Готуючись до Ювілею 2025 року, в контексті відзначення 60-річчя Другого Ватиканського Собору, ми започаткували спеціальний цикл роздумів, присвячений поглибленню його спадщини. Сьогодні постараємося зрозуміти час і обставини, серед яких дозрівала ідея проведення Собору.

Продовжуємо наше дослідження однієї із історично важливих подій в житті Церкви минулого століття та її вплив на те, який вигляд Христова Церква має сьогодні. Попередніми разами йшла мова про те, чому нам важливо досліджувати та вивчати ІІ Ватиканський Собор, який хоч і відбувся шістдесят років тому, але й досі має свої наслідки для проведення змін та реформ усередині Церкви через більше залучення до служіння мирян та задля кращого розуміння Божого слова серед викликів нашого часу. Сьогодні говоримо про час та обставини, серед яких дозрівала ідея проведення Собору та чому Папа Іван ХХІІІ вирішив, що настала повнота часу задля його скликання.

У першій половині ХХ століття католицька Церква була достатньо організованою спільнотою, присутньою в Європі та Америці. В інших частинах світу, в Африці, Азії та Океанії, Церква була присутньою за посередництвом місій та кількісно невеликих спільнот осіб, навернених в католицизм, якими опікувалися в основному душпастирі з Європи.

З плином часу, особливо після Другої світової війни (1939-1945), ситуація почала змінюватися та розвиватися дедалі швидше. Одним із наслідків війни було розділення європейського континенту на дві частини: східна, на яку мав вплив Радянський Союз і комуністична ідеологія, та західна, на яку мали вплив США зі своєю ідеологією.

Якщо говорити про Італію, то вона знаходилася в досить делікатній ситуації. Отримавши поразку у війні, Італія перебувала під опікою США. Водночас, всередині країни мала досить сильний вплив комуністична партія, яка була прихильною до Радянського Союзу та користувалася підтримкою зі сторони робітників.

У Африці, Азії та Океанії колишні колонії дедалі більше прагнули незалежності від країн, що їх колонізували. Також і католики, що проживали в цих країнах, були зацікавлені у виході з-під опіки європейських чернечих згромаджень задля того, щоб «дорослішати» та мати можливість самостійно обирати релігійних провідників серед місцевих душпастирів, таким чином замінюючи європейських священиків. Церковні провідники усвідомлювали ці викликів, тому шукали можливості, щоб належно дати на них відповіді.

Папа Пій ХІІ був вправним дипломатом, який управляв Церквою під час років війни, дотримуючись принципу нейтралітету. Після завершення військових дій, внаслідок переслідування католиків в країнах, де мав свій вплив Радянський Союз, він у відкритий спосіб засудив комуністичну ідеологію та класову боротьбу. Така риторика посприяла тому, що від Церкви відійшли ті, хто зараховував себе до робітничої маси.

У 1958 році, після смерті Папи Пія ХІІ, його наступником був обраний патріарх Венеції Анджело Джузеппе Ронкаллі, який вибрав ім’я Іван ХХІІІ. Кардинали обрали нового папу з огляду на його поважний вік, думаючи про перехідний період після попереднього, який був провідником Церкви майже двадцять років. Новообраний папа був іншої від кардиналів думки. Він відчував, що Божий Промисел покликав його бути провідником Церкви, якій варто вийти назустріч потребам чоловіків та жінок нашого часу, щоб заспокоїти їхні очікування та знайти відповіді на ті виклики, що вже потребували реакції.

Одразу ж після свого обрання, Папа Іван ХХІІІ думав над скликанням Собору – великого зібрання католицьких ієрархів з усіх країн, де католицька Церква є присутньою. За посередництвом кардиналів та єпископів у цій надзвичайній події зможуть взяти участь католики усього світу. Майбутній Собор мав за мету не так розв'язати внутрішні проблеми Церкви, як радше вийти назустріч людям доброї волі, щоб донести світові Добру Новину Ісуса, Який прийшов у світ не для того, щоб засудити людей, але для того, щоб принести сповіщення про спасіння.

Через декілька місяців після свого обрання, 25 січня 1959 року Папа Іван ХХІІІ оголосив рішення про скликання Собору кардиналам, які зібралися в базиліці святого Павла поза мурами. Йдеться про час, коли не було ані смартфонів, ані навіть мобільних телефонів, а телебачення було на початку свого зародження. Однак ця новина швидко облетіла ввесь світ. Таке рішення папи було сприйнято досить прохолодно зі сторони кардиналів. Натомість вірні на неї відреагували здебільшого із ентузіазмом.

Назагал світ у той час формально перебував у мирі, хоча й не бракувало напруження у стосунках між окремими націями чи у міжнародних відносинах. І на Заході, як і в Італії, люди здебільшого жили в бідності. Ініціатива Папи Римського сприймалася як знак надії та перспектива миру і загальнолюдського добробуту.

Розпочалася підготовка до Собору і потрібно були визначити основні питання для обговорення, а також хто у ньому може брати участь. Водночас майбутньому Собору було надано імʼя «Другий Ватиканський», оскільки він мав відбутися після Першого Ватиканського Собору, що також проходив у Римі століттям раніше.

Право повної участі в Соборі мали виключно католицькі єпископи усього світу, яких могли супроводжувати секретар або ж хтось із довірених людей, що міг би їм допомагати брати участь у засіданнях та готувати доповіді. Також до участі в Соборі були залучені експерти, здебільшого богослови, котрі в основному займалися підготовкою документів як перед Собором, так і під час його проведення. У них не було право голосу, однак вони все ж таки мали визначальний вплив як під час підготовки документів так і під час їхньої модифікації чи виправлення, відповідно до побажань, що прозвучали зі сторони єпископів.

В своїй книзі "ІІ Ватиканський Собор. Історія та значення для Церкви" Еліо Ґуерріеро зокрема говорить про те, що в якості спостерігачів також були запрошені представники тих християнських спільнот, що протягом століть віддалилися від католицької Церкви: православні, протестанти та англіканці. Як слухачі були запрошені також і миряни, які не мали право виступу, за винятком тих моментів, коли були запрошені до такого виступу зі сторони організаторів. Той же автор підкреслює, що вперше серед слухачів були запрошені також жінки. Вірні миряни Христової Церкви, чоловіки чи жінки, завдяки своїй присутності на Соборі мали певний вплив на Комісію з апостоляту мирян. Так був покладений кінець відсутності протягом століть голосу мирян в житті Церкви.

Потрібно також згадати про участь у Соборі католицьких єпископів, які прибули із країн, що перебували під впливом Радянського Союзу. На той час СРСР та Захід були розділені залізною завісою, через що дотримувалась певна дистанція в налагодженні контактів з країнами іншого табору. Однак, коли папа надіслав своїх посланців до Москви, то вони були прийняті там досить добре. Завдяки цьому католицькі єпископи з країн соцтабору змогли взяти участь у Соборі, а від православного патріарха були надіслані спостерігачі. Такі відносини стали настільки великим досягненням, що про них ніхто раніше навіть не насмілювався задумуватись. Це мало свій вплив також і на зрушення в політичному полі поміж різними країнами.

У цьому дописі ми зробили огляд того, якими були загальні обставини, в яких перебувала Вселенська Церква у період перед скликанням ІІ Ватиканського Собору та як новообраний Папа Римський Іван ХХІІІ зрозумів, що на ньому лежить відповідальність знайти відповіді на виклики того часу. Наступного разу детальніше поговоримо про обрання Івана ХХІІІ, про очікування від цього вибору кардиналів та які несподіванки були пов'язані із цим Наступником святого Петра.