Нещодавно Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), архиєрей єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго, перебував з візитом в Україні. Владика люб'язно погодився дати інтерв'ю "Католицькому оглядачу" стосовно того, як нам - греко-католикам варто ставитись до подій, пов'язаних з наданням Томосу українському православ'ю.

Частина ІІІ: (частина І   частина ІІ   частина ІІІ)

Прошу Владики, чи можемо все, сказане дотепер, підсумувати простим висновком: нам, греко-католикам, потрібно докладати більше зусиль у напрямку усвідомлення нашої власної ідентичності й активніше жити церковним життям, і так ми зможемо принести більше користі народу й Церкві?

Безперечно.  Колись я думав: ну чому такі війни були в Церкві перших століть довкола догм – Христос Бог чи ні, в Ньому дві природи чи одна, дві волі чи одна, адже духовне життя є найважливішим компонентом  нашого життя в Христі. Але насправді, коли нема правдивої віри неможливо знати, як потрібно правильно діяти. Чи як це дуже влучно сформулював Папа Бенедикт ХVІ: без ортодоксії немає ортопраксії. От, наприклад, коли перенаголосити Христову Божественну природу, тобто, прийняти монофізитизм, але не словесний, як це є у випадку дохалкедонських церков, а реальний. То вислідом цього буде така своєрідна аморфізіція Церкви, такий собі монофізитизм церковного характеру: Церква не мусить мати якусь людську структурованість, порядок, дисципліну, адже все це – чисто людські речі. Але ж сам Христос передав нам зачатки структуризації Церкви, давши Їй єрархічну форму.

З іншого боку, якщо заперечити Христове Божество, то ми опиняємося з Церквою, яка є виключно людською структурою, яку можна кроїти і перекроювати відповідно до своїх смаків і вподобань. В принципі одна і друга небезпека завжди були присутніми в історії Церкви. І вони завжди призводили до розколів в Церкві, завжди намагалися зруйнувати Її єдність. Тому ми маємо постійну необхідність вертатись до нашого Джерела, вертатись до Христа, вертатись до того що Він нам дав. А повторю ще раз, Христос нам залишив Церкву Єдиною. І як християни маємо стреміти до цієї Єдності.

Боже Провидіння поставило наш народ і нашу Церкву в самому центрі простору, який культурно, цивілізаційно й політично відомий під назвою “Європа”. Століттями вторгалися в Європу через наші землі орди кочівників. Століттями наш народ і Церква стояли в обороні християнського Заходу, самі знемагаючи під ударами супротивників. Наша Церква переходила через періоди різноманітних чужинецьких владарювань, періоди переслідувань і більш-менш спокійні часи, коли вона могла розвиватися. Увесь цей історичний процес залишив свої відбитки на її обличчі й ідентичності. Але три компоненти, що творять її ідентичність, завжди залишалися присутніми в її житті: вірність Христові, вірність єдності Христової Церкви та вірність народові, серед якого вона звершує своє післанництво.

Наші предки зустрілися з християнською Благовістю на самих початках місійної діяльності Церкви Христової. Тому вже Тертуліян міг писати, що холодні краї Скитії горять полум’ям Христової віри. Від самих початків існування Церкви зéмлі нашої Батьківщини щедро политі кров’ю мучеників за Христа: тут у Криму св. папа Климент І мученичою кров’ю засвідчив свою вірність Христові; тут і сарматські мученики, яких ґотський король Ґерманаріх дав убити за віру римську; тут і ісповідницьке свідчення св. папи Мартина І; тут і сонм мучеників та ісповідників, часто безіменних, чия кров стала насінням для нових християнських поколінь нашого народу.

У плавильному котлі історії на наших теренах змінювалися етноси й народи, кожен з яких залишив свій слід у культурі, ментальності й вірі нашого народу, витворивши тим самим унікальність нашої ментальності й нашої культури. Тому Церква, шукаючи шляхів поширення Христової віри в нашому народі, шукала і зрозумілих йому форм та способів. Адже від самих своїх початків Церква Христова, несучи Благовість воскреслого Христа різним народам у конкретному часі, конкретному просторі й конкретній культурі, набирала різних форм, видозмінюючи свої обряди, але залишаючись вірною Христовій науці, суті євангельської керигми.

Так певної ідентичності набрала і наша Церква. Нам не треба заповзятливо вдаватися до пошуків власної ідентичності, постійно озираючись на окрики здевальвованих теологів Заходу чи Сходу. Ми не маємо права страждати хворобливим перенаголошуванням власної східності чи католичності – ми мусимо бути самими собою, тобто східними католиками. Ми вже маємо Богом дану ідентичність, тому не мусимо марно витрачати час та зусилля на її пошуки. Ми маємо святий обов’язок, покладений на нас Божим Провидінням: бути самими собою, жити своїм життям – життям повної єдності християнських Сходу і Заходу. І саме на нас, греко-католиках, лежить обов’язок усвідомлення власної унікальності, усвідомлення того, що наша Церква зберігає лик неподіленої Церкви Христової перших християнських століть, і не просто зберігає його, як у музеї, а живе цим ликом і розвиває його.

Та не завжди легко навіть нам самим розгледіти цю реальну іконічність нашого християнського життя і досвіду. Нашарування вікової історії зробили своє.

Тому й нам, неначе вмілим реставраторам, треба уважно, делікатно і водночас наполегливо знімати кіптяву століть, вміло розрізняючи нашарування від оригіналу, щоб християнський світ міг добре бачити цю ікону, яку представляє йому наша Церква. Але це не означає, що впродовж реставраційних робіт храм нашої Церкви має бути закритий та ізольований. Ні. Якраз навпаки – наново переживаючи досвід усвідомлення власної іконічності, наша Церква покликана жити повнокровним життям християнської спільноти.

Українська Греко-Католицька Церква, як я про це вже казав, демонструє християнському світові реальну, можливо не зовсім досконалу, зате життєздатну та функціонуючу модель християнської єдності. Цю єдність Церкви Христової наша Церква завжди розуміла насамперед як видиму єдність із Престолом св. апостола Петра в Римі. Адже в першому тисячолітті християнства покликання, завдання, роль пап як наступників св. Петра були зрозумілими, і цього ніколи християнський загал не ставив під сумнів.

Питання папства стало дискусійною темою в Х–ХІ століттях через людські амбіції, однак для нашої Церкви цей видимий знак служіння папи Римського завжди був важливим. Наша Церква, попри різні непорозуміння, часто-густо інспіровані нашими сусідами, завжди перебувала в єдності з Апостольським Престолом, а тому ніколи не сумнівалася в авторитеті Святішого Отця. Так само, як і у своєму функціонуванні вона ніколи не переставала дотримуватися головних засад Вселенської Церкви.

Ми ніколи не забували, що ми – Католицька Церква і одночасно Східна, тому давали свідчення єдності, всіляко змагали до неї. І сьогодні мусимо, зберігаючи свою католицькість і східність водночас, засвідчувати ту потребу єдності. Для “сучасного” греко-католика це радше звучатиме як заклик до того, що треба створювати якісь комісії чи провадити якісь конференції для особливих екуменічних діалогів. До такого розуміння підштовхує менталітет сучасного українського суспільства. Та насправді всі ми добре усвідомлюємо, що якимись конференціями, комісіями, зібраннями справу християнської єдності не вирішити. Самим своїм буттям ми маємо взивати до єдності, вказувати до неї шлях.

І це є важливим імперативом нашого сьогодення. Бо виглядає на те, що останнім часом, попри значний розвиток екуменічного діалогу, прагнення до єдності в Церквах, які включені до цього діалогу, якось пригасло, притупилося. Сьогодні на перший план вийшла не єдність, а толеранція, тобто розуміння, що Бог усіх провадить до спасіння. Отож навіщо ще шукати якусь форму єдності? Навіщо обтяжувати себе пошуком істини? Легше усіх гамузом відправити з чистою совістю в рай, де буде досконала єдність кожної людини з Богом і досконала єдність людей між собою.

