Християни Нігерії в пеклі «Боко Харам»
  • Нед, 14/04/2013 - 21:25
Християни Нігерії в пеклі «Боко Харам»

Можна провести в Нігерії уявну лінію, яка навскіс із півночі перетинає країну до східного кордону, утворюючи ділянку території між Камеруном на сході і Чадом і Нігером на півночі. Важко перетнути цю межу без перешкод: західні контрактники вже давно зникли, оскільки занадто ризиковано було там залишатися, представники іноземних засобів масової інформації теж рідко наважуються туди приїжджати, навіть нігерійці з півдня не відважуються  навідуватись на цю територію, хоча колись їх там було безліч, і торгівля процвітала.

Тут простягається нескінченна савана, що поступово переходить у пустелю на північі. Є кілька міст, більше схожих на селища. Вони складаються з низьких будиночків під хвилястими залізними дахами, з'єднані дорогами, висушеними  безжалісним сонцем. У савані попадаються села з глиняними будиночками, подекуди ростуть акації, що дають мізерну тінь, видно гірські ланцюги, неприступні пагорби з темно-сірого щільного каменя, пасуться стада горбатих биків з довгими рогами в супроводі кочівників з племені фулані. Вони постійно подорожують разом зі своїми стадами в пошуках води і свіжих пасовиськ.

Фанатична ненависть «Боко Харам»

Ця територія є однією з найнебезпечніших зон в Африці. Тут немає війни в звичайному сенсі слова, немає лінії фронту, немає банд або армії, яку можна ідентифікувати, але тут також немає і місця, де можна почуватися в безпеці. На цій землі лютує найгірший різновид тероризму: безперервне примітивне насильство здійснюється не за допомогою сучасної зброї, а за допомогою ножів в міських провулках і в ізольованих селах, в темряві, коли страх сковує душу. Ми в серці зони, отруєної фанатичною ненавистю Боко Харам. Ця радикальна нігерійська ісламістська секта розповсюдила важкий дух ненависті й тероризму над всією територією. Тут панує задушливий, відчутний жах, який важко передати. Назва секти звучить майже приємно на мові хауса, викликає в уяві пустелю, свист вітру в колючих кущах, каравани, біг коней серед дюн, щось таємниче і швидкоплинне. А насправді це смерть.

Жорстокість і насильство

Сто років тому ірландці принесли Добру Новину  на цю землю, яка століттями була територією, де йшов обмін товарами між Сахарою і Гвінейською затокою. Колись тут мирно співіснували різні релігії, а тепер ця земля стала ареною, де панують жорстокість і насильство, яких раніше не було. Мусульмани повинні бути фанатиками, бо секта не визнає помірності в вірі. Християни повинні або перейти в іслам, або піти, хоча вони вже давно живуть на цій землі в мирі з переважною більшістю мусульман. Вони завжди були добрими сусідами, створювали сім'ї, в яких члени сповідують різну віру. Все це бажають викорінити інтегралісти, все це повинно зникнути. Незгодних вбивають, ті, що залишилися, відчувають страх, тому що вони в будь-який момент можуть стати наступною жертвою.

Стійкість єпископа

«Незважаючи ні на що, найголовніше – це, щоб священики не покидали віруючих. Поки залишається хоч одна жива душа, про яку треба піклуватися, – обов'язок священиків залишатися тут». Єпископ Олівер Даше Доеме стоїть на чолі єпархії, що живе в умовах терору, найжахливішого у всій Африці. Він відмовився від охорони, пересувається разом зі своїм помічником, що одночасно є його шофером, і є живою  мішенню  для терористів. Він сказав: «Як я можу постати перед віруючими в містах і селах в броньованому автомобілі й під захистом десяти солдатів, якщо я закликаю людей до стійкості, молитви, віри в майбутнє?»

Священики на передньому фронті

Джону ще немає сорока років, він навчався в Римі, а тепер служить священиком у рідному селі засновника секти «Боко Харам» Мохаммеда Юсуфа. «Потрібно розповісти про той жах, який постійно відчувають проживаючі тут люди. Італійцям важко зрозуміти, як протікає життя в цих місцях, у людей не вистачає уяви, щоб собі це уявити». Разом з ним служать молоді священики Вільям, Кевін і Гідеон. Вони живуть у цьому щоденному терорі, ховають жертв терористичних актів і вбивств, піклуються про вдів і сиріт. Останнє вбивство Кевін бачив два тижні тому. Терористи зарізали п'ятнадцятирічного хлопчика, а потім убили ридаючу  над ним матір. Вони завжди діють вночі. Священик показує фотографії: «Нас тероризують. У минулому році було вбито тридцять студентів університету. Бандити ходили по домівках о третій годині ночі та питали: «Як тебе звати?»  А потім убили всіх, у кого були англійські, нетрадиційні імена. Вони стріляли в них і перерізали горло. Коли прийшли військові, все було закінчено».

Що особливо приводить у відчай людей – це смирення з ситуацією. Інтерес засобів масової інформації падає,  ніби таке життя є нормальним. «Бачиш, живі ми нікому не цікаві, – каже свідок, що побажав залишитися невідомим, – хто захоче читати мою історію? Але наша загибель сприяє підвищеному попиту на газети, глядачі дивляться на наші мертві тіла на екранах телевізорів протягом декількох секунд, перш ніж переключити на інший канал. Але відтепер смерть двох або трьох наших співвітчизників викликає все менше інтересу. Щоб викликати інтерес аудиторії, повинно загинути десять чи двадцять чоловік. Серед іноземців досить загибелі одного. Прошу тебе, розкажи про нас».

Ріккардо Бічіккі (Riccardo Bicicchi)
За матеріалами: www.blagovest-info.ru


Паломництво Святими місцями