Європрагнення без наївності
  • Втр, 01/10/2013 - 14:13

Євроінтеграційні прагнення великої частини нашого суспільства дуже часто мало чим відрізняються від наївного прагнення будівничих комунізму до раю на землі. Європа далеко не рай. Там не все так гладенько і файно, як нам це часто виглядає, як ми самі себе любимо заколисувати в лінивій дрімоті. Зараз в Європі ведеться непроста культурна боротьба між тим, хто хоче зберегти традиційну Європу і тим, хто незвідавши жахіть впровадження Марксового вчення, а до яких доєдналися вчорашні комуністи та їхні ідейні наслідники, хочуть впровадити нове вчення, нового виродка з Марксового гнізда – диктатуру релятивізму під соусом гендерної ідеології.

Прагнення людини вийти за рамки природних обмежень, стати понад своєю природою, насправді, старе, як і саме людство. Уже в раю це стало основною спокусою – «бути як боги». Від часів епохи Просвітництва це прагнення було артикульоване, як прагнення прогресу, вузько пов’язане з наївною вірою у непомильність науки. І скільки неймовірним не здавався б розвиток наших технологій, розвиток науки, зміна однієї епохи на іншу, з часів Просвітництва два фундаментальні принципи залишаються незмінними – віра в прогрес і віра в науку. Саме на цій вірі побудовані найкривавіші ідеології в історії людства, які в ХХ столітті пролили океани крові – соціалізм, нацизм, фашизм, комунізм. Тепер уже з повним правом сюди можемо зарахувати лібералізм.

Кожна з великих ідеологій ХХ століття обіцяла прогрес і кожна використовувала науку, щоб виправдати своє існування і свої дії. Нацизм прикривався расовою теорією та дарвінізмом, фашизм – соціальною теорією та дарвінізмом, комунізм – соціологією, економікою і дарвінізмом, соціалізм – економікою і дарвінізмом. Теперішній лібералізм, який щораз більше скочується до тоталітаризму, знову притягує науку за вуха, щоб виправдати себе і своє існування: спроба науково провести деконструкцію понять «добро-зло», «людина», «сім’я», «культура», «суспільство», накидання суспільствам культурного релятивізму – мультикультуралізм, біологічно-суспільного антропологічного релятивізму – гендерна ідеологія, руйнування усіх суспільних норм, які стоять на шляху до повної деконструкції людини, через накидання морального релятивізму. І ця ідеологія стає прикриттям, оправданням найрізноманітніших дурниць, помилок та злочинів.

У цьому значенні лібералізм уже виявив ознаки класичної тоталітарної ідеології, яка методами примусу та репресій накидає себе суспільству. І прикладів утиску тих, що думають інакше, кожного тижня можна назбирати безліч. Але ті ЗМІ, що просувають цю ідеологію, стараються такі приклади ігнорувати.

Промовистого випадку з Франції, що став відомим минулого тижня, гіганти медіапростору, які формують громадську думку, не помітили, хоча він дійсно показує нелюдське негуманне лице лібералізму, того, що претендує на роль найгуманнішого світогляду всіх часів і народів. Французький суд, звісно ж найгуманніший у всьому світі, засудив 84-річного, напівсліпого Ксав’єра Дора до штрафу 12 тис. євро, тільки за те, що він відважився порозмовляти з жінкою, яка вирішила зробити аборт, та з директором абортарію – сучасного аналогу Освенціму та Гулагу.

Так само ЗМІ проігнорували антиабортну промову Папи, у якій Святіший Отець порівняв дитину засуджену до аборту, з Христом, невинно засудженим. І водночас більшість ЗМІ, відверто і безстидно, спромоглися видерти і перекрути цитату з інтерв’ю Папи, зробивши з нього мало не войовничого ліберала на Апостольському Престолі.

Ігнорують ЗМІ й реальну ситуації сирійських християн. Те, що в цій країні ісламісти продовжують вбивати християн, тільки за те, що вони християни, ані ЗМІ, ані політики, ані так звані правозахисні організації стараються не помічати. Адже це не вписується в теорії мультикультуралізму, хоча провідники розвинених європейських держав уже визнали крах цієї ідеологеми. Адже ж для сучасного ліберала аксіомою є твердження, що ані культурна приналежність, ані релігійна не впливають суттєво на поведінку людини. Ніяк не вписується у світогляд сучасного лібералізму неможливість не просто спільного існування фундаментально відмінних між собою культур, але й сама можливість одночасної приналежності особи до кількох культур одночасно. Ліберали продовжують відкидати істину, що неможливо належати до двох культур одночасно, як і неможливо бути напівагітним.

Хоча, зрештою, тут нічого дивного нема, бо ліберальному паньству такі елементарні істини людського існування, як, до прикладу, неможливість одночасно бути і чоловіком і жінкою, чи бути третьою статтю (а саме це пропагує гендерна ідеологія), цілком неприйняттні. То що вже дивуватися їхньому, ідеологічно зумовленому, відкиданню простих істин про функціонування такого механізму людських суспільств, як культура.

Культура, як система значень, втілених в символах, що історично передається, як система успадкованих уявлень, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди передають, зберігають і розвивають своє знання про життя і сталення до нього, не уможливлює людині одночасну приналежність до двох культур. Або ти належиш до цієї культури і з розумінням ставишся до всіх інших, або ж до якоїсь іншої. Проте ідеологія лібералізму це заперечує.

Сучасний лібералізм є, як це не дивно звучить, виразом європейського імперіалізму, який не шанує культурного й релігійного різноманіття людства і на кожну культуру дивиться з погляду своїх європейських уявлень, а на кожну релігію – виключно з погляду як не ідеологічного, то принаймні практичного атеїзму. Тому й не вкладається в голову євро- та амеролібералів, що ісламські заклики до руйнування церков, до вбивства немусульман, теракти в церквах, в мечетях, синагогах, вбивства християн, євреїв і подібне насильство – усе це є породженням світогляду, опертого на Корані та його тлумаченні. Для західних кабінетних інтелектуалів і послідовників цих інтелектуалів неможливим є зв’язок між тероризмом й ісламом. У їхніх «світлих і прогресивних» головах не вкладається реальна картина реального світу, тому вони й живуть у власній віртуальній реальності.

Ця віртуальна реальність відкидає реальність кривавого переслідування християн у країнах  ісламських, індуїстських, буддистських режимів, старається їх не помічати з боку комуністичних режимів. Тому західні політики, в ліберальних окулярах, «не зауважують» цих реалій. Без сумніву, мовчанка світу про переслідування християн у нехристиянському світі додає ще більшої хоробрості та рішучості переслідувачам.

Ще у ХІХ столітті Франція захищала католиків у мусульманському світі, а Росія – православних. І саме їхня позиція змушувала мусульманських володарів толерантно ставитися до власної християнської меншини. Але тепер нікому вступитися за права християн, крім Церкви та Господа Бога. Світ Заходу потонув у віртуальній реальності лібералізму, стаючи співучасником пролиття крові християн у нехристиянському світі, щобільше, і сам почав християн утискати. А насильницька «демократизація» ісламського світу стала правдивою демонізацією, випустила на волю демонів релігійного тероризму, що й стало причиною пролиття рік крові і християн, і самих мусульман. Саме на совісті лібералів, завдячуючи їхній ідеологічній затуманеності та безвідповідальності, ці криваві ріки і гори трупів.

Ця віртуальна реальність, на жаль, проникла і в голови церковних людей, які живуть цілком відірвано від реалій сьогодення. Скільки сил, енергії, грошей витрачено на міжрелігійний діалог з ісламом… А де результати? Теракти в церквах, руйнування церков, вбивства та мордування християн тільки за те, що вони християни?

Навіть до такої делікатної справи, як діалог між релігіями, тобто міжцивілізаційний діалог, християни часто підходять повністю безвідповідально, не знаючи, не розуміючи, і навіть не прагнучи знати і розуміти іншого. Тобто, ці «діалоги» ведуться між глухим і сліпим. Минулого тижня в чергове прозвучав голос фахівця, який висловився проти цього безумства.

На щорічному засіданні товариства «Ініціатива Християнського Сходу» (Initiative Christlicher Orient) в Зальцбурзі ватиканський радник у справах Єгипту отець-єзуїт Самір Халіл Самір (Samir Khalil Samir) заявив, що лише богословський діалог з мусульманами не веде до потрібної мети, тому безглуздо продовжувати його. У своєму виступі він навів кілька прикладів того, наскільки сильно відрізняються арабська та європейська культури, тому це негативно впливає на діалог цих культур. Термін «свобода» по-різному розуміють єгиптяни і європейці. З мусульманського погляду, релігія обмежує свободу людини. Європейці ж мають право самостійно вирішувати, бути їм релігійними чи ні. Мусульманам ж ідея про свободу совісті, яка дозволила б їм вийти з ісламу, уявляється немислимою і неприйнятною.

Адже неврахування культурних відмінностей, яке стало правилом для міжрелігійного діалогу сьогодення, призводить не до знаходження позицій для толерантного співіснування і співпраці, а тільки створює нові непорозуміння й продукує помилкові уявлення одних про одних. Такий безвідповідальний підхід до діалогу релігій – це без сумніву гріх безвідповідальності, який за собою тягне криваві наслідки. До того ж, мусульманський культурний імперіалізм ніяк не може виправдовувати культурний імперіалізм європейський.

Іншим невдалим експериментом став екуменічний діалог, який не враховував культурних та цивілізаційних відмінностей між православ’ям і католицтвом. Ревні екуменісти день за днем отримують ляпаси від реальності і ніяк не можуть прийти до тями, вийти з свого гіпнотичного екуменічного трансу. Так і минулий тиждень наніс черговий удар такому екуменізмові: Царгородський патріарх, який переконаний, що: «Використовуючи цю стратегію /екуменізм – авт./, ми не зраджуємо православ’я, ані не підтримуємо екуменічну концепцію, але свідчимо православним та іншим усю правду про Православіє» . Цілком нормальна і щира позиція. Але вона не входить у рахунки звитяжних екуменістів, чиї здобутки на східному фронті, не зважаючи на чисельні поступки з католицького боку, дорівнують нулю. Властиво не враховування культурних та цивілізаційних реалій і є причиною краху екуменічного діалогу з православними. Адже, здається, що вже навіть для найгарячіших прихильників екуменічного діалогу, не є секретом, що цей діалог між католиками і православними зайшов у глухий кут. Позиція православних звелася до твердження: «Унія є зло», без пропозиції шляху до осягнення реальної Єдності. І це цілком зрозуміло, якщо поглянути на православно-католицький діалог з погляду культури і цивілізації.