Такий менталітет не виражає християнських переконань, бо християнин, який живе своєю вірою, усвідомлює ненормальність розколів у християнстві; це радше менталітет постмодерної доби, яка усе старається релятизувати, ба більше – і саму істину проголосити відносною. І деякі християнські Церкви, хоч і зберегли Апостольське преємство (принцип церковного права, відповіднодо якого ієрархія Церкви спадкоємно восходить через низку рукоположень (хіротоній) до апостолів, поставлених самим Ісусом Христом) та Святі Тайни, все ж потрапили, здається, на гачок постмодерністського релятивізму. Виглядає на те, що вони забули про важливість єдності, про яку молився Господь і до якої ми маємо змагати. Схоже, вони забули, що Христос пролив свою кров не тільки за спасіння кожної окремо взятої людини, а й за те, щоб розпорошених дітей Божих зібрати в одно (див. Йо. 11: 52).

Якщо ми знаємо, що поділи – не від Бога, адже Бог – Той, що справедливо єднає, а диявол – той, хто підступно ділить, то розуміємо, що змагання до єдності лежить на  відповідальності усієї Церкви Божої, а не якоїсь одної групи чи конфесії. До того ж кожен якоюсь мірою винуватий у втраті первісної єдності Церкви Христової. А отже, у гріхові розколу треба всім каятися і навертатися до єдності, тому кожна Церква мала би взивати саме до цього. Але це не так просто, як виглядає. Християни вже звикли до того, що окремо існує Православна Церква, окремо – Католицька. Але це не є нормальним станом. І саме наша Церква самим своїм буттям свідчить, що Церква – роз’єднана, хоч покликана прагнути до єдності. Саме тому доводиться бачити болісні реакції православних на існування УГКЦ.

Відомо, що православна сторона в екуменічному діалозі довго ставила умовою подальшого екуменічного зближення між Православною і Католицькою Церквами саме розформування Східних Католицьких Церков. Ті, що кажуть про себе, що вони шукають єдність, за всяку ціну прагнули відірвати від єдності тих, хто уже цю єдність здійснив. Навіть для простої людської логіки це –незбагненний факт. Ще більш дивовижними виглядають заяви про те, що в теперішніх умовах унія не може бути шляхом досягнення єдності. Справді дивовижно. Адже за всі ці роки, відколи існує розкол, ніхто інакшої моделі єдності так і не запропонував, тобто такої моделі, яка б дійсно функціонувала. Явно фантастичні проекти є просто димовою завісою або породженням хворобливої уяви.

Отож ті, що “відважно” засуджують унію, засуджують те, що вже довело свою життєвість і функціональність як спосіб досягнення єдності між християнами. І це засудження робиться за відсутності тих, чий історичний спадок, чиє коріння і саме існування проголошено історичною помилкою. Очевидна неморальність такої позиції є цілком зрозумілою навіть не заангажованим у цьому дійстві людям. Водночас не пропонують нічого нового чи кращого, хіба що якісь туманні перспективи на віддалене майбутнє. І це потрібно постійно наголошувати.

У радянські часи наша Церква дорікала комуністам самим своїм буттям, оскільки свідчила, що вони живуть недобре, що їхня ідеологія не є нормальною. Виглядає, що і православний світ має таке негативне ставлення до нас із тієї самої причини: ми свідчимо йому про потребу повернутися до нормального стану, до єдності Церкви. Зауважте, що навіть до римо-католиків православні не мають такого негативного ставлення і значно легше їх зносять. Особливо яскравий приклад – територія Росії, де таки ще терплять римо-католиків, а греко-католиків навіть не хочуть зареєструвати. Це ілюструє, наскільки наше буття їм дорікає, а вони самі до кінця цього не усвідомлюють. І це є джерелом їхньої неймовірної агресії супроти нас.

Зазвичай людина агресивно поводиться, коли відчуває загрозу. У цьому випадку загрозою для Православної Церкви є наше існування, оскільки воно свідчить, що їхній стан є ненормальним, що над цим треба працювати. І річ зовсім не в тому, що ми ліпші: ми маємо в Церкві свої проблеми, над якими мусимо постійно працювати, але при цьому Бог вибрав нас бути свідками церковної єдності.

Єдність Церкви, Божого люду – це не відірвана від життя інтелектуальна забавка невеличкої групки богословів від церковної політики, які самозакохано сподіваються своїми надзвичайними богословськими й не зовсім богословськими мудруваннями здивувати увесь світ. Це – реальна життєва потреба християнського світу. І не відчувати її як таку може хіба той, хто насправді не живе життям Церкви Христової, хто не має реального активного зв’язку з живим і воскреслим Господом.

У час, коли для багатьох християн єдність Церкви Божої перестає бути імперативом їхнього християнського життя, коли багато конфесій закриваються в собі, неначе сектантські угруповання, думаючи про свої вузькоконфесійні інтереси, ми, греко-католики, мали б особливо ревно свідчити про потребу єдності Церков.

Важливо, щоб ми екзистенціально усвідомили, що Вселенська Церква потребує нас, а ми потребуємо її. Своєю чергою, Римо-Католицька Церква потребує Православної Церкви, а Православна Церква потребує Римо-Католицької. Як говорив блаженний Папа Іван-Павло ІІ, Церква має дві легені, й вона мусить ними повноцінно дихати. А коли одна легеня присутня тільки в редукованому вигляді, це негативно впливає на весь організм.

Проте усвідомити себе частиною тієї повноцінної легені не завжди легко. Відтак ми, греко-католики, дуже часто хочемо бути кимось іншим: мовляв, якщо ми цілковито уподібнимося до латинників чи до православних, це вирішить наші проблеми.

Однак, як свідчать приклади з історії, Божий народ має бути таким, яким його хоче бачити Бог. Сáме функціонування за призначенням є запорукою успішності народу в Божих очах. Наприклад, відомий єврейський філософ Мартін Бубер перед Другою світовою війною закликав євреїв не зрікатися своєї ідентичності, своєї віри та культури. Тоді чимало євреїв були переконані, що асиміляція серед інших народів буде вирішенням усіх їхніх проблем з навколишнім світом. Однак Бубер попереджав євреїв, що асиміляція не врятує їх від утисків і переслідувань; він стверджував, що євреї своєю присутністю у світі покликані свідчити про Боже існування і про Його єдність. Друга світова війна показала, що асиміляція не була здатна врятувати європейське єврейство від трагедії Голокосту, чи, як кажуть самі євреї, Катастрофи (Шоа).

У нашій життєвій реальності цілком зрозумілим є те, що асиміляція з іншими – це не те, чого Бог хоче від нас, греко-католиків. Адже якби така асиміляція була Його волею, то комуністичні переслідування досягли б своєї мети – греко-католиків просто вже не було б. Але Бог серед цих жорстоких переслідуваннь – жорстокіших і систематичніших від Неронових – зберіг нашу Церкву. І цим Він ясно та недвозначно показав Свою волю: ми мусимо бути тут, у цьому конкретному часі та просторі, свідками єдності нового народу Божого.

Хочу ще раз і ще раз повторити: наша Церква, виховуючи свій народ релігійно, цим самим виховувала добрих громадян і свідомих та активних членів нашого народу. І саме це уможливило Їй протягом століть бути оплотом нашої національної ідентичності, а часто в умовах чужих, неприхильних нашому народу держав і чи не єдиним чинником, який зберігав нашу народну ідентичність, нашу національну самобутність. І зараз наша Церква, яка клопочеться про покращення власної євангелізаційної діяльності, щоб донести слово Боже до чим більшої кількості людей, насправді сприяє відродженню моральності нашого суспільства, яка була практично знищена довголітнім комуністичним пануванням. Помилково думають ті, хто уявляє собі, що давши добрі державні закони, створивши добру правоохоронну систему й суддівство, ми зможемо перемінити ситуацію, коли корупція, хабарництво, здирництво, беззаконня пронизали усі пори суспільного і державного організму.

Повірте, нема у цьому світі такої реальності, яку люди були б нездатні зіпсувати. Без морального перевиховання народу, без християнського відродження сподіватися на зміни в Україні неможливо. І саме в цьому місія нашої Церкви є просто необхідною. Нам, греко-католикам, потрібно усвідомити увесь той потенціал, яким є багата наша Церква, щоб могти його використати на добро усього народу Божого на українських теренах і на поселеннях, де мешкає наш народ. Але для цього потрібно докладати великих зусиль та не давати, щоб різного роду перепони відбирали у нас наснагу й запал Христової любові.