Єпископ-номінант отець Віталій Кривицький SDB: «Усе віддаю Богові: або з Богом, або ніяк»
  • Втр, 02/05/2017 - 21:50

Києво-Житомирська дієцезія радіє, бо отримала батька, голову дієцезіальної родини, нового єпископа – отця Віталія Кривицького SDB. КМЦ розпитав Його Екселенцію про те, як він сприйняв своє обрання, про найбільш знакові моменти його життя, про людей, які на нього вплинули, про ставлення до медіа та про плани на майбутнє.

– Ваша Екселенціє, чи Ви колись думали про те, що станете єпископом?

Щиро кажучи, зовсім ні. Якщо говорити про салезіянське середовище, то думав про потенційну можливість бути настоятелем дому чи навіть інспектором. Про єпископство й не припускав, адже вважав, що салезіянська праця має скоріше локальний характер – наша парафія, наш молодіжний центр, наш осередок, – а не загальний, як, наприклад, дієцезіальний. У серці плекав думку про те, що якщо колись і запропонують єпископство, то напевно відмовлюся, скажу, що добре почуваюсь у своєму середовищі. Постанова Папи була для мене дуже несподівана. Я знав, що тривають певні консультації й моє прізвище в них фігурує так само, як і прізвища багатьох інших священиків. І це не дивувало, а от те, що вибір зупинився на мені, таки приголомшило.

– Який був Ваш шлях до Католицької Церкви?

Мене в дитинстві охрестив отець Тадеуш Хоппе. І хрещення – це все, що зробили для мене батьки. Вони навіть остаточно не розуміли, що зробили, і не пам'ятають, чи були присутні під час хрещення, адже мама займала керівну посаду та навряд чи відважилася б на таке. Проте є хрещені батьки, які можуть засвідчити цю подію, та й запис у парафіяльній книзі. Власне, поза цим я нічого релігійного з дому не отримав, а у п'ятнадцять років, здебільшого завдяки участі близької мені родини хрещеного батька, сталося свідоме навернення. Ця родина підготувала мене до першої сповіді та причастя, а згодом я почав прислуговувати при вівтарі у храмі святого Петра.

Родина мого хрещеного батька – католицька. Моя – також, бо й батько, і мати охрещені в Католицькій Церкві. Проте після їхнього одруження – не вінчання – практика зникла, і до церкви вони не ходили. Сьогодні ж я дивую співбратів, коли розповідаю, що був свідком під час вінчання власних батьків. На що вони кажуть: «Так не буває», – але в нас буває (сміється). Навіть у парафіяльній книзі я справді записаний як свідок.

Сьогодні розумію, що моє навернення – результат активної молитви хрещеного батька та його родини. Пам'ятаю, що коли мене, ще дитину, ця родина запрошувала піти разом до храму на якесь свято або, наприклад, подивитися на вертеп, то я казав, що не маю часу, бо займався спортом, мав інші хобі. Але в якусь мить я відчув у житті вакуум. Це був сильний момент: усе почало кардинально змінюватися, стара ієрархія цінностей розвалилася. І порожнечу, які в мені утворилася, допомогли заповнити цінності родини хрещеного батька. Мої тогочасні однокласники досі дивуються, що я став священиком.

– Чи призначення салезіянця на посаду єпископа свідчить про посилену увагу Церкви до молоді загалом та української зокрема?

Я не пов'язую вибір Конференції Єпископату й Папи щодо мене конкретно зі своєю належністю до салезіянського згромадження, бо тут враховується не тільки це. Напевно, увага до молоді – це один із головних викликів, які сьогодні стоять перед Церквою не тільки в Україні, а й у світі. І добре, якщо ми, салезіянці, можемо відповідати на нього в рамках нашої харизми, до якої покликані і яку практикуємо.

– Апостольський Нунцій, коментуючи Ваше призначення, підкреслив потребу працювати саме з молоддю. Чи згодні Ви з цією думкою – і якщо так, то в чому саме ця праця полягатиме?

У розмові зі мною Апостольський Нунцій казав, що мій «салезіянський досвід також буде потрібний Церкві». Погоджуюся з цим і готовий служити цілій Церкві в Україні.

– То яких структурних змін у Києво-Житомирській дієцезії варто чекати,  якщо перед Вами стоїть завдання праці з молоддю?

У тому, що працювати з молоддю потрібно, нема сумніву. Однак це не може бути єдиним напрямком, якому я віддаватиму більшість часу, адже дієцезія, навіть враховуючи важливість її молоді, – це все-таки щось більше. Уваги потребують також старші люди, парафії загалом, суто єпископські справи, якими, власне, маю зайнятися тепер, тобто бути братом і отцем для дієцезіальних священиків, а це дуже великий обсяг праці. Саме тому я не маю права нехтувати іншими напрямками, а мушу вчитися поєднувати все це: свою належність до салезіянського згромадження й різні аспекти єпископського служіння.

Конкретного плану наразі немає, бо в Києво-Житомирській дієцезії я працював не дуже довго, та й було це п'ять років тому. За такий період багато що змінюється: і люди, і структури. Тому перш за все я хочу пізнати дієцезію, зустрітися з Апостольським адміністратором, з радою священників, з вірними. Кажуть, що в перший рік настоятель навіть свічника у храмі не переставляє, тож про те, чи щось потребує нагальних змін, дізнаюся тільки після відповідних зустрічей, зокрема з єпископом Віталієм Скомаровським. Заочно ж не маю права щось вирішувати. Крім того, призначення захопило мене зненацька, і тому передусім маю сам зрозуміти, до чого кличе мене Бог, а також пізнати родину, до якої йду.

– Яку роль, на Вашу думку, відіграють медіа у формації людини взагалі й молоді зокрема?

Безумовно, медіа виховують. Усіма способами – кольором, звуком, різними прийомами –вони впливають на психіку людини, на її ставлення до певних речей. Це інструмент, який може бути використаний по-різному, як для маніпуляції, так і для євангелізації. В античному світі філософи, щоб ділилися знаннями, використовували місця зборів, куди люди приходили саме для того, аби їх почути. На сьогоднішні інформаційних засобів значно більше: це й Інтернет, і телебачення, і радіо.

Якось я був на одному каналі, де мені розповіли, що в певний період вони отримали вказівку транслювати тільки розважальні програми. У цьому випадку був застосований інструмент, описаний римським висловом «хліба і видовищ», тож це була маніпуляція. Але живе проповідування, передання того, що лежить на серці, іншим людям, – наприклад, коли один говорить про здоровий спосіб життя, а інший користується цією інформацією, щоб бути здоровим, – це добра справа.

Для Церкви медіа – це один із амвонів, із яких можна проголошувати Христа, можна і треба говорити про спасіння. Я свідомий того, що перебування в інформаційному середовищі становить складову єпископського служіння. Це стосується й суто католицьких медіа, і світських. Звісно, щодо останніх потрібен певний моральний відбір: наприклад, не йти до тих медіа, про які знаємо, що вони вдаються до маніпуляцій. Такий відбір – це справа мудрості, як моєї, так і моїх радників, однак вважаю, що не варто нікому однозначно відмовляти. Співпрацюючи з медіа, потрібно не захищатися, а говорити про Правду, переказувати нашу віру, а головне – бути відкритими до Святого Духа, який діє раніше за нас, якщо Його запрошуємо.

– А яке завдання католицьких медіа: новинність, формація, катехізація, аналітика чи щось інше? Яке їхнє місце у співпраці з єпископом?

Усе назване, а ще – всі ті речі, які ми можемо спільно відкрити. Наші медіа мають не концентруватися лише на чомусь одному, а поєднувати в собі все, як у мозаїці: є різні кольори, але кожен – на своєму місці, зі своєю роллю. Упевнений в одному – наші медіа мають змінюватися. Дуже шкодую, що немає «Католицького Вісника», який виходив у друкованому варіанті. А ще більше шкодує про це моя мама, яка читала його від а до я. Але хтозна, можливо, те, що основне, переходить в інші сфери, де люди шукають Слова. І необхідно віднайти їх, а також тих осіб, які можуть у цих сферах професійно працювати. Це й належить до нашої спільної справи. Моє ж завдання – анімувати, тобто підтримувати та надихати. Розумію це й буду цьому вчитися. Певний час я обходився без медіа, проте тепер, як єпископ, маю особливо дбати про їхній розвиток. Звісно, із вашою, медійників, допомогою.