Перехід до стану Єдності, насправді, вимагає від сторін зречення своєї цивілізаційної приналежності.  Махання прикладом греко-католиків є недоречним, адже цивілізаційно вони є католиками, навіть перебуваючи у православному чи мусульманському цивілізаційному оточені. Як, наприклад, на практиці примирити католицьке розуміння автономності двох совершенних суспільств: Церкви та держави та православне розуміння симфонії Держави і Церкви? Це неможливо. Середнього арифметичного з цих підходів не виведеш. А це розуміння фундаментально впливає на реальну поведінку, і католиків, і православних, – адже воно є цивілізаційною ознакою і виразом менталітету.  І таких моментів немало. У православно-католицькому діалозі занадто багато було уваги до того, що нас об’єднує, але повністю ігнорували фундаментальні відмінності. Якщо богословські різниці в кінцевому результаті звелися до питання примату Римського єпископа, то цивілізаційно-світоглядні різниці так і лишилися неподоланими. І це вина не тільки європейського культурного імперіалізму католиків, але також і «візантійського» культурного імперіалізму православних.

У нашому глобалізованому світі католики не можуть собі дозволити безвідповідального ізоляціонізму, для опертя ліберальному тоталітаризму необхідно залучати усіх можливих союзників. Але для ефективної співпраці та уникнення фатальних помилок необхідно також й урахування цивілізаційних та культурних відмінностей між потенційними союзниками. З іншого боку діалог можливий тільки при присутності іншої сторони та її бажанні провадити діалог, тому слід враховувати також і здатність інших провадити діалог та й просто елементарне бажання/небажання цього діалогу. Інакше знову ж таки купу грошей, часу, енергії, зусиль будуть витрачені намарно, а й з можливими фатальними наслідками.

І нам, католикам, слід перше розібратися з власною реальністю. Потрібна переоцінка дотеперішніх успіхів й неуспіхів, здобутків і втрат, власного стану і власного ставлення до реальності. Усяка зашорена ідеологічність, чи то фундаменталізм, чи лібералізм, чи будь який інший -ізм, мусить відступити і дати місце реальному життю з Богом і його Церквою кожного з нас зокрема.

Католицька Церква досить успішно співпрацює в суспільному плані з іншими конфесіями, і це необхідно розвивати. Боротьба за життя, за права сім’ї, за збереження релігійних, культурних та інших традиційних цінностей, боротьба за толерантне співжиття, за вирішення суспільних та соціальних проблем може стати поштовхом до реального, а не заідеологізованого, бюрократизованого і корумпованого пошуку єдності заради самого пошуку, екуменічного чи міжрелігійного діалогу заради самого діалогу в прохолодних захованих від стороннього ока кабінетах, дорогих конференц-залах, готелях і ресторанах.  Звісно, що така співпраця без урахування Божих реалій буде черговою побудовою Вавилонської башти і до нічого, крім краху і ще більшого роз’єднання, не приведе.

Для нас, католиків України, це питання особливо актуальне. На порозі євроінтеграції усе більше й активніше чути голоси, які, прикриваючись збереженням традиційних цінностей, ведуть пропаганду суто політичного характеру і суто політичних цілей – залишити Україну в орбіті Кремля. Варто зрозуміти: гендерна ідеологія однаково впевнено торує собі шлях як в Україні, так і в РФ – її однаково успішно втовкмачують в голови студентам як російських, так й українських ВНЗ. За років 5-6 ці студенти понесуть цю ідеологію в суспільство. А боротися за християнські цінності під правлінням авторитарного режиму путінського зразка буде набагато тяжче, як боротися за ті ж права в Європі з її верховенством демократії.

Інтегруючись з Європою – ми повертаємось до дому, з якого нас насильницьки вирвали, викрали. Українські католики попри все – частина європейського спільного цивілізаційного дому. Це правда, що за час нашої відсутності там відбулося багато доброго, але й багато неприємного. Але іншого дому в нас просто нема. Іншої родини, як європейська, в нас не існує. Звісно, не слід плекати у собі наївні сподівання – повернення додому  не буде легким. Але це не є повернення без можливості зміни обставин – мадяри, поляки, хорвати, словаки, а тепер і австрійці докладають зусиль, щоб ці обставини змінювати на краще, не без успіхів їм це вдається. Ми зараз можемо обирати, або вернутися до дому й допомогти тим, що його відбудовують та відчищають, щоб знову засяли дивовижні фрески та мозаїки європейського християнства, або далі пхати нашу біду поперед себе, будучи простою іграшкою чужих імперіалізмів. Вибір за нами.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць