Єпископ Віталій Кривицький – про католицьку освіту в Київсько-Житомирській дієцезії
  • Пон, 23/10/2017 - 13:47

За стародавнім європейським звичаєм, календарний жовтень традиційно пов’язаний із початком навчального року в університетах і коледжах. Крім того, кілька днів тому виповнилося 25 років з дня публікації Катехизму Католицької Церкви – одного з джерел католицького вишколу у вірі. КМЦ поспілкувався про освітні аспекти життя Київсько-Житомирської дієцезії з її ординарієм, єпископом Віталієм Кривицьким.

– Ваше Преосвященство, в попередньому інтерв’ю ми згадували про семінарську освіту в дієцезії. А як Ви оцінюєте тутешній стан католицької освіти загалом? Які католицькі навчально-виховні інституції Ви для себе вже відзначили?

Одразу зауважу, що поки що не йдеться про католицькі середні школи. Але є змога говорити про присутність католиків у школах – і саме в нашій дієцезії. Загалом це дуже хороша ідея: у дієцезії варто було б мати католицькі школи, тим паче, що кілька осіб уже зверталося до мене з такими проханнями. Але я вважаю, що це питання ще має дозріти. Останні зміни в українському законодавстві про освіту дозволяють Церкві засновувати школи – і, звісно, якщо працюватиме той принцип із нового закону, що «гроші мають іти за дитиною», то це надасть змогу отримати додаткові джерела фінансування для таких шкіл.
У дієцезії ми намагаємося відкривати католицькі дитячі садочки. Вони існують у різних формах: часом їх можна ідентифікувати як цілковито католицькі, часом вони так не називаються, але їх як приватні дитсадки провадять миряни-католики. А буває й так, що виховательками працюють очевидні сестри-черниці в габітах, і тоді зрозуміло, що це католицька виховна установа. Там є молитви, там є відповідні виховні практики, з якими, звісно ж, батьки погоджуються.
Наразі більшу увагу я звернув, наприклад, на Інститут релігійних наук святого Томи Аквінського в Києві й Навчально-катехитичний центр при ньому. У цих інституціях я бачу великий потенціал: тут навчаються не ті  люди, які прагнуть здобути лише якийсь документ для подальшого працевлаштування, а справжні наші потенційні співпрацівники в парафіях, у місцях служіння. І потенціалу цих осіб не можна занедбувати – у своїй насназі й бажанні служити Господу вони мають бути залучені в церковне життя. Крім того, бачу добру перспективу співпраці інституту й центру з семінарією. Якщо семінарія плекає майбутніх священиків, то в духовному житті вже чинних священиків є такий аспект, як стала формація. І, як на мене, стала формація має стати ще вищим ступенем розвитку католицької освіти в дієцезії. До речі, про таку потребу згадували й самі священики під час нещодавніх курсів сталої формації. Там обговорювали біоетику, Апостольське повчання Папи Франциска «Amoris Laetitia», сопричастя в Церкві, священство тощо. Як бачите, іноді йшлося про малодискусійні теми, але ми зачіпали й неоднозначні аспекти сучасного життя – і я помітив, що наші священики готові обговорювати їх, вони хочуть мислити.
І ще один нюанс. Якщо зібрати всі католицькі навчальні заклади, які діють на території дієцезії, – тут я маю на увазі орієнтовані здебільшого на мирян – то побачимо, що, крім установ університетського типу, акредитованих Церквою, також є неакадемічні курси, де вірні проходять різні етапи духовної формації. Це, наприклад, школи францисканської духовності, кармелітської духовності тощо. Мені здається, що всі ці навчальні інституції потребують певної злагодженості й координації дій. Не йдеться про те, щоб уніфікувати вимоги до навчального змісту й програм – і дивитися, мовляв, хто сильніший, хто слабший. Тут важливіше розуміти, як насправді розподілені рівні католицької освіти та кваліфікації. Наприклад, одним школам краще даються студії духовності, інші концентрують зусилля на вивченні канонічного права, десь глибше й ґрунтовніше займаються літургікою тощо. Лише спільними зусиллями можна досягти певної єдності в різноманітті у сфері церковної освіти. Зауважу, що я наразі лише спостерігаю за цими справами – і, мабуть, іще не можу дати якихось конкретних вказівок. Самі викладачі чи керівники католицьких навчальних закладів можуть значно більше сказати з цього приводу. Але напевно я бачу, що наш внутрішній освітній потенціал потребує об’єднання зусиль.

– Тож варто очікувати в межах дієцезії пожвавлення координації католицької освіти? Цим опікуватиметься певна церковна комісія?

У нас немає комісії з католицької освіти. Але якщо говорити про об’єднання й координацію зусиль, про інтеграцію навчальних закладів у цілісну систему церковної освіти, то, звісно, треба визнати, що було б доцільно її сформувати. Це один із наступних кроків, які варто зробити в нашій дієцезії.

– Ви зустрічалися зі студентами катехитичних курсів при Інституті святого Томи. Відкриваючи зустріч, директор інституту наголосив, що «тут Ваші студенти, Ексцеленціє». На цих курсах здебільшого навчаються світські католики. Як Ви вважаєте, чи існує нині в дієцезії запит на сімейних консультантів і катехитів – світських осіб? 

У цій сфері маємо навіть таку проблему: є певні католицькі середовища, де панує дух клерикалізму. Мовляв, є священик, який знає все і про все, уміє робити все, а інші – це сірі й нерозумні люди, нехай слухають, що їм скажуть. Залучення ж світських до, наприклад, уже згаданих програм Інституту релігійних наук святого Томи, а в ширшому сенсі – до життя Церкви, допомагає їм відчути себе в Церкві як удома. Страшні відчуття я мав, коли зустрічався з певними людьми, які начебто належали до парафії, де я був настоятелем, але, розмовляючи зі мною у храмі, говорили: «А тут у вас отак і так». Саме ці слова «у вас», які особа промовляє навіть напівсвідомо, показують, що вона приходить до церкви як, наприклад, на ринок. Тобто є звичка: людина прийшла до церкви, відсиділа звичний час, почула звичні молитви, виконала разом з іншими звичні релігійні пісні. Але насправді вона не має спільності з парафією – парафія не є частиною її життя, так само, як і ринок не є частиною її життя. Тому люди, які випускаються з наших навчальних закладів – від дитячих садочків і шкіл до вишів, – я так м’яко скажу, не повинні відчувати себе осторонь Церкви загалом. Час навчання має дати їм можливість навчитися бути в Церкві й уміти відгукнутися на її справи й проблеми, ба навіть дивитися на них так само, як священики: як на «моє». Як на те, про що справді болить серце. Розумію, що є ризик певної структурної девіації – маю на увазі процеси, характерні для структур Церкви на Заході, де священики відходять від деяких механізмів церковного життя, не хочуть займатися окремими, навіть літургійними чинностями, віддаючи їх світським людям. І це неабияка проблема! Але вважаю, що там, де ставлення до церковного життя врівноважене, де світські не переходять межі й не зазіхають на служіння Таїнств чи на владні повноваження священнослужителів, а знають, що можуть зробити для Церкви, вивільнивши священикові додатковий час для душпастирства, там виникають умови для розбудови повноти життя Церкви. І кількість світських студентів у Інституті релігійних наук показує, що чимало їх хоче займатися цим, хоче займатися Церквою.
Інше питання – це співпраця, практичність залучення світських осіб у роботу парафії згодом. Часом – і я знаю таких людей – колишні студенти з різних причин не були задіяні у своїх парафіях. І тут треба замислитися: чи це навчання вони відбували лише для себе, для власного задоволення? Напевно, ні. Така ситуація – виклик для нас, духовенства: потрібно створювати умови для тяглості, аби людина, отримавши церковну освіту, могла надалі ділитися її плодами у своїх середовищах, оточенні, парафіях. Адже вона спеціально підготована саме для цього. Нехай ця особа не провадитиме якихось додаткових курсів, нехай далі на щодень працюватиме лікарем, учителем, викладачем тощо. Але повернувшись на місце роботи, вона вже вміє й може не просто переповісти своєму оточенню щось, про що чула в дитинстві від бабці, а викласти автентичну науку Церкви про певні питання. Якщо в розмові з колегами така людина зможе щось розповісти, хай навіть «між рядками», але спираючись на науку Церкви, то, вважаю, її навчання в церковному навчальному закладі вже виправдане.

– Робота катехита чи сімейного консультанта – це допомога вірних єпископові у здійсненні вчительського уряду Церкви. А така діяльність нерозривно пов’язана з поняттям канонічної місії. Чи плануєте Ви якось усталити стан справ у цій сфері?

Не поспішатиму зараз давати конкретну відповідь, бо сам іще вчуся бути єпископом. Але такі практичні питання вже виникали в житті дієцезії, тому для себе я визначив, що маю закачати рукави й викласти норми щодо них у певних пунктах. Вважаю, що канонічна місія вкрай необхідна, бо люди, навіть священики, іноді мають спокусу розповідати небилиці. І якщо не триматися здорової науки Церкви, це може викликати, м’яко кажучи, дисонанс у спільноті.
Що ж до світських випускників Інституту релігійних наук, то я розумію, що науковий зміст і кількість годин їхньої підготовки трохи вужчі, ніж зміст і обсяги підготовки в семінарії. Проте якщо така людина, яку слухають інші, починає говорити, то оточення сприймає її саме як фахівця зі складних богословських питань – адже вона закінчила церковний інститут у Києві. І тому канонічна місія, яка, до речі, не дається раз у житті й безстроково, а завжди може бути відкликана, дозволяє забезпечити постійний контроль і оцінку відповідності слів колишнього випускника церковного вишу здоровій науці Церкви. Наголошую: канонічна місія може бути відкликана, якщо людина почне проголошувати щось, що не відповідає науці Церкви. І тому прагнення жити в канонічній місії, яка вимагає постійних самоосвіти й самовдосконалення, регулярного читання нових церковних документів, спонукатиме людей до сталої співпраці з Церквою. Канонічна місія змушує людину усвідомити, що раз і на все життя навчитися неможливо – потрібно весь час підтримувати контакт із Церквою в питаннях, які стосуються віри й моралі.

– У католицькій освіті існують різні педагогічні й виховні «наукові школи». Ви належите до салезіянської родини, яка має власну педагогічну систему. Що, на Вашу думку, найцінніше в салезіянській педагогіці і чим вона могла б допомогти українським католицьким освітянам?

Про салезіянську педагогіку треба перш за все сказати, що це альтернатива так званій репресивній педагогіці. Репресивна педагогіка за добрі справи завжди дає вихованцеві хорошу оцінку, а за злі вчинки – погану. Тоді як салезіянська педагогіка, яку ще часто називають превентивною, передбачає, що вихователь працює на випередження. Дон Боско часто повторював, що треба зробити все, аби вихованець не вчинив зла – гріха. Превентивну педагогіку важче застосовувати, ніж репресивну. Репресивна педагогіка іноді навіть із самого вихователя формує такого собі цербера: іноді він мусить реагувати, а часом може не звертати уваги на вихованця. Превентивна ж педагогіка нехай і складніша, але ефективніша. Насамперед тому, що вихованець не матиме досвіду гріха. Іноді можна чути голоси, мовляв, у житті треба спробувати все… Але віруючий вихователь ніколи цього не скаже, бо певні такі випробування для когось можуть закінчитися трагічно.
Отже, салезіянська педагогіка – це превентивна педагогіка, завдання якої полягає в упередженні переступу, злочину, того чи іншого зла. Вихователь має сказати вихованцеві, попередити його про ймовірну небезпеку, аби той був готовий зустрітися з випробуваннями й обійти спокусу, знаючи всі її наслідки. Ця педагогічна система пов’язана з теологією люблячого Бога, Доброго Пастиря, і з такими сферами, як розум, віра, свобода людини тощо. Вона працює, щоб надати вихованцеві можливість не переступити межу норми, використовуючи свої розум і волю. Це якщо коротко. Як на мене, за такою педагогікою майбутнє, оскільки вона дозволяє сформувати людину розумну, релігійну та вільну.

– Дякую за розмову.

Розмову провів Олексій Браславець (КМЦ)
На фото: Єпископ-ординарій Віталій Кривицький під час вручення дипломів випускникам Навчально-катехитичного центру при Інституті святого Томи Аквінського. Київ, 4 вересня 2017 р. (Фото: с. Алексія Карпусь SCM, КМЦ)


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць