Хата, що скраю, горить першою. Або ж плата за байдужість – кров

21 жовтня на одному з місцевих сайтів з’явилось коротке повідомлення під назвою «У Львові вшанували жертв операції «Захід»». Але чи справді вшанували? Чи урочистості біля пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів на площі о. Шашкевича направду стали чином скорботи та вияву пам’яті нащадків про депортованих до Сибіру батьків і дідів наших? Цю горстку, мізерну щопту присутніх (переважно літніх людей) доречніше було би назвати не «урочистостями», але симптомом великої історичної амнезії народу, безпам’ятства і злочинного збайдужіння «дітей лукавих». Злочинного – бо для забудькуватих і байдужих історія має властивість повторюватись у всіх своїх негативних проявах.

Цього і наступного року ми мали б прискіпливо розважити над славетно-сумним ювілеєм УНР та ЗУНР, який, як виглядає, нас ще мало чому навчив. Після краху Московитської імперії з фронтів Першої світової війни в Україну повернулись незчисленні маси озброєного і добре вишколеного українського вояцтва. Достатньо згадати, що на початок 1917 року в імперському війську перебувало 3,5 мільйона українців. Вони могли би сформувати армію здатну водночас відбити усі ворожі інтервенції як з півночі і сходу, так і з заходу, потугу – здатну без надмірних зусиль оборонити відроджену Державу. Але не сталось… і збайдужілі та здеморалізовані власним недолугим проводом, а ще більше підступною більшовицькою пропагандою «оборонці краю» під гаслами «досить, навоювались», «моя хата скраю» розійшлись по затишних і ситих домівках. До часу затишних і до часу ситих, бо згодом за байдужість і малодушність заплатили власним життям і життям своїх дітей, коли мільйонами помирали від голоду на землі, де від віків нечувано про нестачу хліба, коли без труни і без священика кидали їх бездиханні тіла в замерзлий сибірський ґрунт, коли без суду і без провини отримували кулю в серце в катівнях ЧК-НКВД-КГБ. Так, знайшлась тоді горстка героїв, які всупереч здоровому глузду та інстинкту самозбереження вийшла під Крути, знайшлось на початку 1918 року 15-20 тисяч (з 3,5 мільйонів!) вірних Україні захисників, але не старчило їхньої крові і життя спокутувати гріх байдужих.

Не зуміли відстояти 1918-го року і Західноукраїнську Народну Республіку. І не брак військової амуніції, офіцерських кадрів чи неприйняття ідеї української державності Антантою стали тією фатальною причиною поразки, а байдужість і вичікувальна ментальність найширшого загалу галицького селянства. Те, що дух перемагає залізо та найнесприятливіші обставини, не раз засвідчувала як світова, так й українська історія. Згадаймо бодай добровольців 2014-го року на початках московитсько-української війни на Сході України, які неозброєні, ненавчені, неорганізовані таки зупинили агресію найчисельнішої армії Європи і однієї з наймогутніших світу. А тоді, в далекому 1918-му, саме тому, що бракувало цього духа самопожертви і небайдужості усьому галицькому суспільству, згодом заплатило воно жертвами пацифікації, нахабною колонізацією краю польськими осадниками, масовим закриттям українських шкіл та гімназій, розстрілом понад півтисячі беззбройних січовиків Карпатської України на Верецькому перевалі у 1939 році. І хоча за масштабами, жорстокістю та цинічністю репресій польський окупант не йде в жодні порівняння з московсько-більшовицьким, все ж вислід втрати українцями обидвох Українських республік був фатальним: більш як половину (якщо не дві третини чи й три чверті: ніхто ж бо вже й не порахує) нації було або фізично знищено, або розпорошено по всіх континентах земної кулі, або ж асимільовано, третину українських етнічних та історичних земель окуповано і приєднано до інших держав. А ключовою причиною цього лиха, попри несприятливі обставини в тогочасній Європі, все ж таки була політична інфантильність нації. Якби ж то тоді вдалось відстояти обидві України, не було би репресій і голодоморів, депортацій і великої національної руїни, і хто знає, як би склалась історія Європи ХХ століття.

Ще одним безперечним підтвердження сказаного стали уже недавні події 2014-го року на Сході України. Тоді на Донеччині і Луганщині кількість прихильників «русского міра», як і, зрештою, прихильників України була відносно невеликою. Переважна більшість «насєлєнія» обрала нейтралітет, за що згодом заплатила зруйнованими домівками, пограбованим майном, «русскім бєспрєдєлом», усіма жахіттями війни, а багато хто й власним життям. Чомусь за тисячу літ непростої української історії ми так і не навчились такої простої та очевидної істини: за байдужість доводиться дорого платити, а хата, котра скраю – горить першою!

Усе це раптом спало на думку, дивлячись на неповну сотню тих, хто прийшов спом’янути цю не так уже й віддалену у часі трагічну сторінку історії української нації і віддати належну шану своїм батькам чи дідам, своїм родичам. Своїм, бо хіба немає на Західній Україні родини (за винятком тих, хто ув’язнював, розстрілював і депортував), яка б не зазнала репресій з боку московсько-більшовицького окупанта в повоєнні роки минулого століття.

Шкода, що львів’яни за житейськими клопотами забули тих, кому завдячують своїм буттям у цьому світі, шкода, що забули про цей день патріотичні, молодіжні, громадсько-суспільні організації, яких у королівському Львові зареєстровано чимало. Шкода, що влада, через свої ресурси та інформаційні засоби рекламує та оголошує про всяку-всячину і чомусь забуває поінформувати мешканців міста про заходи цього Скорботного Дня. Шкода і лячно, бо безкомпромісна вчителька-історія вкотре може жорстоко провчити своїх забудькуватих і байдужих учнів.

Зенон Боровець