22 травня в Марійському духовному центрі у Зарваниці вперше відбулася архиєрейська хіротонія, під час якої було висвячено єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ Теодора Мартинюка.

До цього високопреподобний отець Теодор (в миру Тарас Мартинюк) з 2010 року був ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври на Львівщині. А у неділю, 31 травня, єпископ Теодор відслужив літургію в архикатедральному соборі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці в Тернополі, після якої в ексклюзивному інтерв’ю люб’язно погодився відповісти на запитання “Нової Тернопільської газети”.

– Владико, у чому відтепер полягатимуть Ваші духовні обов’язки?
– Головний мій обов’язок – допомагати в різних душпастирських і адміністративних справах митрополиту Василію Семенюку, а ще бути співбратом для духовенства та мирян. Нема особливих конкретних завдань, вони радше випливають з потреб різних справ, що можуть бути в архиєпархії.

– У митрополита Василія Семенюка репутація будівничого храмів. У чому вбачаєте своє служіння Церкві?
– Під час хіротонії владика Василій сказав, що буде певна гармонія, адже він – будівничий, а я – науковець. Для нього величезним викликом була розбудова архиєпархії, адже після радянського періоду храми або були знищені, або їх просто не було. Тому митрополит Василій і є тією особою, яка розбудувала архиєпархію як необхідний засіб для проповідування слова Божого нашому народові. Я ж хочу якнайбільше послужити саме в проповідуванні слова Божого.

– Коли до Вас вперше прийшло усвідомлення Бога?
– У ранньому дитинстві. Я дуже добре пам’ятаю першу сповідь і перше святе причастя. Все відбувалося підпільно у хаті моєї бабусі. І коли я вперше прийняв причастя з рук мого духовного отця Порфирія Чучмана, який був двічі ув’язнений за те, що відмовився перейти на московське православ’я, це був перший поштовх до розуміння того, хто такий Господь, якщо люди беззастережно посвячують Йому своє життя, вірять в Нього і навіть готові віддати своє життя за Нього. Десь у п’ятому класі у мене виникла думка, що хочу стати ченцем, а в 19 років пішов до монастиря. Коли я заявив батькам про своє рішення стати монахом, для них це був, наче грім з ясного неба, бо у 1989-ому році монастирі були підпільними. Господь Бог, одначе, все влаштував.

– Розкажіть про Господні дива, що відбувалися у Вашому житті?
– Кожен день мого життя – диво Боже. Найперше – я бачу, як Господь мене провадить. Наприклад, я ніколи не планував вчитися в Римі, ніколи не уявляв себе науковцем чи єпископом. Призначення мене на єпископа – для мене одне з найбільших випробувань, почуваюся школярем, адже треба ще вчитися бути єпископом. До речі, коли постало питання про моє служіння як єпископа, я запитав поради у блаженнійшого Любомира Гузара, і він сказав: «Ти – монах, головним атрибутом монаха є те, що він має служіння, яке йому доручають. Отже, що доручить Церква, треба у послусі прийняти».

А якщо говорити про дива, які я мав нагоду спостерігати на прикладі інших людей, то, пригадую, як під час виборів до Верховної Ради до монастиря в Уневі на екскурсію привезли спостерігачів з Донецька. Більшість з них – невіруючі, але їм було цікаво подивитися, як ми живемо. Один з наших отців проводив екскурсію і розповідав, що біля ікони Матері Божої відбувається багато зцілень, у незрозумілий спосіб люди позбавляються раку та інших важких недуг. І тут один чоловік каже, що в нього була гуля на руці, а під час оповіді він схопився за неї, подивився на ікону і гуля зникла… Ось як вмить Бог промовляє до невіруючої людини!

– У нинішній нелегкий і гріховний час актуальним видається запитання, як, з точки зору Вашого досвіду і духовної практики, уникати численних світських спокус?
– Ми, передусім християни, українці, повинні згідно зі Святим Письмом ставити собі дуже серйозні запитання: чого ми хочемо осягнути в житті, які ставимо перед собою завдання? Коли ми будемо шукати відповіді на ці запитання, тоді те, що намагається відхилити нас від найголовнішого завдання, само по собі буде відпадати. Натомість, коли людина починає звертати увагу на те, що не творить її гідності, не будує її як людину, вона просто розбивається в гонитві за примітивними тимчасовими речами, такими, як пошук задоволення, приємності, короткотривалих насолод, губить себе в алкоголі чи наркотиках.

– Що, на Вашу думку, є нині найбільшим злом для людини?
– Втрата гідності, почуття того, що, народившись тут, на землі, людина має від Господа великі дари, таланти, щоб зреалізувати своє призначення. І якщо людині ще чогось не вистачає, Господь обов’язково додасть, щоб її життя було щасливим, щоб вона почувалася справді тією особою, яка реалізує своє життя, прагне добра і щастя. Втрата цього почуття призводить до того, що людина губиться.

– Святе Письмо однозначно стверджує, що всяка влада – від Бога, як казав Ісус Христос, кесарю – кесареве, а Богові – Боже… Чи не здається Вам у цьому контексті, що всілякі революції – це завжди деструкція, і що за недотримання цього постулату ми пожинаємо нині війну та інші негаразди?
– Не всяка влада – від Бога. Вона тоді від Бога, якщо виконує свою найголовнішу місію – служіння сім’ї, місту, області, країні, народу. Якщо ж між поняттями «влада» і «служіння» не можна поставити знак рівності, якщо влада не служить своєму народові, отже, вона не від Бога.

– Нині в нашій країні війна. Як з християнської точки зору це пояснити?
– Війну неможливо зрозуміти, пояснити, збагнути… Найбільший Господній дар – життя, і ніхто не має права це життя на землі зупинити… Ми молимося і просимо Божої сили, щоб війна припинилася, щоб ми будували своє життя як щаслива європейська держава.

– Нині в Україні дуже важка економічна ситуація, багато людей втрачають роботу, нарікають, а дехто шукає порятунку від проблем у чарці… Як не зневіритися?
– Колись мені доводилося вивчати радянську педагогіку, головний зміст якої – партія про все подбає. Це відбирало власну ініціативу. А в такий скрутний час потрібно, щоб кожен з нас у міру своїх сил, здібностей брав ініціативу в свої руки і починав діяти, обмірковував, як у такій ситуації можна зарадити. Повірте, з Божою допомогою все вдасться. А тікати від проблем в алкоголь – це шлях, що веде в нікуди, а власне – у пекло.

…Пригадую, у 1994-ому році, коли я навчався у польській семінарії, то побачив у їдальні алюмінієві ложки та виделки. В Україні тоді, після розпаду СРСР, хіба що в найбіднішому селі ще залишилися такі. Для мене був справжній шок, що поляки такі бідні. Однак буквально за рік все на очах почало змінюватися. Я дуже вдячний, що побачив, як цей народ змінює обличчя своєї землі. Я переконався, що зміни однозначно можливі!

– Насамкінець – Ваше побажання нашим читачам у такий непростий час?
– Треба пам’ятати, що Господь подарував нам життя і запустив певний найкращий, найправильніший план нашого щастя, нашого розвитку як людей. Незважаючи на те, чи ми грішні, чи праведні, Він повсякчас бажає нам добра і щастя. Але Господь нам дав вільну волю, щоб ми робили свій вибір. Не забуваймо, що Бог постійно з нами, які б труднощі, які б невдачі, які б нещастя ми не переживали. У Господа завжди є добра порада для нас навіть у найбезвихідніших ситуаціях.

Біографічна довідка

Єпископ Теодор, в миру Тарас Мартинюк, народився 1 лютого 1974 р. в м. Яремче на Івано-Франківщині. Після навчання у Кременецькому педагогічному інституті 1993 року вступив до Унівської лаври. Філософсько-богословський вишкіл здобував у Люблінському католицькому університеті в Польщі. 20 січня 2000 року отримав священичі свячення. Від 2001 до 2005 року о. Теодор виконував різні служіння в Унівській лаврі та в монастирі Святого Михаїла у Львові. Протягом наступних п’яти років навчався у Римі, у 2010 році захистив докторат з канонічного права у Папському Східному інституті. Того ж року обраний ігуменом Унівської лаври.

Владика Теодор, крім рідної української мови, володіє також польською, італійською, французькою та російською мовами.