміти пацієнта.

Терапевтична ефективність стосунків «лікар— пацієнт» багатократно зростає, якщо вони сповнені лю­дяності та любові, підсилені справді людським тракту­ванням хвороби та збагачені вірою208.

105.     Шлях психотерапії— шлях звільнення і підтримки.

Психічні розлади і захворювання лікуються засо­бами психотерапії. Вона включає різні методи, що да­ють змогу одній людині надавати допомогу іншій.

За своєю суттю психотерапія — процес зростання, шлях до подолання проблем, які беруть свій початок у дитячому віці, або взагалі проблем минулого, та спри­яння людині у здатності усвідомити свою ідентичність, життєву роль і відповідальність.

106.     Етичні критерії дозволеності. Недоторканність внутрішнього світу.

З моральної точки зору психотерапія с прийнят­ним видом лікування209. Проте, застосовуючи методи психотерапії, завжди слід пам’ятати про повагу до осо­би пацієнта, який дозволяє лікареві увійти в свій внут­рішній світ.

Принцип поваги зобов’язує психотерапевта не по­рушувати цієї інтимності і діяти у визначених межах за згодою пацієнта. «Як не можна присвоювати собі добра іншої особи і порушувати її фізичну єдність без її згоди, так не можна супроти волі особи входити у її внутрішній світ, незалежно від того, які засоби і ме­тоди для цього застосовуються»210.

Повага до пацієнта забороняє психотерапевтові впливати на його волю. «Психолог, який справді праг­не лише добра для пацієнта, тим більше з великою обережністю повинен поводитися в межах моральних норм, адже в його руках, так би мовити, психічна здат­ність пацієнта, його здатність діяти вільно, реалізува­ти вищі цінності, що виникають з його особистої долі й суспільного покликання»211.

107.     Вимога розвиненого почуття етичної міри.

З моральної точки зору найбільшу повагу виклика­ють логотерапія і консультування як методи психотера­пії. Проте всі методи допустимі, якщо їх застосовують психотерапевти, які послуговуються глибокими етич­ними міркуваннями.

 

 

Пастирська турбота і таїнство єлеопомазання

108.     Право пацієнта й обов’язок Церкви. Суттєве й особливе завдання пастирства у лікарнях.

Пастирська турбота про хворого полягає в духов­ній і релігійній опіці. Вона є фундаментальним правом пацієнта та обов’язком Церкви (нор.: Мт 10, 8; Лк 9, 2; 10, 9). Якщо пастирська турбота не забезпечується, їй не сприяють, роблять її принагідною або унеможлив­люють її, порушується згадане право та вірність дано­му обов’язку.

Така турбота є суттєвим і специфічним завданням пастирських працівників у закладах охорони здоров’я, але не лише їхнім. Враховуючи необхідність забезпе­чення гармонії фізичного, психічного і духовного виміру особи пацієнта, а також обов’язок свідчення осо­бистої віри, всі працівники служби охорони здоров’я зобов’язані створити умови для забезпечення релігій­ної опіки над тими, хто про це безпосередньо чи опо­середковано просить212. «В Ісусі, що є „Словом життя”. Боже вічне життя нам заповідане і дане. Завдяки цьому об’явленню та дару фізичне й духовне життя людини та­кож у своєму земному вимірі набуває повноти значення і цінності, адже Боже вічне життя є тією мстою, до якої наше житія в цьому світі спрямоване й покликане»213.

109.     Сприяння і прийняття релігійної опіки.

У межах медичних структур релігійна опіка пе­редбачає облаштування відповідного місця і засобів для її виконання.

Працівники служби охорони здоров’я повинні вия­вити повну готовність задовольнити прохання пацієнта про релігійну опіку.

Там де пастирські працівники з різних причин не мо­жуть здійснити такої опіки, її доручають безпосередньо працівникам служби охорони здоров’я у межах доступ­них їм можливостей та компетенції. При виконанні цього завдання працівники служби охорони здоров’я повинні поважати свободу і релігійну приналежність пацієнта, а, виконуючи це завдання, вони не повинні усуватися від виконання своїх медичних обов’язків.

110.     Переживати Боже милосердя у Христі. Євангелізація хвороби і звершення таїнств. Свідчення зцілювальної сили любові.

Релігійна опіка над хворими є частиною ширшо­го трактування змісту медично-пастирської турботи як присутності і діяння Церкви, що несе слово і благо­дать Господа і тим, хто страждає, і тим, хто ними опіку­ється.

У служінні священиків, монахів і мирян, які залуче­ні, індивідуально або в спільноті, до пастирської опіки над хворими, оживає Боже милосердя, що в Христі схи­лився над стражданням людини, і здійснюється, в особ­ливий та унікальний спосіб, завдання євангелізації, освячення і християнської любові, яке Христос довірив Церкві214.

Це означає, що пастирській опіці над хворими від­ведено особливе місце в катехизі, в літургії та в христи­янській любові. Йдеться, отже, про євангелізацію хворо­би — відкриття спасенницького значення страждання, яке переживається в єдності з Христом; про здійснення таїнств як дієвих знаків оновлювальної та відроджувальної Божої благодаті; про свідчення, через служіння (дияконія) і спільноту (койнонія), про зцілювальну силу любові.

111.     Наближення до Бога через єлеопомазання. Особливі наслідки таїнства. Відповідна підготовка катехиза.

У пастирській опіці над хворими любов Божа, сповнена правди та благодаті, стає близькою їм через окреме й особливе таїнство — єлеопомазанния215.

Це таїнство уділяють кожному християнинові, життя якого перебуває під загрозою. Таїнство єлеопомазання є ліком для тіла і душі, полегшенням і підкріпленням пацієнта у його цілісній тілесно-духовній суті, світ­лом, яке сповнює таємницю страждання і смерті, наді­єю, яка з’єднує сьогодення людини з майбуттям у Бозі. «Це таїнство додає людині сил для спасіння, зміцнює її віру в Бога, допомагає встояти проти спокус сатани і позбутися страху смерті»216.

Таїнство єлеопомазання, що несе хворому благодать, «не є таїнством, призначеним лише для тих, хто постав перед небезпекою втратити життя… Відповідний час для прийняття цього таїнства наступає тоді, коли вір­ним починає загрожувати небезпека смерті через хво­робу або старість»217.

Як кожне таїнство, єлеопомазання треба уділяти після відповідної катехизи, щоб хворий свідомо і від­повідально прийняв благодать таїнства, а не став не­свідомим об’єктом якогось обряду, пов’язаного з на­ближенням смерті218.

112.     Хто має право уділяти єлеопомазання. Можливість повторного єлеопомазання. Хто може отримати єлеопомазання.

Таїнство єлеопомазання може уділяти лише свяще­ник, який піклується, щоб надати «його вірним, життя яких перебуває під серйозною загрозою через хворобу або похилий вік». Для оцінки важкості хвороби виста­чає «розважливого й обґрунтованого міркування».

Спільне уділення єлеопомазання може послужити подоланню упереджень щодо цього таїнства і підкрес­лити як його цінність, так і церковну солідарність.

Єлеопомазання можна повторити, якщо хворий піс­ля одужання знову захворіє або коли в перебігу хворо­би настає погіршення.

Єлеопомазання можна уділити перед небезпечною хірургічною операцією.

Можна уділити єлеопомазання особам похилого віку, «якщо вони помітно слабнуть, навіть коли їм не загро­жує небезпечна хвороба».

У разі необхідності єлеопомазання можна уділяти і дітям, «якщо вони спроможні належно усвідомити значення цього таїнства».

Єлеопомазання уділяється також непритомним хво­рим і тим, чиї розумові функції порушені, «якщо існує ймовірність, що вони як віруючі просили би про це, принаймні опосередковано, коли б володіти собою».

«Померлим єлеопомазання уділяти не можна»219.

«Якщо остаточно не з’ясовано, чи хворий перебуває при свідомості, чи хвороба є серйозною, або чи справ­ді хворий помер, — належить все ж таки уділити це таїнство»220.

113.     Властиве значення напутнього Святого Причастя. Обов’язок просити і прийняти напутнє Святе Причастя.

Євхаристія як останнє — напутнє — Святе При­частя набуває особливого значення і дієвості для паці­єнта. «У переході від земного життя до вічності вірую­ча людина зміцнюється причастям Тіла і Крові Христа й отримує запоруку воскресіння згідно зі словами Гос­пода: „Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе жит­тям вічним, і я воскрешу його останнього дня” (Йо. 6, 54)»221.

Євхаристія для хворого і є саме тим напуттям життя і надії. «Святе Причастя, яке приймається як напуття, є особливим знаком участі у таїнстві, яке поминається під час Божественної Літургії — смерті Господа і Його переходу до Отця»222.

Тому обов’язок християнина — прохати про на­путнє Святе Причастя і прийняти його, а пастирським обов’язком Церкви є його уділення223.

Напутнє Святе Причастя уділяє священик, а за його відсутності —диякон або надзвичайний служитель Єв­харистії224.

III. ВМИРАННЯ

114.     Опіка аж до природного кінця

Служити життю означає для працівників служби охо­рони здоров’я опікуватися ним аж до природного кінця.

Життя людини в руках Бога. Він є його Володарем, і тільки Він визначає його останню хвилину. Кожний вірний слуга життя пильнує над тим здійсненням Божої волі в житті кожної людини, довіреної його опіці. Він не вважає себе уповноваженим вирішувати питання як чиєїсь смерті, так і життя.

Хворий у термінальному стані

115.     Працівник служби охорони здоров’я і хворі у термінальних станах.

Коли стан здоров’я хворого невідворотно погір­шується і наближається смерть, людина вступає у тер­мінальну стадію свого земного існування. Життя на­буває крихкості і поступово стає для людини особливо важким. До болю й фізичних страждань приєднуються психічна і духовна драма прощання, яке є невідворот­ним наслідком і змістом смерті.

Отже, пацієнт у термінальному стані особливо по­требує людської і християнської опіки. Лікарі та медич­ні сестри покликані в такому випадку виконати свою основну і необхідну місію.

Йдеться про забезпечення людині, яка помирає, особливої медичної опіки, щоб навіть у такому стані людина почувалася як жива. «Саме при наближенні смерті, і саме у смерті, як у жодному іншому випадку, належить поважати і звеличувати життя. Життя треба вповні поважати, берегти і супроводжувати його й у тій особі, яка наближається до природною завершення…

Ставлення до хворого в термінальному стані є випро­буванням почуття любові і справедливості, шляхет­ності духу, відповідальності та фаховості працівників служби охорони здоров’я, насамперед лікарів»225.

116.     Остання хвилина людського життя. Вмирання в сімейному колі.

Вмирання є останньою фазою життя, а тому, як і кожна інша хвилина життя людини, вимагає від пра­цівників служби охорони здоров’я опіки та терапевтич­ної відповідальності.

До людини, що вмирає, не можна ставитися як до не­виліковно хворої, залишати її у самотності або передава­ти цілком під опіку сім’ї, — такий пацієнт повинен і на­далі залишатися під опікою лікарів і медичних сестер. Ця опіка в поєднанні з опікою священиків, соціальних працівників, членів сім’ї, друзів дасть змогу вмираю­чому достойно прийняти і пережити власну смерть226. Допомагати особі у вмиранні означає допомагати їй достойно пройти останнє випробування у житті. Якщо цє можливо і якщо вмираючий цього бажає, треба дати йому можливість завершити своє життя в колі сім’ї без переривання надання відповідної медичної опіки.

 

 

117.     Паліативні і симптоматичні заходи. Людська і християнська присутність працівника служби охорони здоров‘я.

Хворому у термінальному стані треба надава­ти всяку медичну допомогу, яка може полегшити біль умирання. Це передбачає так звана паліативна та симп­томатична терапія.

Найважливіша допомога — «це сповнена любові присутність» поблизу людини, яка помирає227. Медики та інші працівники служби охорони здоров’я, не вво­дячи людину в оману, повинні допомогти їй почува­тися живою серед живих, оточити увагою і турботою, як і кожну людину в потребі. Така уважна і турботлива присутність викликає у пацієнта довіру і надію та примирює його зі смертю228. В цьому й унікальність місії лікарів і медичних сестер, що випливає більше з їх гу­манності й християнського духу, ніж з професійнос­ті, — відкидання може стати прийняттям, а надія пере­важить страх смерті.

Так процес умирання людини може сприйматися вже не «як виключно медичний феномен», як це часто можна побачити сьогодні «у лікарняних палатах, де лі­карі та персонал цікавляться, переважно, біофізичними аспектами хвороби». Усе це стає «чимраз помітнішим і сприймається як відсутність поваги до складної ситуа­ції особи, яка страждає»229.

118.     Віра як джерело умиротворення і спокою. Надія на вічне життя.

«Перед тайною смерті людина безсильна: стає хиткою всяка людська певність. І саме в ситуації без­силля християнська віра… стає для людини джерелом духовного умиротворення і спокою… Те, що. здавало­ся, не мало значення, набуває сенсу і цінності»230.

Коли особа доходить до цього моменту безсилля, до цієї вирішальної години її життя, свідчення віри та надії на Христа з боку працівників служби охоро­ни здоров’я має для неї вирішальне значення. Справді, таке свідчення відкриває нові горизонти — горизонти воскресіння і життя — людині, яка бачить, що перед нею зачиняються перспективи земного існування.

«Досвід навчає, що понад усякі втішання найбіль­шою допомогою для того, хто вмирає, і для його сім’ї є віра у Бога і надія на вічне життя»231. Віра й надія, які вселяють лікарі і медичні сестри, допомагають гу­манізувати смерть людини. А це важить значно біль­ше ніж полегшення страждань і вимагає залучення усіх можливостей, щоб «полегшити пацієнту перехід до Бога»232.

Вмирання з гідністю

119.     Охорона гідності людини, яка вмирає. Терапевтична настирливість неприпустима.

Для особи у термінальному стані право на життя визначається як «право вмирати в мирі з гідністю лю­дини та християнина»233.

Його не можна трактувати як право заподіяти собі смерть чи дозвіл іншим особам вчинити це супроти себе, а навпаки, слід розуміти як заклик до прийняття смерті по-людськи і по-християнськи. Сучасна людина виразно усвідомлює це своє право, щоб боронити себе у моменті смерті перед «технізацією, яка може стати за­собом насилля»234.

Сучасна медицина має у своєму розпорядженні за­соби, спроможні штучно відтерміновувати смерть, при­чому пацієнт не отримує від цього жодної реальної ко­ристі. Його просто підтримують певний час при житті ціною подовження страждань. Такий випадок окреслю­ють як «терапевтичну настирливість», що передбачає «застосування особливо виснажливих і обтяжливих для пацієнта засобів, прирікаючи його на штучно про­довжену агонію»235.

Це суперечить гідності вмираючого і моральному обов’язкові прийняти смерть і дозволити її нормальний перебіг. «Смерть — неминучий факт життя людини»236, не можна без вагомих підстав її відтерміновувати, уни­кати за будь-яку ціну237.

120.     Принцип пропорційності і втручань. «Ні» безпідставному припиненню подавання їжі та рідин.

Працівники служби охорони здоров’я, усвідом­люючи, що вони не є «ні володарями життя, ні пере­можцями смерті», у виборі засобів «повинні зробити адекватний вибір, тобто у своїх стосунках з пацієнтом і в рішеннях щодо нього керуватися його реальним станом»238.

Тут застосовується вже згаданий принцип «пропор­ційності втручань», який у цьому випадку форму­люється так: «Якщо пацієнтові, попри застосування доступних засобів, загрожує близька смерть, легітим­но, у згоді зі сумлінням, прийняти рішення про від­мову від подальшого лікування, яке може забезпечити лише нетривале і болісне подовження життя; проте без припинення звичайної опіки, яка належиться паці­єнту у таких випадках. Це не може служити підставою для докорів сумління чи звинувачення лікарів у тому, що начебто вони не надали належної допомоги людині, чиєму житію загрожує небезпека»239.

Штучне живлення пацієнта є нормальною проце­дурою, якщо воно не є для нього надто обтяжливим, а безпідставне його припинення насправді може озна­чати евтаназію у повному сенсі.

121.     Заходи, які поважають життя та смерть.

Лікар і його співпрацівники не вирішують питан­ня про життя чи смерть людини. Завдання лікаря полягає в тому, щоб, послуговуючись власними знаннями і в згоді з сумлінням, приймати рішення про застосу­вання заходів, які поважають життя та смерть дові­реного йому пацієнта. Ця відповідальність не завжди та не у кожному випадку вимагає звертання до кожного доступного засобу. Вона може також вимагати відмови­тися від певних засобів для того, щоб уможливити уми­ротворене, християнське прийняття смерті, невід’ємної від життя. Вона може також означати повагу до волі пацієнта, який би відмовився від вживання таких засо­бів240.

Застосування знеболювальних засобів пацієнтів у термінальних станах

122.     Гуманізація медицини. Розважлива людська і християнська позиція.

Серед медикаментів, які призначаються пацієнтам у термінальних станах, є знеболювальні засоби, які по­слаблюють драматичний перебіг хвороби і тим самим сприяють гуманізації й прийняттю смерті241.

Це, однак, не є загальною нормою поведінки242. Не можна нав’язувати усім «героїчну поведінку»243. У багатьох випадках «страждання зменшують моральні сили» особи244, «поглиблюють її фізичне виснаження, обмежують запал душі, знижують моральні сили за­мість того, щоб її зміцнити. Тамування болю зумовлює натомість фізичне й психічне полегшення, що, своєю чергою, полегшує молитву й уможливлює більш вели­кодушне дарування себе»245.

«Людська і християнська розважливість рекомендує для більшості пацієнтів застосування лікарських засо­бів, що можуть зменшувати або усувати страждання, хоча побічно можуть спричиняти затьмарення свідо­мості. Якщо йдеться про тих хворих, які не можуть висловити своїх бажань, можна слушно припустити, що вони бажають отримувати знеболювальні засо­би і тому можна їх давати їм згідно з рекомендаціями лікарів»246.

Проте рішення про застосування знеболювальних за­собів щодо вмираючих не позбавлене певних труднощів.

123.     Небезпека прискорення смерті.

Застосування знеболювальних засобів може мати наслідком, крім зменшення болю, ще й прискорення смерті.

Якщо цього вимагає «принцип пропорційності», «дозволено помірковане вживання наркотичних засо­бів, що полегшують страждання, але водночас приско­рюють смерть»247. У цьому випадку «очевидно, що при­скорення смерті аж ніяк не є ціллю чи наміром такого втручання, хоча пацієнт наражається на таку небезпеку з вагомих причин: метою застосування знеболюваль­них засобів, якими володіє медицина, є лише успішне приборкання болю»248.

124.     Нe можна позбавляти свідомості подину, яка вмирає. Коли анестезія дозволена.

Треба врахувати, що вживання знеболювальних засобів може спричинити втрату свідомості. Такий випадок вимагає особливого обговорення249.

«Без поважної причини позбавляти вмираючого свідомості не можна»250. Іноді за систематичним при­значенням наркотиків, що призводить до обмеження свідомості, часто криється неусвідомлене бажання працівників служби охорони здоров’я перервати спіл­кування з умираючим і в такий спосіб не полегшити страждання пацієнта, а уникнути незручностей для об­слуги. Перебуваючи у стані непритомності, пацієнт по­збавлений можливості «пережити власну смерть» з гід­ністю людини251. Отже, призначення наркотиків тільки для того, щоб позбавити людину, що вмирає, свідомого пережиття смерті, «безсумнівно заслуговує осуду»252.

Якщо знеболювальні засоби застосовують у сер­йозному клінічному випадку, щоб позбавити людину свідомості з огляду на надмірний і нестерпний біль, анестезія може бути визнана дозволеною, але за умови, що хворий виконав або ще буде в стані виконати свої моральні, сімейні та релігійні обов’язки253.

Відкриття правди перед лицем смерті

125.     Повідомлення правди. Відповідальність щодо виконання певних обов‘язків. Смерть як суттєвий момент життя.

Повідомлення тому, хто вмирає або страждає від невиліковної хвороби, правди про його діагноз і пов’язаний з ним прогноз, є проблемою комунікації.

Повідомляти людині про те, що вона вмирає, завжди важко і гірко, але це не виправдовує обману. Спілку­вання між тим, хто вмирає, і тими, хто ним опікується, не може спиратися на здогадках. Таку позицію не мож­на вважати гідною вмираючого, вона не сприяє гумані­зації смерті.

Людина має право на інформацію про власний стан. Цього права вона не втрачає, навіть якщо діагноз є не­втішним.

З такою інформацією пов’язана й відповідальність, яку не можна перекласти на когось іншого, наприклад, продовжувати лікування тільки за поінформованої зго­ди пацієнта.

Наближення смерті покладає відповідальність, пов’язану з виконанням конкретних обов’язків щодо сім’ї, зокрема про впорядкування можливих юридичних питань, виконання зобов’язань перед іншими людьми.

Наближення смерті вимагає від віруючого здійснення за повної свідомості відповідних актів, передусім при­мирення з Богом у таїнстві сповіді.

У вирішальну «годину» життя людину не можна залишати у несвідомості, позбавляючи її можливості прийняти останні й найважливіші рішення. «Смерть — надто важлива хвилина, щоб її оминати»254.

 

126.     Тактовність і розсудливість. Стосунки довіри у правді та любові.

Обов’язок повідомлення правди пацієнту у термі­нальному стані вимагає від медичного персоналу тактовності та розсудливості.

Результати діагностики і пов’язаний з ними прогноз не можна повідомляти без урахування обставин. Гірку правду треба розчинити любов’ю, закликаючи до спів­чуття всіх, хто так чи інакше опікується пацієнтом.

Йдеться про налагодження з пацієнтом довірливих стосунків, відкритості та діалогу, для якого слід обра­ти належний час і відповідні слова. Пристосовуючись до пацієнта, треба знайти спосіб висловлюватися з по­вагою до його почуттів й настроїв, тактовно відповідати на запитання, вміло підводячи пацієнта до самостійно­го усвідомлення важкості власного стану здоров’я. Пе­ребуваючи біля пацієнта, треба виявляти чуйність, вмі­ти знайти слова, які дозволяють спілкуватися «у правді та любові» (Еф. 4, 15).

127.     Солідарність у стосунках з пацієнтам. Стосунки довіри і взаєморозуміння.

«Кожний окремий випадок, кожна людина вима­гають особливого підходу. Передбачаючи можливі ре­акції пацієнта (бунт, депресія, знеохочення тощо), тре­ба приготуватися прийняти їх спокійно і тактовно»255. Найважливіше — не точність висловлювання, а вияв солідарності із пацієнтом. Йдеться не лише про пові­домлення клінічних даних, а й про змістовне спілку­вання.

За таких стосунків перспектива смерті стає менш загрозливою, а пацієнт не почувається самотнім і при­реченим на смерть. Отже, знання правди у стосунках довіри і взаєморозуміння не позбавляє пацієнта надії, а дозволяє йому почуватися живим. Хворий не за­лишається наодинці зі своїм стражданням і відчуває, що його справді розуміють, відчуває примирення зі са­мим собою та з іншими. Він може залишатися самим собою як особа. Його життя, попри все, має сенс і саме вмирання відкривається у позитивному значенні як по­долання межі смерті.

 

 

Момент смерті

128.     Розпад елементів організму.

Упровадження реанімаційних технологій і потре­ба в органах для трансплантації сьогодні актуалізує проблему діагностування стану смерті в іншому світлі.

Смерть ми сприймаємо і засвідчуємо як процес роз­кладання, розпад, розрив256. «Це настає, коли духовна основа, що утримує єдність особи, вже не може викону­вати своїх функцій в організмі, елементи якого, полише­ні самі на себе, розкладаються. Очевидно, цей процес руйнації не охоплює всю людську істоту. Християнська віра — і не тільки вона — стверджує, що після смерті духовна основа людини зберігається». Віра укріплює в людині надію «віднайти свою особову інтегральність в Христі, перемінену і в остаточному посіданні (пор.: 1 Кор. 15,22)»257.

Віра, сповнена надії, не виключає того, що «смерть — це болісний розрив». Однак «вловити хвилину цього розриву неможливо, що ускладнює проблему розпізнан­ня її ознак»258. Констатація та інтерпретація цих ознак не належать до площини віри і моралі, а тому є компе-

Віра, сповнена надії, не виключає того, що «смерть — це болісний розрив». Однак «вловити хвилину цього розриву неможливо, що ускладнює проблему розпізнан­ня її ознак»258. Констатація та інтерпретація цих ознак не належать до площини віри і моралі, а тому є компе­тенцією медичної науки: «Лікар… має дати ясне й точне визначення смерті і моменту смерті»259. «Учені, дослід­ники та експерти повинні продовжувати свої пошуки і дослідження, щоб знайти можливість якнайточніше означити момент смерті та п безсумнівні ознаки»  .

Осягнення такої впевненості допоможе знайти розв’язки багатьох задач і моральних дилем, спричине­них розвитком технології та розширенням терапевтич­них можливостей. Моральне богослов’я не може не по­кликатися на біомедичне визначення моменту смерті як на вирішальний критерій своєї оцінки.

129.     Біомедичне визначення смерті.

Папська академія наук зробила значний внесок у вирішення цієї проблеми. Йдеться, передусім, про біомедичне визначення смерті: «Померлою вважається особа, яка невідворотно повністю втратила здатність інтегрувати і координувати фізичні і розумові функції тіла».

Для уточнення моменту смерті слід враховувати таке: «Смерть настає, коли: а) остаточно зупиняються спонтанні функції серця і дихання; або б) невідворотно припиняються усі функції головного мозку». Справ­ді, «смерть мозку є правдивим критерієм смерті, хоча остаточне припинення серцево-дихальних функцій дуже швидко призводить до смерті мозку»261.

Віра та мораль визнають за слушні ці твердження науки. Водночас вони вимагають від працівників служ­би охорони здоров’я дедалі прискіпливішого ставлен­ня до різних клінічних та інструментальних методів, які застосовуються для констатації смерті, щоб уник­нути помилок і не трактувати людину як померлу ще при її житті.

Релігійна опіка над тими, хто стоїть на порозі смерті

130.     Євангелізація смерті.

Криза, зумовлена наближенням смерті, спонукає християнина і Церкву бути носіями правди, яка прий­мається тільки вірою і яка єдина може пролити світло на тайну смерті.

Смерть є подією, яка впроваджує людину в жит­тя Бога, і лише об’явлення може сказати слово прав­ди про це життя. Цю правду треба з вірою приносити вмираючому. «Благодаттю та істиною сповнене» (Йо. 1, 14) проголошення Євангелія супроводжує християнина від початку до кінця життя. Останнім словом Євангелія є слово життя, що перемагає смерть і сповнює людину, яка помирає, найбільшою надією.

131.     Форми євангелізації.

Отже, є потреба євангелізувати смерть, тобто звістувати Євангеліє вмираючому. Це пастирський обов’язок кожного члена церковної спільноти, неза­лежно від його сану. Особливе завдання покладається на капелана лікарні, що покликаний до пастирської опіки над умираючими у контексті ширшої пастирської опіки над хворими.

Його обов’язком є не лише особиста присутність при вмираючому, довіреному його опіці, а й розши­рення цієї опіки через організацію богослужінь, фор­мування усвідомлення у працівників служби охорони здоров’я, залучення членів сім’ї і друзів умираючого.

Яскравим й дієвим вираженням звістування Єванге­лія вмираючому є любов, молитва й уділеним таїнств.

132.     Любити Бога у ближньому.

Любити умираючого означає своєю присутністю підтверджувати увагу, розуміння, турботу, терплячість і безкорисливість.

Любов допомагає побачити у вмираючому, як ні в ко­му іншому, образ Христа, що, страждаючи і вмираючи, просив про любов. Любов до вмираючого — «убого­го», що зрікається усіх земних благ, — є привілейова­ним виявом любові до Бога через любов до ближнього (пор.: Мт 25,31—40).

Любити вмираючою по-християнськи означає допо­магати йому пізнати й відчути живу і таємничу присут­ність Бога: у братній любові ближнього стає видимою любов Отця.

133.     Спілкування з Богом у спільноті святих.

Через любов людина, яка вмирає, відкривається до молитви, тобто до спілкування з Богом. У молитві вона спілкується з Богом як з Отцем, Який приймає ді­тей, що повертаються до Нього.

Помагаючи вмираючому молитись і складаючи молитву разом з ним, ми допомагаємо йому відкрити го­ризонти Божого життя, вступити в «спільноту святих», у якій в новий спосіб відновлюються усі стосунки, які на перший погляд вилаються невідворотно розірва­ними смертю.

134.     Спасенна присутність Христа у святих таїнствах.

Найвищим моментом передсмертної молитви є звершення таїнств — цих сповнених благодаті зна­ків спасенної присутності Бога.

Це передусім таїнство єлеопомазания. через яке Святий Дух довершує в християнинові уподібнення до Христа, розпочате в хрещенні, остаточно робить його учасником пасхальної перемоги над хворобою і смертю.

Напутнє Святе Причастя — це евхаристійна по­жива, хліб сопричастя з Христом, що дає вмираючому силу до подолання останнього і вирішального етапу його життєвого шляху.

Сповідь — це таїнство примирення; вмирати у мирі з Богом значить вмирати у злагоді з собою та з ближ­німи.

135.     Віра, сповнена любов’ю.

У вірі, сповненій любов’ю, безсилля і страх перед таємницею смерті вже не здаються такими тривожними і паралізуючими. Християнин знаходить надію, а в ній. попри все, можливість жити і не піддаватися смерті.

Позбавлення життя

136.     Недоторканність права на життя.

Недоторканність людського життя означає і перед­бачає неприпустимість будь-якою акту безпосередньо­го позбавлення життя. «Недоторканність права на жит­тя невинної людської істоти. “від хвилини зачаття аж до смерті”, є знаменням і вимогою недоторканності самої людської особи, якій життя дарував Творець»262.

Сам Бог «стає месником за кожне невинно загубле­не життя»: «… Від кожної людини вимагатиму [від­повідальності за] життя людини» (Бут. 9, 5; Мт 19. 18: Бут. 13, 9). Його наказ категоричний: «Не вбиватимеш» (Вих. 20, 13); «Не вбивай ані безвинного, ані правого, бо я не оправдаю винуватого» (Вих. 23, 7)263.

137.     Виключність Божого права. Категоричне заперечення будь-якої влади, що прагне панувати над життям і смертю (виключне Боже право).

З цієї причини «ніхто не може посягати на життя невинної людини, оскільки це суперечить любові Бога до цієї людини, порушує її фундаментальне, невід’ємне та невідчужуване право»264.

Це право людина отримує безпосередньо від Бога (ані від батьків, ані від суспільства, ані від людської вла­ди). «Отже, не існує жодної людини, жодної людської влади, жодної науки, жодних медичних, євгенічних, суспільних, економічних чи моральних підстав, які мо­жуть юридично уповноважити когось на безпосереднє свідоме розпорядження невинним життям людини, тоб­то розпорядження, яке б мало за мсту або за засіб його знищення чи само було засобом реалізації іншої мені, яка, можливо, не є сама по собі аморальною»265.

«Ніхто і ніщо не може в жодний спосіб дозволи­ти спричинити смерть невинній людині, незалежно від того, йдеться про плід чи ембріон, дитину чи дорос­лого, старого, невиліковно хворого чи такого, що вми­рає. Крім того, ніхто не може жадати такої смерто­носної дії ані для себе, ані для свого підопічного; тим більше, ніхто не може на це погодитися, безпосередньо чи опосередковано. Вчинити це не може також закон­но наказувати чи дозволяти жодна влада. В іншому випадку йдеться про порушення Божого права, зне­вагу до гідності людської особи, злочин проти життя і людства»266.

138.     Обов‘язок охороняти життя. Особлива чуйність.

На працівників служби охорони здоров’я, які є «слугами життя, а не знаряддям смерті»267, «покладено обов’язок охороняти життя, стежити за тим, щоб воно формувалося і розвивалося протягом усього людського існування в повазі до задуму Творця»268.

Таке чуйне служіння охороні людського життя запе­речує вбивство як важкий з моральної точки зору акт, що суперечить покликанню лікаря; воно також відки­дає добровільну смерть, тобто самогубство, як неприй­нятний чин, і намагається вберегти від нього кожного потенційного самогубця269.

Серед способів убивства та самовбивства с два — аборт та евтаназія, — стосовно яких медицина му­сить бути особливо чуйною і до певної міри пророчою з огляду на культурний і законодавчий контекст, який часто залишається нечутливим, а інколи відверто спри­ятливим для їх поширення.

 

 

Аборт

139.     Моральна осудність байдужості і проабортивної ментальності.

Недоторканність людської особи від моменту за­чаття забороняє аборт як убивство життя ще до наро­дження. Це «безпосереднє порушення фундаменталь­ного права людської істоти на життя»270 є «жахливим злочином»271.

Треба зайняти чітку позицію щодо вбивства життя через аборт і щодо моральної осудності такої дії, з огля­ду на леї кість, з якою сьогодні застосовується ця вбив­ча практика, а також на етичну байдужість щодо неї, яка випливає з гедоністичної і прагматичної культури, що є наслідком практичного й теоретичного матеріаліз­му і призвела до формування справжньої проабортивної ментальності.

Елімінування життя ненародженої дитини стало досить поширеним явищем, що фінансується з дер­жавних бюджетів і підтримується пермісивним законодавством272. Усе це фатально впливає на багатьох людей, які не беруть на себе жодної відповідальності за неочікувану дитину і баналізують цю тяжку про­вину273. «На жаль, ці тривожні явища не щезають, а, навпаки, набувають поширення… Одночасно утвер­джується новий культурний клімат, за якого злочини проти житія набувають нового і — якщо можна так висловитися, — ще негіднішого характеру. Глибоко непокоїть те, що громадська думка часто виправдовує злочини проти життя, посилаючись на права особис­тої свободи і під цим приводом домагається не тільки безкарності таких злочинів, а й прямого схвалення дер­жавою, що дає змогу чинити їх цілком вільно й навіть користуватися для цього безкоштовною допомогою системи охорони здоров’я»274.