– Отець Тадеуш Хоппе відіграв велику роль у Вашому житті. Що зі взаємин із ним для Вас має особливе значення?

Немає такої людини, яка б усім догодила. Отець Тадеуш був особою неформатною, таким собі медіатором поміж Церквою й державою. Він був відповідальний і працьовитий, а ще – дуже обережний у багатьох речах, хоча часто мусив працювати між вогнем і полум'ям. Можливо, цим і вразив мене найбільше. Якось на Шепетівці (парафія в Києві, на вул. Шепетівській – прим. ред.) він зробив до храму прибудову, але навідалися з КДБ і наказали розібрати. Без зайвих слів він виконав наказ, бо знав: якщо вступить у суперечку, то завтра парафію закриють взагалі. Тобто отець знайшов свій спосіб існування в тогочасному середовищі, роль медіатора. Думаю, що щось від нього передалося й мені.

А ще він був людиною з ідеалами. Під час війни в нього почалася гангрена, і йому запропонували відрізати ногу. Отець Тадеуш сказав: «Левіт без ноги? Або помру, або Бог зцілить». Відмовився від операції, а Господь зцілив його. Щоправда, отець до кінця життя мучився з тими ногами, особливо на старість, але зберіг принципи, сам їх тримався й умів передати їх іншим.

– Останні роки Ви були настоятелем одеської парафії. Певно, довелося залишити багато нездійснених проектів. Якщо так, то які вони й чи маєте намір реалізувати їх вже як єпископ?

Справді, є певні речі, які я розпочав і які тепер передам іншим. Не говоритиму про все, але згадаю один проект, у якому мені й надалі хотілось би брати участь. Ідеться про історичну спадщину парафії святого Петра й життя католицької спільноти в Одесі, занотовану в дуже цікавих документах, впорядкуванню яких я присвятив три роки. На щастя, вже зібралася група небайдужих до справи осіб, одна з яких висловила бажання виконувати роль аніматора цього проекту й організувати написання та підготовку до друку книжки. Адже йдеться про парафію, яка була єдиним осередком, своєрідною оазою католицизму на півдні України та вплив якої ширився далеко за межі її території. Скажімо, отець Тадеуш Хоппе, перебуваючи в Одесі, обслуговував також і Київ, закладав там парафіяльне життя, і я маю документальні підтвердження цього. Окрім документів, важлива робота з очевидцями, які поволі відходять із життя. Наприклад, є парафіяни, які пам'ятають причастя 1942–1943 років – під час окупації. Їх треба розпитати та записати їхні спомини. Нагальна також праця в одеському архіві, який мають перенести на інше місце, і є побоювання, що внаслідок переїзду деякі документи можуть бути втрачені або їх пошук ускладниться. Тому шкодую, що перед призначенням мені не вдалося закінчити цю справу самому. Але Святий Дух так попровадив, тож маю перекласти її на інші плечі.

– Які слова Христа є для Вас життєвим кредо?

«Ідіть, проповідуйте». Друге кредо, мій приміційний девіз: «Все можу в тому, хто мене зміцнює», – це слова святого Павла з четвертого розділу Послання до Филип'ян. Вони часто рятували мене і ставили на ноги, коли вже не було сил. Укріплювали мене перед священицькими свяченнями і зміцнюють тепер, перед прийняттям нового служіння.

– Чого Ви очікуєте у служінні? Яким єпископом хочете бути?

Можливо, заанонсую цими словами наступне інтерв'ю, але перед самим вибором на єпископа Господь перекреслив усі плани, які я мав. Тому, думаю, що нічого не плануватиму. Зараз дуже уважно слухаю Святого Духа й дуже прошу всіх про молитву за мене, щоб мені Його чути та щоб нам усім було Його чути. Усе віддаю Богові: або з Богом, або ніяк.

- Дякуємо за розмову.

Розмовляла: Вікторія Семенова


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць