Іван Павло ІІ: Європейська Батьківщина
  • Втр, 12/11/2013 - 13:23

У Діях Апостольських читаємо, що св. Павло, звіщаючи Євангеліє в Малій Азії таїнственним способом, був покликаний перейти межу між двома континентами  (див. Ді. 16,9). У цьому моменті розпочалася євангелізація Європи. Самі апостоли, особливо Петро і Павло, принесли Євангелію у Грецію та Рим. А впродовж століть апостольські старання дали свій плід. На європейський континент Євангеліє проникло різними шляхами: з Апенінського півострова, територіями сьогоднішніх Франції, Німеччини, Іберійського півострова, Британських островів, теренами Скандинавії. Знаково, що окрім римського осередку Євангеліє на європейський континент поширювалося з Ірландії. На сході Європи Євангеліє поширювалося з його візантійського осередку – Константинополя, щоб поширившися звідти отримати свою слов’янську форму.

Для слов’янського світу особливо важливим є послання святих братів Кирила і Методія, які розпочали своє діло з Константинополя, постійно контактуючи з Римом. Того часу ще не існувало сумного поділу на християнський Схід і Захід.

Чому свої роздуми про Європу мусимо розпочати з питання євангелізації? Причина цього в простому факті, що саме євангелізація надала Європі форми, дала початок цивілізації і культурі її народів. Поширення віри на європейському континенті сформувало її народи, закладаючи в них насіння культур з різними ознаками, але пов’язуючи їх спільною спадщиною спільних цінностей, вкорінених властиво у Євангелії. У цей спосіб розвинувся плюралізм національних культур на фундаменті цінностей, спільних для цілого європейського континенту. Так було в першому тисячолітті, а попри різні поділи і в другому: Європа у плюралізмі різних культур продовжила жити спільними цінностями.

Кажучи, що Європу сформувала євангелізація, не бажаємо недооцінювати спадщину класики. Церква у справі євангелізації прийняла і по-новому сформулювала культурні форми, які їй передували. Перш за все йдеться про класичну спадщину Атен і Риму, а також і тих народів, які вона знаходила в процесі свого поширення континентом. У євангелізації Європи, яка дала їй культурну єдність на Сході у візантійській, а на Заході у латинській формі, Церква користувалася критеріями, які сьогодні означуються поняттям інкультурація. У тому Церква допомогла розвитку національної та традиційної культури християнських народів Європи. Тому добре, що Церква проголосила св. Венедикта і свв. Кирила і Методія співпокровителями Європи, означуючи цим і той величезний процес інкультурації, який відбувався впродовж століть, та пригадуючи, що європейський континент мусить дихати обома легенями.

Природно, що це є метафора, але вдала метафора.  Так, як здоровому організму потрібно обоє легенів, щоб він міг дихати правильним способом, так і Церкві, яка є також організмом, але духовного плану, потрібними є дві традиції для того, щоби в повноті могти черпати з багатства Об’явлення.

Довгий процес формування християнської Європи відбувався впродовж усього першого тисячоліття, а частково і початком другого. Можна твердити, що впродовж цього процесу не лише склався християнський характер Європи, але також і сформувався європейський дух. Плоди цього процесу можна спостерігати в нашому часі, можливо, навіть більшою мірою, аніж у часі антики чи Середньовіччя.

У часи античності та Середніх віків світ був меш відомий. На схід від Європи протягнувся таємничий азійський континент зі своїми стародавніми культурами і релігіями старішими від християнства. Величезний американський континент залишався невідомим аж до кінця ХV століття. Те саме стосується й Австралії, яку відкрито значно пізніше. У стародавніх часах, але й у Середньовіччі була відомою тільки північна частина Африки, її середземноморська частина. Тому властиво європейський стиль роздумування стане відомий як такий значно пізніше, щойно тоді, коли розпочнеться інтенсивне вивчення земної кулі.

Читаючи Дії Апостольські мусимо зупинитися на одній події, яка має величезне значення для євангелізації Європи і для формування європейського духа. Маю на увазі те, що відбулося на атенському Ареопазі, коли туди прибув св. Павло і звернувся до атенців своєю відомою промовою: «Мужі-атеняни, зі всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючись до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах,а ні не приймає служби з рук людських, немов би він потребував чогось, даючи сам усім життя, дихання і все. Він сотворив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій поверхні земній, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його, – хоч він від кожного з нас недалеко. У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо, як де які з ваших поетів казали: Бо й ми з його роду. Бувши, отже, з Божого роду, ми не повинні думати, що божество подібне до золота чи срібла, чи каміння, твору мистецтва і людської вигадки. Та, не зважаючи на ті часи незнання, Бог тепер усюди звіщає людям, щоб усі каялися, бо він настановив день, коли він буде судити світ по справедливості, через чоловіка, якого, він призначив і всім дав поруку, воскресивши його з мертвих» (Ді. 17, 22-31).

Читаючи цю сторінку, бачимо, що Павло з’явився на Ареопазі підготований: знав грецьку філософію й поезію. Говорив атенцям, відштовхуючись від ідеї про «невідомого Бога», якому вони посвятили вівтар. Він описав атрибути вічного Бога: мудрість, всемогутність, всеприсутність і праведність. Цим способом, використовуючи своєрідну теодіцею, якою він ціляв у їхній розум, Павло приготовляв своїх слухачів до сповіщення таїнства Утіловлення. Так він міг пояснити істину Об’явлення Бога в Чоловікові, в Христі Розп’ятому і Воскреслому. Але властиво на цьому моменті його атенські слухачі, які до цього, виглядає, прихильно сприймали його слова, реагують негативно. У Письмі читаємо: «Почувши про воскресіння мертвих, деякі почали реготати, а деякі сказали: «Про це послухаємо тебе іншим разом»» (Ді. 17, 32). Так Павлове послання на Ареопазі закінчилось неуспіхом, хоча деякі, які його слухали, пристали до нього і повірили. Між ними, згідно з традицією, і св. Діонізій Ареопагіт.

Чому я повністю цитую промову Павла на Ареопазі? Тому що вона певним способом виражає ту новину, яку християнство внесло у Європу. Після періоду величного розвитку євангелізації, яка впродовж першого тисячоліття досягла майже всіх країв Європи, прийшло Середньовіччя з його християнським універсалізмом: Середньовіччя простої, сильної і глибокої віри; Середньовіччя романських і готичних катерів і прекрасних теологічних сумм. Здавалося, що євангелізація Європи не тільки закінчилася, але й дозріла у всякому вимірі: дозріла не лише в царині філософської і теологічної думки, але й у царині мистецтва і сакральної архітектури, а також і в царині суспільної солідарності (цехові організації митців і ремісників, братства, доми убогих, шпиталі…). Але ця зріла Європа з 1054 року стала означена раною Східного розколу. У єдиному організмі Церкви двоє легенів перестали функціонувати разом: кожна з легень почала формувати практично новий власний організм. І цей розкол означив духовне життя християнської Європи від початку другого тисячоліття.

Початок модерної доби приніс нові розколи і поділи, але цього разу на Заході. Позиція Мартіна Лютера спровокувала початок Реформації. Інші реформатори, як наприклад Кальвін і Цвінґлі, пішли вже протореними Лютером шляхами. На цій же лінії є і відділення від Петрового Престолу і на Британських островах. Західна Європа, яка в Середньовіччі, з огляду на віросповідання, була єдиним континентом, на порозі модерної доби опинилася в ситуації трагічних поділів, які тільки посилилися впродовж наступних століть. З цих поділів настали і поділи політичні, оперті на принципі cuius regio eius religio (чия влада – того й релігія). Між наслідками цього не можна не згадати трагічних релігійних воєн.

Усе це чинить частину історії Європи і тисне на європейський дух, впливаючи на його візію майбутнього, майже як передбачення нових поділів і нових терпінь, які з часом процвітуть буйними отруйним цвітом. Та попри це потрібно наголосити, що віра в Христа Розп’ятого і Воскреслого залишається спільною для християн. З часів Реформації християни стали поділеними з огляду на їхнє ставлення до Церкви і Риму, але не відкинули факт Христового Вокресіння, так як це вчинили слухачі Павла на атенському Ареопазі. Так принаймні було на початках. На жаль, з часом знову повернеться до цього.

Відкидання Христа, а особливо Його Пасхального Таїнства – Хреста і Воскресіння, з’явилося на горизонті європейської думки наприкінці ХVІІ століття в часі Просвітництва. Найперше у французькому Просвітництві, а згодом і в англійському, і в німецькому. У всіх своїх формах Просвітництво спротивилося тому, чим стала Європа в результаті євангелізації. Представників Просвітництва можемо у певний спосіб ідентифікувати зі слухачами Павла на Ареопазі. Переважна більшість представників Просвітництва не відкинула «невідомого Бога», як духовне і трансцендентне Єство, в якому «живемо, рухаємося й існуємо» (Ді. 17, 28). Радикальне Просвітництво на більш як 15 століть після промови на Ареопазі знову відкинуло істину про Христа, Сина Божого, Який дав себе спізнати, ставши людиною, народившись від Діви у Вифлеємі, проповідуючи Радісну новину та давши своє життя за гріхи всіх людей. Цього Богочоловіка, Який помер і воскрес, «просвічена» європейська думка прагне відкинути та всіма силами старається викинути Його з історії європейського континенту. І цьому до сьогодні вірною залишається не мала частина інтелектуалів та політиків, продовжуючи твердоголово витискати Христа з європейського континенту.

Представники постмодерної думки критично оцінюють позитивну спадщину Просвітництва, а також і його ілюзії. Часами їхня критика є переборщенням, бо йде так далеко, що взагалі не визнає ніякої цінності позиціям Просвітництва, навіть тим, що стосуються гуманізму, покладанням на розум і прогрес. Але у всьому цьому не можна залишати поза увагою полеміку Просвітництва проти християнства. Правдива культурна драма полягає в тому, що християнству пробується протиставити ідеї, які насправді глибоко вкорінені в християнську традицію.

І перш ніж продовжити аналіз європейського духа, я хотів би зупинитися на ще одній сторінці Нового Завіту, де Ісус дає алегорію про виноградні лози і виноградний кущ. Христос каже: «Я виноградний кущ, а ви – його лоза» (Ів. 15,5). Потім розвиває цю велику метафору, викладаючи теологію Утіловлення і Відкуплення. Він – кущ виноградний, Отець – виноградар, лози – окремо взяті люди. Цю метафору Ісус подає Своїм апостолам напередодні Своєї муки: людина, як лоза. До цієї метафори наближається Блез Паскаль, коли описує людину як билинку, яка мислить. Але сутнісна частина метафори є та, де Ісус говорить про обробіток винограду. Бог, Який створив людину, піклується про своє створіння. Він як виноградар обробляє його. Обробляє його у спосіб, який є Йому властивим. Прищеплює людськість на Божественність Свого Єдинородного Сина. Вічний і Єдиносущий Отцю Син власне заради цього стає людиною.

Для чого цей обробіток? Хіба можливе прищеплення людської лози на Кущ – Бога, Який став людиною? Відповідь Об’явлення є цілком зрозумілою: людина від початку створена на образ і подобу Божу (див. Бут. 1, 27). Отже, бути людиною вже від початку приховує в собі щось божественне. Людськість людини саме тому може бути оброблюваною і цим надзвичайним способом. Навіть більше, в актуальній ікономії спасіння, тільки приймаючи прищеплення на божественному Кущі Христа, людина може в повноті відбутися. Відкидаючи це прищеплення, людина сама себе засуджує на існування в неповноті своєї людськості.

Для чого в наших роздумах про Європу ми звернулися до метафори про кущ і лози? Можливо, саме тому, що ця метафора найкращим способом пояснює нам драму Просвітництва, відкидаючи Христа чи принаймні ставлячи в дужки Його послання в історії людства і культури, цей напрямок європейської думки, яка означила ментальний переворот.

Людину позбавлено прищеплення на Кущ, який забезпечує їй осягнення повноти людськості. Таким способом у новій, до того невідомій, принаймні не в такій якості, формі відкрито шлях до руйнівних досвідів зла, які прийдуть пізніше.

Згідно з визначенням св. Томи, зло – відсутність добра, яке мало би бути в якомусь єстві. У людині, оскільки вона створена на образ і подобу Божу та після гріха відкуплена через Христа, мало би бути добро співучасті в природі й житті Бога, оскільки Христос своїм Утіловленням і Відкупленням приніс людству цей надзвичайний привілей. Позбавити людину цього добра, кажучи мовою Євангелія, відсікти її від куща. Наслідком цього є те, що людська лоза неспроможна розвиватися до повноти, яку Виноградар, тобто Сотворитель, для неї задумав і запланував.

(Іван Павло ІІ Memoria e identita, 2005, 93-102)

До теми:

Іван Павло ІІ: Євангелізація Центральної і Східної Європи

Іван Павло ІІ: Європа в контексті інших континентів

 

переклад: "Католицький Оглядач"