140.     Рішуче заперечення будь-якої дії, що веде до знищення життя.

Церква, як і кожна людина, що любить життя, не може визнати цієї ментальності і подає свій голос на захист життя, особливо такого беззахисного, яким є життя ембріона та плоду.

Церква закликає працівників служби охорони здоров’я зберігати вірність фахові, не толерувати жод­них згубних дій проти життя, незважаючи на «ризик несприйняття, незрозуміння і серйозної дискриміна­ції, до яких така позиція може призвести»275. Вірність принципам медицини і медично-санітарної допомоги позбавляє легітимності всяке втручання, хірургічне чи фармацевтичне, спрямоване на переривання вагіт­ності на будь-якій її стадії.

141.     Оцінка межових випадків.

Водночас правдою є те, що відмова від аборту іно­ді наражає на ризик інші цінності. Йдеться, наприклад, про випадки, коли здоров’я матері перебуває під за­грозою, про обтяження ще одною дитиною, серйозні деформації плоду або про вагітність внаслідок зґвалту­вання.

Не можна не визнати труднощів та аргументів, які з них випливають. Проте жодна з перелічених при­чин не може слугувати обґрунтуванням об’єктивного права розпоряджатися житіям іншої особи, навіть якщо це життя перебуває на початковій фазі розвитку. «Бо життя є надто фундаментальною цінністю, щоб його можна зважувати з певними невигодами, навіть найбільшими276.

142.     Вірність фахові.

Етична неприпустимість стосується кожної фор­ми прямого аборту, бо це акт осудний за своєю суттю. Абортивним актом є також вживання ліків чи засо­бів, що перешкоджають імплантації зачатого ембріона або зумовлюють викидень. Лікар, який свідомо призна­чає або застосовує такі ліки чи засоби, стає співучасни­ком абортивних дій.

Морально припустимою вважається дія, за якої аборт, хоч передбачуваний, не є ані бажаним, ані нав­мисним, а лише можливим наслідком терапевтичного втручання, метою якого є порятунок здоров’я матері, що за даної ситуації є єдино можливим. Аборт у тако­му випадку є опосередкованим наслідком дії, яка сама по собі абортивною не є277.

143.     Право та обов‘язок виражати протест сумління. Верховенство Божого закону.

Якщо законодавством аборти не заборонені, пра­цівники служби охорони здоров’я «повинні тактовно, але рішуче висловлювати громадянський протест»278. «Людина не повинна підкорятися закону, аморальному за своєю суттю, а саме таким є закон, який в принципі дозволяє аборт»279.

Отже, для лікарів і медичних сестер, яких закон зобов’язує до здійснення аборту або до тісної співпраці у безпосередньому абортивному діянні, протест сум­ління є важливим моральним завданням, яке випливає з фундаментальної цінності життя.

Принципи недоторканності життя — і Боже право, яке його охороняє, — верховенствують над будь-яким іншим людським законом. Якщо людський закон су­перечить Божому, своє первісне право утверджують сумління і Боже право: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді. 5, 29).

«Не завжди легко йти за покликом сумління у дотриманні Божого права; це може спричинити незручності та значні жертви, що також слід враховувати. Вірність моральним принципам іноді вимагає мужності і героїзму. Проте не треба забувати, що. зали­шаючись вірною своєму сумлінню, людина йде шляхом удосконалення»240.

144.     Демаскування несправедливості закону.

Правильно мотивований протест сумління праців­ників служби охорони здоров’я, крім того, що засвідчує вірність фахові, є важливим засобом суспільного вияв­лення несправедливості закону, який дозволяє дії, спря­мовані проти невинного і безборонного життя.

145.     Гріх, екскомуніка і Євангеліє життя.

Тягар гріха аборту, легкість, з якою до нього вда­ються, за сприяння закону та мовчання громадськос­ті, — все це змушує Церкву накладати кару екскомуніки на християнина, який цей гріх учиняє: «Хто чинить аборт, підлягаг екскомуніці latae sententiae  — беззапе­речно, невідкладно»281.

Ця екскомуніка має, передусім, профілактичне і виховне значення. Через неї Церква намагається розбу­дити приспане сумління, утримати людину від акту, що абсолютно суперечить вимогам Євангелія, заклика­ти до безумовної вірності життю. Не можна належати до церковної спільноти і водночас зневажати Євангеліє житія, вдавшись до аборту.

Охорона та прийняття життя, що народжується, його незрівнянність з жодним іншим добром є рішучим і достовірним свідченням, яке, за всяку ціну, повинен давати християнин.

146.     Що робити з абортованим плодам?

Працівники служби охорони здоров’я мають особ­ливі обов’язки щодо абортованих плодів.

Якщо абортований плід ще живий, його треба охрес­тити, якщо є така можливість282.

Плодові, що номер, слід віддати шану, як і кожній по­мерлій людині. Це передбачає, що його не можна знищувати, наче якийсь непотріб. У межах можливостей, його треба поховати.

Свідомо абортований плід не може стати об’єктом експериментів і джерелом трансплантації органів. Це було б інструменталізацією, не гідною людського життя.

Евтаназія

147.     Причини поширення евтаназії.

Сучасна ментальність чимраз менше схильна ви­знавати життя за цінність саму в собі, залежну тільки від самого Бога, незалежно від способу, яким воно за­початковане. Концепція якості життя, що оперує понят­тями продуктивності та психофізичного задоволення, не здатна витлумачити значення страждання та каліцт­ва, а тому уникає їх за будь-яку ціну та будь-якими спо­собами. Вона ж тлумачить смерть як абсурдний кінець життя, з якого ще можна почерпнути задоволення, або як визволення від існування, що втратило сенс. Усе це формує світогляд, який відмежовує людину від Бога, робить її відповідальною лише перед собою і довільно встановленими суспільством законами, творить ґрунт для культури евтаназії. Там, де ширяться подібні пе­реконання, «може видатися цілком логічним і ,людсь­ким” „мирне” завершення власного життя або життя ін­ших, якщо в ньому тільки й лишилося, що страждання та важкі обмеження»283.

«Насправді все це є абсурдним і нелюдським»284. Евтаназія — це акт убивства, на який не може уповно­важити жодна мета. Під евтаназією розуміють «дії або відмову від дій, що за своєю природою або у на­мірах особи, яка це чинить, зумовлюють смерть з ме­тою усунення будь-якого страждання. Тому евтана-зія визначається намірами особи та застосованими засобами»285.

Співчуття до болю і страждань людей, які вмирають, до дітей-інвалідів, психічно хворих, старих, людей з не­виліковними хворобами, не уповноважує на активну чи пасивну евтаназію, адже йдеться не про надання до­помоги хворому, а про зумисне вбивство людини.

148.     Не існує права па евтаназію. Захист гідної смерті.

Медичний і иарамедичний персонал, що давав клятву «завжди служити життю і супроводжувати його аж до кінця»-86, не може сприяти евтаназії, навіть якщо про це просять зацікавлена особа або члени її сім’ї. Лю­дина не маг права на евтаназію. оскільки не маг права довільно розпоряджатися власним життям. Ніхто з пра­цівників служби охорони здоров’я не може, отже, реа­лізувати права, якого не існує.

Однак, як уже зазначалося, людина має право на вми­рання з людською і християнською гідністю. Це право Є реальним і легітимним, і медичний персонал покли­каний його охороняти, піклуючись про вмираючого до природного завершення його життя. Існує радикальна різниця між «спрямуванням до смерті» та «по­годженням зі смертю». У першому випадку — це акт вбивства, у другому — прийняття людського життя до кінця.

149.     Сповнена любові опіка і присутність.

«Прохання важко хворих, які інколи домагаються смерті, не треба розуміти як вияв справжнього бажання евтаназії; майже завжди йдеться про сповнений триво­ги заклик про допомогу та любов. Крім медичної опіки, хворому потрібні любов, тепло, турбота, якими можуть і повинні оточити його ближні, батьки і діти, лікарі і медичні сестри»287.

Хворий, який відчуває до себе сповнене людської і християнської любові ставлення, не впадає у депре­сію, не тривожиться, як той, хто почувається полише­ним на самотнє страждання і смерть і просить при­пинити його життя. Тому евтаназія означає поразку того, хто обґрунтовує її теоретично, приймає щодо неї рішення і її практикує. Евтаназія ніколи не є актом ми­лосердя — це акт індивідуальної і суспільної жалості і втечі від ситуації, яка видається безвихідною.

Евтаназія руйнує зв’язок «лікарпацієнт». З боку пацієнта цей зв’язок рветься тому, що він звертається до лікаря як до особи, що може забезпечити йому смерть; з боку лікаря — через те, що він перестає бути абсолютним гарантом життя: хворий мусить побою­ватися, що лікар може заподіяти йому смерть. Зв’язок «лікар- пацієнт» є зв’язком повної довіри і таким по­винен залишатися.

Евтаназія є злочином, у якому за жодних умов не ма­ють співдіяти працівники служби охорони здоров’я, оскільки їхнім покликанням є гарантувати лише жит­тя288.

Для медичної науки евтаназія є «реіресом і ре­зиґнацією, а окрім того, образою гідності людини, яка вмирає»289. Поширенню евтаназії як «ще однієї, крім аборту, перемоги смерті», треба протиставити заклик до дієвої та беззастережної відданості життю290.

-------------------------------------------------------------------------------

1 Іоанн Павло II. Промова (1986-11-28), п. 5;   ККЦ, 22X8: «Життя і фізичне здоров’я с цінним добром, даним Богом. Ми повинні про них розумно дбати, враховуючи потреби інших і потреби загального добра».

2 Evangelium vitae, п. 89.

3   Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 6.

4 Іоанн Паато II. Промова (1987-02-19), п. 2: «При виконанні ваших професійних обов’язків завжди маєте справу З людською особою, що довірила у ваші руки своє тіло, сподіваючись на вашу компетенцію, як і на вашу ревність і турботу. Ви стикаєтеся з таємною і великою дійсністю життя людської істоти, з її стражданням та її надією».

5 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-02-25), п. 3;   Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-10-03), п. 4: «Ніхто з вас не повинен обмежуватися лікуванням органа чи системи, лікувати слід особу як цілість».

6 Пор.: Іоанн Павло П. Промова (1988-10-14).

7 Dolentium hominum, п. 2; ККЦ, 2288: «Турбота про здоров’я громадян вимагає допомоги суспільства через створення умов життя, які дозволять рости й досягти зрілості: їжа та одяг, житло, медична опіка, базова освіта, праця, суспільна допомога».

8 Іоанн Павло II. Промова (1982-02-25), п. 4; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-05-21), п. 5.

9 Іоанн Павло II. Промова (1989-03-04), п. 2: «Як я вже багато разів повторював під час моїх зустрічей із працівниками служби охорони здоров’я, ваша професія відповідає покликанню, що вимагає від вас високого служіння людині на широкому, складному і таємничому полі страждання».

10 Іоанн Павло II. Промова (1978-12-28); Іоани Павло II. Промова (1989-03-18), її. 2: «Добре знаєте, які тісні відносини, яка аналогія, який взаємний обмін існують між свяшеничою місією, з одного боку, та місією працівника служби охорони здоров’я — з іншого: всі на різних підставах присвячують себе спасінню людини, гурбо гі про її здоров’я, звільненню її від зла, від страждань і смерті, розвитку в ній життя, добра і щастя».

11 Evangelium vitae, п. І.

12 Пор.: Salvifici doloris, п. 28—30; Іоанн Павло III Іромова (1984-04-27), п. 2; Іоани Павло II. Промова (1987-09-14), п. 7.

13 Іоанн Павло II. Промова (1984-12-14), п. 4: «Особисті відносини довір’я, що встановлюються між вами і пацк нтом, вимагають від вас глибокої людяності, яка у християнина перетворюється у багатство християнської любові. Божа сила збагачує кожен ваш вчинок і надає вашим жестам, навіть найпростішому з них, сили акту, що здійснюється спільно з Христом»; Іоанн Павло II. Промова (1981-04-05), її. 3: «Ви приносите в начату хворого і на операційний стіл частинку Божої любові, ніжності, чутливості Христа, великого Лікаря душі і тіла».

14 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1989-05-27), п. 3; Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 7: «Яке ж натхнення для очікуваної „персоналізації” медицини може постати з християнською милосердя, що дас змогу відкрити у рисах кожного хворого гідне подиву обличчя великого містерійного Пацієнта, шо страждаг від своїх хвороб, над якими схиляється ваш сповнений мудрості, післаний провидінням фах!».

15 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1978-12-28).

16 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1981-04-05), її. 3.

17 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1978-12-28).

18 Іоанн Павло II. Промова (1979-11-19), п. 4; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-05-21), п. 5.

19 Іоанн Павло II. Промова (1987-02-19), п. 3: «Ваша справа… може стати релігійним актом»; Пор.: Павло VI. Промова (1963-09-20).

20 Dolentium hominum, п. І.

21 Іоанн Павло II. Промова (1987-09-14), п. 3: «Усякі зусилля у боротьбі супроти хвороби і страждань становлять частину життя і післанництва Церкви»; Evangelium vitae, п. 27: «Церква, наслідуючи Ісусову притчу про .доброго самаритянина” (пор.: Л к 10, 29—37) і з тот черпаючи силу, завжди вела перед у доброчинності. Багато її синів і дочок, особливо ченців і черниць, у давніх, але завжди нових формах присвячувало й далі присвячує життя Богові, віддаючи його з любові до найслабших і найубогіших ближніх».

22 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-10-03), п. 3; ККЦ, 1421: «Господь Ісус Христос. лікар наших душ і наших тіл. Той, що відпустив гріхи розслабленому і повернув йому здоров’я тіла, бажав, щоб Його Церква силою Святого Духа продовжувала Його діло оздоровлення і спасіння також стосовно своїх власних членів. Це мета двох таїнств оздоровлення: таїнства Покаяння і Помазання хворих».

23 Іоанн Павло II. Промова (1982-10-03), п. 6: «Ваша присутність біля хворого поєднується з присутністю священиків, ченців і мирян, що залучені у душпастирство хворих. Багато аспектів цього душпастирства пов’язані з проблемами і завданнями служіння життю, що їх вирішує медицина. Постає потреба узгодження між виконанням обов’язків лікарської професії і душпастирською діяльністю, оскільки їхнім спільним об’єктом є людина, визнана у її гідності Божої дитини, брата, який, як і ми, потребує допомоги та зміцнення».

24 Іоанн Павло ІІ. Промова (1987-09-14), п. 3: «Приносячи полегшення у стражданнях і намагаючись лікувати, ви одночасно стаєте свідками християнського сприйняття страждання та значення життя і смерті, якого вас вчить ваша християнська віра».

25 Christifideles laici, п. 53.

26 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1992-03-17), п. 6; Evangelium vitac, п. 3: «Зважаючи на тайну Слова Божого, яке стало тілом (пор.: Йо. 1, 14), кожна людина ввірена материнській турботі Церкви».

27 Іоанн Павло II. Промова (1987-02-19), п. 3; Veritatis splendor, u. 1: «Хоч розвиток науки і техніки є переконливим свідченням інтелігентності та витривалості людини, проте він ще не дає відповіді на остаточні релігійні питання людства, а, радше, є поштовхом до початку найболючіших і вирішальних змагань у серці та сумлінні».

28 Пор.: Dolcntium hominum, п. 5; Evangelium vitae, п. 27: «Найважливішим явишем c пожвавлення етичних роздумів про життя: наприклад, виникнення й поширення біоетики сприяє дискусіям і діалогові між віруючими і невіруючими, а також між прихильниками різних релігій стосовно основних етичних проблем, пов’язаних з життям людини».

29 Пор.: Іоани Павло II. Промова (1986-10-24), а, п. 3; Evangelium vitae. п. 89: «За сучасних культурних і суспільних умов, коли теорія і практика медицини, здається, втрачають свій уроджений етичний вимір, фахівці часто можуть зазнавати сильної спокуси маніпулювати життям і смертю, а іноді й спричиняти смерть».

30 Декларація Спеціальної асамблеї Синоду єпископів, присвяченої Європі (1991), п. 10; Donum vitae, вступ, 2: «З одного боку, було б оманливо стверджувати, шо наукові дослідження і їх застосування є морально нейтральними. З іншого — не можна вважати за визначальні критерії суто технічну дієвість, можливу користь дослідів для одних за рахунок інших, чи, шо ще гірше, — панівну ідеологію. Тому наука і техніка, заради збереження власного внут-рінтньо притаманного їм значення, повинні беззастережно поважати фундаментальні критерії морального закону: тобто вони насамперед мусять служити людській особі, її невід’ємним правам, її правдивому і цілісному благу, відповідно до задуму і волі Бога» (Пор.: ККЦ, 2294).

31 Етичні комітети складаються з експертів у галузі медицини і моральності, призначених державною владою. Їх завданням є оцінка та здійснення опіки. Vcritatis splendor, п. 3: «Церква знає, що моральні проблеми глибоко хвилюють кожну людину, навіть тих, хто не знає Христа і Його Євангелія, і навіть тих, хто не знає самого Бога. Церква знає, що саме через моральне життя відкривається для всіх дорога спасення»; там само, п. І: «Темнота помилок і гріхів ніколи не зможе зовсім згасити в людині світло Бога Творця. У глибині серця вона постійно тужить за абсолютною правдою і бажанням пізнати її вповні, про що свідчать невтомні пошуки людини на кожній ниві, в кожній царині. Ще чіткіше доводять це її пошуки сенсу життя»;

32 Пор.: Evangelium vitae, n. 4.

33 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1990-02-09), п. 4. Salvitici doloris, п. 29.

34 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1987-11-12), п. 6: «Гуманізація медицини відповідає вимогам справедливості, дотримання яких не може бути цілковито перекладене на інших, а вимагаг залучення всіх. Поле їх дії дуже широке: від медичної освіти до сприяння більшій чутливості відповідальних за суспільні справи і від безпосереднього залучення у власному середовищі до різних форм співпраці — місцевої, державної, міжнародної, що можливі завдяки існуванню багатьох організацій і товариств, які своїми статутними цілями звертаються опосередковано або безпосередньо до необхідності надавати медицині дедалі ширшого людського виміру».

35 Evangelium vilae, и. 27.

36 Evangelium vitae, п. 34.

37 Там само, п. 43.

38 Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29), п. 6; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-10-23), п. 4, 5. 1

39 Donum vitae, І, н. 6; I lop.: Christifideles laici, n. 38; Хартія прав сім’ї (1983-10-22), ст. 4. ,

40 Іоанн Павло II. Промова (1987-12-05), п. 1; Veritatis splendor, п. 2: «У Церкві завжди залишається живим усвідомлення, що вона має „обов’язок досліджувати знаки часів” і пояснювати їх у світлі Євангелія, аби можна було у пристосований до ментальності кожного покоління спосіб відповідати людям на споконвічні запитання щодо сенсу теперішнього і майбутнього життя та їх ставлення одне до одного».

41 Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29), п. 6: Пор.: Donum vitae, II. п. 4.

42 Пор.: Gaudium et spes, n. 50; Humanae vitae, n. 9.

43 Evangelium vilae, n. 43.

44 Пop.: Humanae vitae, n. 10.

45 Gaudium et spes, n. 51.

46 Пop.: Humanae vitae, u. 12.

47 Humanae vitae, n. 12: «За своєю внутрішньою структурою подружній акт, якнайтісніше поєднуючи подружжя між собою, чинить їх одночасно здатними до зачаття

нового життя, відповідно до законів, записаних у природу чоловіка і жінки».

48 Пор.: Donum vitae, II, п. 4.

49 Пор.: Humanae vitae, п. 12; Familiaris consortio, п. 32; Veritatis splendor, n. 8: «Тому людина, яка хоче зрозуміти себе до кінця — не за якимись тимчасовими, частковими чи поверхневими критеріями і мірками власної істоти — мусить зі своїм неспокоєм, непевністю, а також слабкістю і грішністю, зі своїм життям і смертю, наблизитися до Христа…».

50 Іоанн Павло II. Промова (1992-01-10), п. 3: Природні методи є «способами пізнання періодів плідності жінки і дають змогу встановити, коли слід утриматися від статевих стосунків, щоб уникнути зачаття, в ситуації, коли цього вимагає почуття відповідальності».

51 Пор.: Humanae vitae, п. 11, 16.

52 Evangelium vitae, п. 97.

53 Пор.: Humanae vitae, п. 13; Пор.: Familiaris consortio, n. 32.

54 Evangelium vitae, п. 23.

55 Пор.: Humanae vitae, п. 14.

56 Пop.: Familiaris consortio, п. 32.

57 Іоанн Павло ІІ. Промова (1992-01-10), п. 3.

58 Familiaris consortio, п. 32.

59 Іоанн Павло II. Промова (1984-06-08), п. 6; Familiaris consortio, п. 32: «Таким способом природній „мові”, що виражає взаємний дар подружжя, контрацепція нав’язує „мову” об’єктивно суперечну, тобто таку, що не виражає повного віддання себе іншому».

60 Evangelium vitae, п. 13.

61 Familiarís consortio, п. 32.

62 Пор.: там само, п. 33.

63 Familiaris consortio, п. 35.

64 Evangelium vitae, п. 14.

65 Donum vitae. вступ, п. 4.

66 Mater et Magistra, Ш; Пор.: Пій XII. Промова (1951-10-29). IV.

67 Пор.: Іоанн Павло II. Промова ( 1980-01-16).

68 Пій XII. Промова (1951-10-29). IV.

69 Mater et Magistra, III.

70 Donum vitae, II, п. 7.

71 Пій XII. Промова (1949-09-29).

72 Donum vitае, II, п. 4.

73 Там само, II, п. 5: «Гомологічне FІVЕТ здійснюється позf тілами подружньої нари третіми особами, від компетентності і вправності технічних дій яких залежить успіх процедури. Таке запліднення віддає життя та ідентичність ембріона у розпорядження лікарів і біологів, утверджую чи домінування техніки у вирішенні питань походжень і долі людської особи».

74 Там само, II; п. 4, 5, 7, 8;   там само, II, п. 4: «Насправді початок людської особи є плодом дарування. Зачата дитина повинна бути плодом батьківської любові. Дитину не можна бажати чи зачинати як продукт втручання медичних чи біолопчних технологій. Це було б рівним зведенню її до продукту наукової технології. Ніхто не може підпорядкувати прихід дитини на світ умовам технічні дієвості, які оцінюються за стандартами контролю і володіння».

75 Пор.: там само. II, п. 4, 5.

76 Evangelium vitae. п. 22.

77 Пop.: Donum vitae, II, n. 8.

78 Пop.: там само, II; п. 8; ККЦ, 2378: «Дитина не є чимсь належним, дитина – це дар. „Найбільш чудовим даром подружжя” є людина. Дитину не можна вважати предметом власності, до чого вело б визнання так званого права на дитину. У цій ділянці лише дитина має справжні права: право „бути плодом специфічного акту подружньої любові своїх батьків і право на повагу як особа від хвилини свого зачаття”».

79 Пор.: Donum vitae, 1, п. 5; Evangelium vitae, IL 14: «… Так звані надлишкові ембріони вбивають чи використовують у наукових дослідах, які начебто мають служити поступові науки і медицини, а насправді зводять людське життя тільки до ролі „біологічною матеріалу”, яким можна вільно орудувати».

80 Пор.: Donum vitae, II, п. 5: «Не викликає сумнівів, що гомологічне F1VET не обтяжене жодними етичними обмеженнями, які виникають при передаванні життя поза подружжям; сім’я і подружжя залишаються місцем народження та виховання дітей. Однак воно суперечить призначенню людської прокреації, позбавляючи її гідності, що їй притаманна».

81 Evangelium vitae, и. 23.

82 Пор.: Donum vitae, II, п. 1, 2.

83 Пор.: гам само, II, п. 2.

84 Evangelium vitae, п. 23.

85 Пop.: Donum vitae, II, п. 3.

86 Пop.: там само, I, п. 5;   там само. II, п. 1, 5, 8.

87 Пop.: там само. I, п. 6.

88 Пop.: там само. II, п. 7.

89 Іоанн Павло II. Промова (19X1-12-20), п. 3.

90 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29), п. 4; Іоанн Павло II. Промова (1987-09-14). п. 5;   Іоанн Павло II. Промова (1989-10-17), п. 7.

91 Quaestio de abortu procurato, n. 12, 13.

92 Donum vitae, І, п. I.

93 Evangelium vitae. п. 44.

94 Теорія 14-го дня дня появи первинної смужки, коли клытини втрачають повну потенціальність і близнюкові поділи вже не можливі — не може не визнати такої основної і вирішальної біогенетичної істини, якою є індивідуальна людська природа результату зачаття.

95 Іоанн Павло II. Промова (1980-01-26) п. 1

96 Пор.: ККП кан. 862/2.

97 Gaudium et spes, п. 24.

98 Іоанн Павло II. Промова (1980-01-26), п. 2;   Пор.: Veritatis

splendor, п. 13.

99 Donum vitae, вступ, п. 3.

100 Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29), п. 6; ККЦ, 362: «Людська особа, створена за образом Божим, — це одночасно істота і тілесна, і духовна. Біблійне оповідання представляє цю дійсність символічно, стверджуючи, що „Господь Бог утворив чоловіка з земною пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою” (Бут. 2, 7). Отже, ціла людина є бажана Богом».

101 Donum vitae, вступ, п. 3; ККЦ, 365: «Сдність душі і тіла настільки глибока, шо душу слід розглядати як „форму” тіла, тобто завдяки духовній душі тіло, складене з матерії, є живим і людським тілом; дух і матерія в людині не є двома з’єднаними природами: з’єднання їх творить одну єдину природу».

102 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29), п. 5.

І03Іоанн Павло II. Промова (19X0-01-09); Іоанн Павло П. Промова (1980-02-20): «Тіло об’являє людину, виражає особу і є першим посланням Божим до самої людини».

104 Donum vitae, вступ, п. 3: «Природний моральний закон визначає цілі, права та обов’язки, які базуються на тілесній і духовній природі людської особи. Тому цей закон не можна розуміти просто як сукупність норм біологічного рівня. Його слід визначити як розумний порядок, згідно з яким людина покликана Творцем спрямовувати й упорядковувати своє життя і вчинки та відповідно розпоряджатися власним тілом»; Humanae vitae п. 10.

105 Пор.: Evangelium vitae п. 23.

106Сhristifideles lаісі, п. 38.

107 Evangelium vitae, n. 40.

108 Пор.: Пій XII. Промова (1951-10-29). 11; Іоанн Павло II. Промова (1984-09-06), п2; ККЦ, 364: «Тіло людини бере участь у формуванні гідності „образу Божого”: тіло і душа творять людську особу, покликану стати, у Тілі Христовім, храмом Святого Духа».

І09 Іоанн Павло II. Промова (1985-10-12), п. 2; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1987-11-12), п. 2; Пор.: Пій XII. Промова (1952-09-13), ІІ.

110 Пор.: Пій XII. Промова (1949-09-29); Пій XII. Промова (1944-11-12);   Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 3.

111 Іоанн Павло II. Промова (1980-01-26), п. 2; Іоанн Павло II. Промова (1984-10-04), п. 4; Іоанн Павло II. Промова (1987-09-14), п. 5.

112 Іоанн Павло II. Промова (1985-10-12), п. 2.

113 Іоанн Павло II. Промова (1986-10-24), а, п. 3.

114 Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 3: «Учені та лікарі не можуть вважатися господарями життя, вони його експерти та великодушні слуги».

115 Evangelium vitae, п. 39.

116 Іоанн Павло II. Промова (1982-12-03), п. 5; Іоанн Павло II. Промова (1982-10-23), п. 2; Іоанн Павло II. Промова (1987-11-09), п. 2.

117 Donum vitae, вступ, п. 2.

118 Gaudium et spes, п. 15: «Наша епоха більше, ніж минулі часи, потребує такої мудрості, яка б робила більш людяними нові речі, які людина відкриває».

І19 Пор.: Етичні питання, що стосуються важкохворих і вмираючих 1981-06-27), п. 2.1.1.

120 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1988-10-14), п. 3; Іоанн Павло II. Промова (1986-02-13), п. 3.

121 Пop.: Iura et bona, І; Іоанн Павло IІ Промова (1983-10-29), п. 2;   Christifideles laici, п. 38.

122 Christofideles lаісі, п. 38; Evangelium vitae, п. 46: «Людина не є володарем ні смерті, ні життя; в житті та смерті вона мусить цілковито довірятися „волі Всевишнього”, задумові Його любові».

123 Пій XII. Промова (1952-09-13), II: «Лікар має лише таку владу над пацієнтом і такі права, які він за ним визнає в опосередкований, безпосередній та мовчазний спосіб. Зі свого боку, пацієнт не може надати лікареві тих прав, якими сам не володіє».

124 Там само, II: «Пацієнт зв’язаний внутрішньою телеологією, встановленою природою. Він має право застосовувати владу і силу своєї людської природи, послуювуючись критерієм природної доцільності».

125 Evangelium vitae, n. 47.

126 Пій XII. Промова (1952-09-13), II.

127 Іоанн Павло II. Промова (1987-02-19), п. 2.

128 Іоанн Павло II. Промова (1981-12-20), п. 3.

129 Медичні послуги первинної медико-санітарної допомоги (1977-11-06), п. 1.2.

130 Evangelium vitae, п. 79.

131 Dolentium hominum, п. 2; ККЦ, 1500: «Хвороба і біль завжди належали до найважчих випробувань людського життя. У хворобі людина пізнає своє безсилля, свою обмеженість і свою конечність. Будь-яка хвороба може призвести нас до смерті»; Evangelium vitae, п. 47: «Місія Ісyca і численні приклади зцілення свідчать про те, як сильно Бог піклується і про тілесне життя людини».

132 Dolentium hominum. п. 2.

133 Evangelium vitae, п. 50.

134 Іоанн Павло ІІ. Промова (1986-11 -28), п. 2; Christifideles laici, п. 53: «Хворі також послані працювати у винограднику. Тягар, що пригнічує тіло й відбирає душевний спокій, у жодному випадку не звільняє від праці, а є закликом до діяльного переживання людського і християнського покликання, до участі у примноженні Божого Царства новим, ще ціннішим способом».

135 Іоанн Павло II. Промова (1983-08-15), п. 4; ККЦ, 1505: «На Хресті Христос узяв на Себе увесь тягар зла і забрав „гріх світу” (Йо. 1, 29), якого недуга є лише наслідком. Своїм терпінням і смертю на Хресті Христос наповнив новим змістом страждання: віднині воно може уподібнити нас до Нього і з’єднати нас із Його спасенними страстями».

136 Familiaris consortio, п. 75.

137 Іоанн Павло II. Промова (19X2-12-03). п. 4.

138 Donum vitae, І, п. 2. Щодо більш розвинених діагностичних технік (наприклад, ехографія чи дослідження амніо-тичної рідини) треба наголосити, що перша не становить ризику, а друга передбачає елементи ризику, що є припустимими, а отже, пропорційними. Цього не можна сказати про деякі техніки, що містять більший чи менший фактор ризику (плацентонентез. фетоскопія. дослідження ворсинок хоріона).

139 Donum vitae. І. п. 2. «Пренатальні обстеження, які не викликають моральних сумнівів, оскільки проводяться з метою рекомендувати корисну для здоров’я ненародженої дитини терапію, занадто часто стають нагодою, щоб запропонувати й вдатися до переривання вагітності. Цей так званий євгенічний аборт громадська думка визнає, спираючись на хибну думку про те, начебто євгеніка висуває „терапевтичні” вимоги; така ментальність приймає життя лише за певних умов, без вад, каліцтва і хвороб» (Evangelium vitae, п. 14).

140 Там само, І, п. 2. «Оскільки зародок (ембріон) від самою зачаття повинен вважатися особою, його слід захищати в усій цілісності, оберігати і лікувати у міру можливостей як будь-яку іншу людську істоту» (ККЦ, 2274).

141 Пор.: Dolentium hominum, п. 2. «Особи, життсва спроможність яких обмежена чи послаблена, потребують особливого ставлення. Хворих та інвалідів треба підтримати, щоб вони могли вести, наскільки це можливо, нормальне життя» (ККЦ, 2276).

142 Іоанн Павло II. Промова (1982-10-03), п. 3: «Існує основне право кожної людини на все необхідне для піклування про власне здоров’я, а отже, на відповідну медичну опіку».

143 Iura et bona, III.

144 Іоанн Павло II. Промова (1985-11-15), п. 5: «Наука навіть тоді, коли вона не в стані вилікувати, може і повинна гарантувати хворому опіку»; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 4.

145 Iura et bona, IV.

146 Пор.: там само, IV.

147 Пій XII. Промова (1952-09-13), III: «Згідно з принципом цілісності, частина існує для цілості, і, як наслідок, добро щетини підпорядковане добру цілості: цілість визначає частину і може розпоряджатися нею на власний розсуд».

148 Пій XII. Промова (1953-10-08), І; Пор.; Пій XII. Промова (1952-09-13), II: «Принцип цілості застосовується при по­яві хвороби: лише тоді можна належно перевірити зв’язок частини з цілістю»; Пор.: там само, III: «Не можна пору­шувати фізичної інтсіральності особи з метою лікування хвороби психічного чи духовного походження. Не йдеться тут про хворі органи чи про такі, що погано функціону­ють. Проведена у такий спосіб медично-хірургічна ма­ніпуляція, на підставі самовільного рішення лікаря, при­зводить до фізичного каліцтва особи. Не дозволено задля цілості калічити, модифікувати або усувати частину, якщо вона не мас патологічного зв’язку з цілістю. Тому неви­правданим є застосування принципу цілісності як крите­рію, що узаконює антипрокреаційну стерилізацію, тера­певтичне переривання вагітності, транестатеву медицину і хірургію. Інша річ    психічні страждання і духовні клопоти на органічній основі, зумовлені фізичним дефектом або хворобливим етаном, за яких дозволене терапевтичне втручання».

149 Donum vitae, вступ, п. 4.

150 Iura et bona, I.

151 Quaestio de abortu procurato, n. 10.

152 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1984-10-04), п. 2.

153 Iura et bona, III.

154 Пій XII. Промова (1957-02-24), І: «Християнин покли­каний умертвляти cвоє тіло і прагнути до внутрішнього очишення. Оскільки панування над собою і над нсвпоряд-кованими тенденціями неможливо осягнути без допомоги фізичного болю, він стає необхідним і його належнії, ак­цептувати, але якщо він цьому не служить, не варто напо­лягати на нашій тезі. Християнин ніколи не зобов’язаний бажати болю задля самого болю, який варто радше вважа­ти за більш чи менш адекватний засіб осягнення згаданої мети».

155 Пій XII. Промова (1957-02-24), І.

156 Пор.: Етичні питання, що стосуються важкохворих і вми­раючих (1981-06-27). п. 2.3.1; Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 4.

157 Іоанн Павло її. Промова (1984-10-04). н. 3.

158 Пій XII. Промова (1957-02-24), II.

159 Пій XII. Промова (1957-11-24).

І60 Пор.: Етичні питання, що стосуються важкохворих і вми­раючих (1981-06-27), п. 2.1.2: «Не можна робити пацієнта об’єктом рішень, яких він сам не приймає, або, якщо він не спроможний вирішувати, — які б він не міг прийняти: „особа’1, шо передусім сама відповідальна за своє життя, повинна бути у центрі кожного лікарського віручання: інші ж покликані допомагати їй, а не заміняти її».

161 Іоанн Павло ІІ. Промова (1982-10-03), п. 4.

162 Іоанн Павло ТТ. Промова (1980-10-27), п. 5.

163 Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 3.

164 Іоанн Павло II. Промова (1986-04-26).

165 Hop.: Іоанн Павло II. Промова (1987-11-12), п. 4; Veritatis splendor, n. 33: «Треба також згадати про деякі зловживан­ня в інтерпретації наукових доеліджень у галузі антропо­логії. Спираючись на велике розмаїтгя традицій, звичаїв, інституцій, шо існують у рамках людської цивілізації, вони доходять якщо не заперечення існування універсаль­них людських цінностей, то. принаймні, релятивістичної концепції моральності».

166 Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 5.

167 Пій XII. Промова (1952-09-13), III.

168 Іоанн Павло П. Промова (1986-10-24), Ь, п. 4; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1987-02-19), п. 4; ККЦ, 2295: «Дослідження чи випробування на людині не можуть узаконювати дій, які самі собою суперечать гідності особи та моральному законові. Можлива згода піддослідних осіб не виправдовує таких дій. Випробування на людській істо­ті є аморальними, якщо вони призводять до непропорцій­ного ризику (чи такого, якого можна уникнути) для життя та фізичної і психічної цілісності людини. Крім того, ви­пробування на людях суперечать гідності людини, якщо вони відбуваються без виразної згоди цієї людини або тих, хто має на це право».

169 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 5; Іоанн Павло II. Промова (1985-11-15), п. 5.

170 Іоанн Павло II. Промова (1982-10-23), п. 4; там само: «Тому зменшення кількості експериментів па тваринах, шо поступово стають все мети необхідними, відповідає призначенню та користі всьот сотворіння».

171 Пор.: Іоанн Павло П. Промова (1986-10-24), b, п. 4.

172 Iura et bona, ІV; «У сумнівних випадках, коли відомі за­соби не діють, може статися так, що новий, ще недостат­ньо випробуваний метод, за безсумнівного ризику, обіцяє велику ймовірність успіху. Якшо хворий погоджується, застосування такого лікування дозволене» (Ній XII. Про­мова (1952-09-13), Ш).

173 Іоанн Павло II. Промова (1985-11-15), п. 5.

174 Пій XII. Промова 11954-09-30).

175 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27). п. 5.

176 Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27), п. 5.

177 Donum vitae, І, п. 4: «Моральна оцінка аборту стосується також нових видів втручань на людських ембріонах. Такі втручання, хоча й мають чесну за своею природою мету, все ж неминуче спричиняють смерть зародка (…). Водно­час слід підкреслити, що використання людських ембріо­нів і плодів як експериментального матеріалу є злочином супроти їхньої гідності як людських істот, котрі мають право на таку саму пошану, як і народжена дитина і кожна людина» (ЕуаЦДОЁОП vitae, п. 63).

178 Пор.: там само, І, п. 4: «Однозначно й офіційно засу­джую експериментальні маніпуляції на людських ембрі­онах, оскільки людська істота, з хвилини свого зачаття аж до смерті, не може використовуватися для будь-якої мети» (Іоанн Павло II. Промова (1982-10-23), п. 4); Хар­тія прав сім’ї (1983-10-22), ст. 4b: «Повага до гідності людини не допускає жодних експериментальних маніпу­ляцій над людським ембріоном чи його експлуатацію».

179 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1991-06-20), п. 1.

180 Іоанн Павло II. Промова (1991-06-20): «Трансплантація органів не суперечить моральному закону і може бути гід­ною похвали, якщо загрози і фізичний та психічний ри­зики, яких зазнає донор, пропорційні очікуваній користі, яку отримає реципієнт. Віддавання органів після смерті є шляхетною і корисною справою, і до неї слід заохочувати як до вияву щедрості і солідарності. Однак воно є мораль­но неприйнятним, якщо донор або ті, хто має на це право, виразно не висловили своєї згоди. Тим більше, морально неприйнятним с безпосереднє спричинювання каліцтва або смерті одній людині з метою продовження життя ін­ших людей» (ККЦ, 2296).

181 Пор.: Пій XII. Промова (1956-05-14); Промова (1991-06-20), п. 3.

182 Іоанн Павло II. Промова (1991-06-20), п.2

183 Там само, п. 4.

184 Пор.: Пій ХП. Промова (1956-05-14).

185 Пій XII. Промова (1956-05-14).

186 Пор.: Папська академія наук, Декларація (1985-10-21), п. 1,3.

187 Пій XII. Промова (1956-05-14).

188 Іоанн Павло В. Промова (1991-06-20), и. 3.

189Там само; Пор.: Пій XII. Промова (1956-05-14); Пор.: там само: «У пропаганді (донорства рогівки) очевидно треба дотримуватися розсудливої обережності, щоб уник­нути поважних зовнішніх і внутрішніх конфліктів. Постає запитання: чи треба відмовитися, у принципі, від будь-якої винагороди? Запитання відкрите. Без сумніву, там. де є винагорода, можуть з’явитися серйозні зловживан­ня, проте було б пересадою засуджувати як неморальне будь-яке прийняття або очікування винагороди. Ситуація аналогічна ситуації при гемотрансфузії: заслугою донора є відмова від винагороди, але прийняття такої винагороди не обов’язково становить провину».

190 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1991-06-20), п. 4.

191 Пор.: Іоанн Павло П. Промова (1991-06-20), п. 5.

192 Іоанн Павло II. Промова (1991-06-20), п. 5: «Складність втручання, необхідність швидкого реагування, потреба максимального зосередження на виконанні завдання не мо­жуть виправдати лікаря, який не враховує містерії любові, яка криється у тому, що він робить»; Veritatis splendor, п. 13: «Поодинокі заповіді Декалога — це, по суті, лише різні тлумачення однієї заповіді, яка враховує добро осо­би у співвідношенні з іншими видами добра, пов’язаними з її ідентичністю як істоти духовної і тілесної, що перебу­ває у відносинах з Богом, із ближнім і зі світом речей».

193 Іоанн Павло II. Промова (1991-11-23), п. 2: «Джерелом зловживання алкоголем і наркотиками є звичайно, за всі­єї болісної складності причин і ситуацій, екзистенційна порожнеча як наслідок браку самооцінки, зневіри в собі, в інших і в житті».

194 Іоанн Павло II. Промова (1991 -11 -23), п. 4.

195 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1984-09-07), п. 3.

196 Пор.: там само, п. 7.

197 Пор.: Іоанн Павло II. Послання (1987-06-04), п. З

198 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1984-09-07), п. 3.

199 Іоанн Павло II. Промова (1991-11-23), п. 4; ККЦ, 2291: «Уживання наркотиків завдає великої шкоди здоров’ю і життю людини. Воно є важкою провиною, окрім випад­ків, коли вмотивоване медичними приписами. Підпільне виробництво наркотиків і торгівля ними є прямою при­чиною спокуси, безпосередньою співпрацею у злочині, бо спонукають до вчинків, які відверто суперечать мораль­ному законові».

200 Іоанн Павло ІІ. Промова (1991-11 -23), п. 4.

201 Там само, п. 4.

202 Іоанн Павло II. Промова (1985-06-07): «Акзуальні еконо­мічні умови суспільства, високий рівень бідності та без­робіть можуть спричинити зростання у молодої люди­ни відчуття неспокою, непевності, розладу і суспільного відчуження та вести до ілюзорного світу алкоголю як уте­чі від проблем життя».

203 Існують три категорії психофармакологічних засобів. Пер­ша категорія —це нейролептичні, антипсихотичні засоби, які допомагають перебороти збудження, хвилювання, га­люцинації і роблять непотрібними заходи нелікувального характеру, утримування й ізоляцію, що дало змогу закрити частину психіатричних лікарень. Друга — обіймає заспо­кійливі засоби, третя — антидепресивні.

204 Іоанн Павло 11. Промова (199 1 -11 -23), п. 4.

205 Там само. п. 4.

206 Пор.: Пій XII. Промова (1958-09-09), II.

207 Це підтверджує частота і нас настрій, з якими пацієнти зверта­ються до лікаря: «Тепер, після розмови з Вами, почуваюся ліпше». Павло VI. Промова (1975-09-18): «Оскільки деякі терапевтичні втручання соматичного характеру можуть позитивно впливати на духовний стан пацієнта, то тера­певтичного ефекту також можна досяпи через позитивний психологічно-луховиий вплив на фізичне страждання».

208 Dolcntium hominum, п. 2.

209 Пій XII. Промова (1958-04-10), II: «Загалом сучасна пси­хологія вимагає апробації з моральної та релігійної точок зору».

210 Пій XII. Промова (1958-04-10), II.

211 Там само, 111.

212 Іоанн Павло ІІ. Промова (1982-10-03), п. 6: «Досвід свід­чить, що людина, яка потребує опіки, як профілактичної, так і терапевтичної, виявляє потреби, що не обмежуються патологією, від якої вона страждає. Хворий очікує від лі­каря не лише відповідної медичної опіки, яка, зрештою, рано чи пізно, виявиться недостатньою, а й людської підтримки ближньою, який допомагає йому зрозуміти, що страждання і смерть також мають свій сенс у житті. Де, якщо не у вірі, можна знайти умиротворену відповідь на найважливіші запитання?».

213 Evangelium vitae, п. 30.

214Іоанн Павло II. Промова (1992-02-11), п. 7: «Пасхальна Містерія освітлює унікальним світлом те особливе зав­дання, до виконання якого у дусі євангелізації покликана служба охорони здоров’я»;   Пор.: ККЦ, 1503.

215 Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 5: «Тяжко хвора людина потребує Божої ласки, щоб не піддатися спокусі й не похитнутися у вірі. Тому Христос через таїнство єлеопомазання додає своїм вірним, котрі хворі, великої сили і твердості»;   Пор.: ККЦ, 1511.

216 Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 6.

217 Пор.: Sacrosanctum Concilium, п. 73; Пор.: ККЦ, 1514. ККЦ, 1521: «Через благодать цього таїнства хворий отри­мує силу і дар тісно злучитися зі страстями Христа: він певним чином посвячений, щоб нести плоди через уподіб­нення до спасенних страстей Спасителя»; ККЦ, 1522: «Недужі, які приймають не таїнство, „добровільно єднаю­чись зі страстями і смертю Христа”, вносять „свою частку для добра Божого народу” (Lumen gentium, п. II). Уділя­ючи це таїнство, Церква у спільності святих заступається за добро хворого. Хворий же, своєю чергою, благодаттю нього таїнства сприяє освяченню Церкви та благу всіх лю­дей, за яких Церква страждає і жертвує себе через Христа Богові Отцеві».

219 Пор.: Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 8—19.

220 ККП, кан. 1005; Пор.: кан. 1004-1007.

221 Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 26;   Пор.: ККЦ, 1524.

222 Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 26.

223 Таїнство єлеопомазання і пастирська турбота про хворих (1972), п. 27: «Усі охрещені, що можуть приступати до та­їнства євхаристії, зобов’язані прийняти напутнє Святе Причастя. Перед лицем смерті, незалежно від її причини, всі хворі зобов’язані прийняти Святе Причастя. Душпастирі повинні пильнувати за тим, щоб не відкладати при­йняття цього таїнства і щоб вірні були ним підкріплені, доки перебувають у свідомості».

224 Пор.: там само, п. 29.

225 Іоанн Павло ІІ. Промова (1990-08-25), п. 3; Evangelium vitae, п. 15: «Це наражає почуття рівноваги (часом уже порушеної), особисте і сімейне житія на тяжке випробу­вання: з одного боку, хворий, усупереч щораз успішнішїй лікарській і соціальній допомозі, може почуватися наче розчавленим власною недугою; з іншого, — в осіб, емо­ційно пов’язаних із хворим, може тоді прокинутися зрозуміле — хоч і недостатньо усвідомлене     милосердя».

226 Пор.: Iura et bona, IV.

227 Пор.: Іоанн Павло П. Промова (1992-03-17), п. 5.

228 Етичні питання, що стосуються важкохворих і вмираючих (1981-06-27). п. 4.3: «Тільки присутність інших людей, їх уважне ставлення, даючи змогу хворому висловитися і отримати співчуття і духовну розраду, будуть його заспо­коювати».

229 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1992-03-17), п. 5.

230 Іоанн Павло II. Промова (1992-03-17), п. І: «Таємни­чість долі людини найбільше розкривається перед смер­тю» (Gaudium et spes, п. 18); «У певному сенсі тілес­на смерть є природною, але для віри вона є „розплатою за гріх” (Рим. 6, 23). Для тих, хто вмирає у Христовій благодаті, смерть є участю у смерті Господа, що дає змогу брати участь у Його Воскресінні» (ККЦ, 1006; пор.: ККЦ, 1009).

231 Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 6; Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1992-03-17), п. 5.

232 Іоанн Павло II. Промова (19X5-10-21), п. 6; Пор.: ККЦ, 1010; Evangelium vitae, и. 97: «Зрештою, навіть смерть не позбавлена надії: вона є брамою, відкритою у вічність, а для тих, хто живе в Христі, — причастям до тайни Його смерті й воскресіння».

231 Пop.: Iura et bona, IV.

234 Пор.: там само, IV.

235 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1992-03- і 7), п. 4;   Evangelium vitae, п. 65.

236 Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 5.

237 Iura et bona, IV: «З цієї причини застосування лікувальних засобів може створювати деякі проблеми».

238 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 5.

239 Iura et bona, IV. Пор.: Evangelium vitae, n. 65.

240 Пор.: Етичні питання, що стосуються важкохворих і вми­раючих (1981-06-27), її. 7.2, 2.4.1: «Земне життя є основ­ним, але не абсолютним добром. З цієї причини треба визначити межі обов’язкового підтримання життя. Роз­межування „звичайних” і „надзвичайних” засобів виражає вищу правду й освітлює її застосування в конкретних ви­падках. Вживання рівнозначних термінів, зокрема слово­сполучення „пропорційна опіка”, виражає цю проблему найбільш задовільно. Працівник служби охорони здоров’я знаходить в ньому чітке спрямування на розв’язання складних випадків, довірених його відповідальності. Має­мо передусім на увазі стани глибокої і незворотної коми, онкологічні патології з несприятливим прогнозом, важкі передсмертні стани осіб похилого віку».

241 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1984-10-04), п. 2;   Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 4.

242 Пор.: Iura et bona. III: «Для віруючої особи „страждання, особливо в останні хвилини життя, набуває власною зна­чення у спасенному плані Бога, бо є участю у Христових страстях та злучає з жертвою викуплення”. Тому христия­нин може відмовитись від уживання знеболювальних за­собів, добровільно приймаючи біль».

243 Hop.: Пій XII. Промова (1957-02-24), ПІ;   Пій ХП. Про­мова (1958-09-09), II;   Iura et bona, III.

244 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 4.

245 Пій XII. Промова (1957-02-24).

246 Пор.: Iura et bona. 111.

247 Пор.: Пій XII. Промова (1958-09-09). II.

248 Iura et bona, III:   Пор.: Пій XII. Промова (1957-02-24), III;   Пій XII. Промова (1958-09-09), II;   Пор.: Evangelium vitae, DL 65.

249 Пор.: Iura et bona, III.

250 Пій XII. Промова (1957-02-24), III.

251 Пор.: Етичні питання, що стосуються важкохворих і вми­раючих (1981-06-27), п.4.4.

252 Пор.: Пій XII. Промова (1957-02-24). III.

253 Пор.: там само. III; Iura et bona, III; Пій XII. Промова (1957-02-24), III: «Якщо хворий уперто наполягає на засто­суванні наркозу, лікар може погодитися, не почуваючись винним як формальний співучасник вчинення провини. Вона залежить не від наркозу, а від аморального прагнен­ня пацієнта; незалежно від того, дадуть йому наркоз чи ні, його поведінка залишиться такою самою: свого обов’язку він не виконає».

254 Пор.: Етичні питання, то стосуються важкохворих і вми­раючих (1981-06-27), п. 6.1.1; ККЦ, 1013: «Смерть є кін­цем земної подорожі людини, часу благодаті і милосердя, які Бог дарує їй, щоб вона виконала своє земне покли­кання відповідно до Божого задуму і щоб визначила своє остаточне призначення».

255 Етичні питання, ЩО стосуються важкохворих і вмираючих (1981-06-27), п. 6.1.2.

256 Пop.: Gaudium et spes,n. 18;   Salvifieidoloris.n. 15; Іоанн Павло II. Промова (1989-12-14), п. 4.

257 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1989-12-14). п. 4.

258 Пор.: там само.

259 Пій XII. Промова (1957-11-24); Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1989-12-14), п. 6.

260 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1989-12-14), п. 6.

261 Пор.: Папська академія наук. Декларація ( 1985-10-21), п. 1.

262 Donum vitae, вступ, п. 4; Пор.: Іоанн Павло II. Промови (1983-10-29), п. 2.

263 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-10-12), п. 2.

264 Iura et bona, I;   Пор.: Ventatis splendor, п. 13.

265 Пор.: Пій XII. Промова (1951-10-29). II; КК1Д. 2261: «Святе Письмо уточнює заборону п’ятої заповіді: ..Не вби­вай ані безвинного, ані правого” (Вих. 23, 7). Добровіль­не вбивство невинного категорично суперечить гіднос­ті людської особи, золотому правилу і святості Творця. Закон, що таке вбивство виключає, є чинним повсюдно: він зобов’язує всіх і кожного, завжди і скрізь».

266 Iura et bona, П; Quaestio de abortu procurato, п. 12: «Рів­но ж неможливо виправдати будь-яку дискримінацію цього права на підставі співвідношення його з різними періодами людського життя, як і жодну іншу дискримі­націю. Право на життя повністю належить людині, навіть найслабшій літній, не втрачає його і невиліковно хвора людина. Так само слід оберігати право на життя як шойно народженої дитини, так і вже зрілої людини».

267 Іоанн Павло II. Промова (1978-12-28).

268 Іоанн Павло П. Промова (1982-10-03), п. 2.

269 Пор.: Iura et bona, І: «Кожна людина повинна жити згід­но з Божим планом (…). Не можна погодитися на сві­доме позбавлення себе життя, тобто на самогубство, як і на вбивство. Така поведінка людини криє у собі запе­речення найвищої влади Бога і його плану любові. Якщо йдеться про самогубство, то воно часто є запереченням любові до себе самого, запереченням природного інстинк­ту життя, втечею від обов’язків справедливості та любові до ближнього, різних суспільств, чи, зрештою, до людської спільноти, хоча, як відомо, трапляються такі психічні ста­ни, які зменшують або виключають вину. Від самогубства треба, однак, рішуче відрізняти такс жертвування, яким хтось в ім’я шляхетної справи, наприклад, оборони Божої честі, спасенні душ, служіння братам, посвячує своє жиі-тя або наражає його на небезпеку».

270 Хартія прав сім’ї (1983-10-22), ст. 4а.

271 Gaudium et spes, п. 51;   Пор.: Павло VI. Промова (1972-12-09).

272 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1986-01-25), п. 3.

273 Пор.: Іоанн І Іавло II. Промова (1979-11-03). п. 8.

274 Evangelium vitae, п. 4.

275 Іоанн Павло II. Промова (1978-12-28); Пор.: Quaestio de abortu procurato, n. 24. «Від першою століття Церква стверджувала, що будь-який спричинений аборт є мораль­ним злом. Це вчення не змінилося. Воно залишається не­похитним. Прямий аборт, тобто бажаний як мета або засіб, категорично суперечить моральному законові. „Не вб’єш зародка абортом і не погубиш новонародженого”» (Dida-che 2, 2) [ККЦ, 2271].

276 Пор.: Quaestio de abortu procurato, n. 14.

277 Пор.: Пій XII. Промова (1951-11-26).

278 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1980-01-26), п. 3.

279 Quaestio de abortu procurato. n. 22.

280 Quaestiu de abortu procurato, 11. 24.

281 ККП, кан. 1398: «Latae sententiae означає, що компетентна влада не мусить оголошувати відлучення у кожному окре­мому випадкові. Відлученню від Церкви підлягає кожна особа на підставі самого факту добровільного аборту, Здійсненого з усвідомленням того, шо результатом такою чину є відлучення».

282 Пор.: там само. кан. 871.

283 Іоанн Павло ІІ. Промова (1984-09-06), п. 3.

284 Там само, п. 3; ККЦ, 2277: «Якими б не були причини і засоби, пряма евтаназія полягає в тому, щоб покласти край життю інвалідів, хворих чи людей, які помирають. Вона є морально недопустимою».

285 Iura et bona, II.

286 Пор.: Павло VI. Промова ( 1975-09-18).

287 Iura et bona, II; Пop.: Іоанн Павло II. 17). п. 3,5.

288 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-10-21), п. 3.

289 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1985-11-15), и. 5.

290 Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1984-09-06), п. 4.

Джерела літератури:

Хартія працівників служби охорони здоров’я. – ЛОБФ «Медицина і право». 2010. — 112 с. ISBN 978-966-2019-07-0