Іван Павло ІІ: Месидж новітньої історії
  • Нед, 05/01/2014 - 14:06

П’ятдесят років боротьби проти тоталітаризму творять період, який не позбавлений свого значення: в ньому дійшла до свого вираження потреба суспільства в самообороні проти закабалення цілого народу.  Йшлося про самооборону, яке не рухалася виключно в негативній перспективі. Суспільство відкинуло не тільки нацизм, який ішов за знищенням народів, та комунізм, інструмент закабалення народів на Сході, але й у своєму опорі шукало високі позитивні цілі. Тобто не йшлося лише про відторгнення ворожих режимів.

У тих роках відбувалося повернення і підтвердження фундаментальних цінностей, якими живе народ і яким бажає залишатися вірним.

Чи цей процес був повністю усвідомленим? Чи він був інстинктивним? Можна говорити, що у більшості випадків цей процес був доброю частиною інстинктивним. Наприклад, поляки свою опозицію більше засновували на факті, що вони не можуть не опиратися на тих, хто хотів їх знищити, а ніж на цілком усвідомленому виборі. Незважаючи на те, чи це було питання інстинкту, чи інтуїції, відторгнення ворожих режимів провокувало і глибшу свідомість релігійних цінностей, як фундаменту цього відторгнення.

Тут хотів би згадати розмову з часів мого навчання в Римі з моїм колегою фламандцем з Бельгії. Цей молодий священик був вузько пов’язаний з рухом, який відомий абревіатурою JOC, тобто Jeunesse Ouriere Chretienne – Християнська робітнича молодь. Темою цієї нашої розмови була ситуація, яка склалася в Європі після ІІ світової війни. Цей молодий священик тоді висловив приблизно таку думку: «Господь допустив досвічення зла комунізму вам… А ми на Заході захоронені від цього, можливо, тому, що ми нездатні опертися цій спокусі. А вам навпаки – вдасться встояти». Ця думка молодого фламандця залишилась назавжди в моїй свідомості. Часто до неї повертаюся і бачу, що його слова – це правильний діагноз, а не проста думка.

Природно, що не можна спрощувати проблему, наголошуючи на баченню Європи, поділеної на Схід і Захід. Країни європейського Заходу мають старішу християнську традицію: тут християнська культура осягнула свої вершини. Тут – народи, які збагатили Церкву величезною кількістю святих. У Західній Європі процвіло християнське мистецтво: величні романські й готичні катедри,  барокові базиліки, малярство Джотто, Фра Анджеліко, незлічених майстрів ХV і ХVІ століть, статуї Мікеланджело, купол базиліки св. Петра і Сиктсинська каплиця. Тут світло дня побачили теологічні Summa-и, з-поміж яких вершиною є «Summa» св. Томи Аквінського; тут сформовані вершини християнської духовності, праці містиків германських країн, твори св. Катерини Сієнської з Італії, св. Івана від Хреста та св. Терезії Авільської з Іспанії. Тут народжені великі монаші спільноти, починаючи зі спільноти св. Венедикта, яку можна впевнено назвати матір’ю і вихователькою Європи, дуже заслужені жебручі Чини, між якими фрацискани і домінікани, аж до згромаджень, що виникли в процесі католицької онови і які в наступних століттях стільки добра вчинили для Церкви. Велика місіонерська епопея черпала своє натхнення і середники саме на Заході, а сьогодні тут виникають величні й апостольські рухи, чиє свідчення не може не приносити своїх плодів у туземному житті. У цьому сенсі можемо говорити, що Христос дійсно є Каменем наріжним конструкції і реконструкції суспільства на християнському Заході.

У цей же ж час не можемо ігнорувати наступну появу відкидання Христа. Зараз ми бачимо ознаки нової цивілізації, відмінної від тієї, де наріжним Каменем є Христос, цивілізації, яка не є атеїстичною у своїй програмі, яка є позитивістською і агностичною, оскільки принцип, яким вона надихається, є «потрібно мислити і діяти так, якби Бога не існувало». Цей принцип легко побачити в сучасному так званому науковому менталітеті або в літературі, а особливо в ЗМІ. Жити так, наче б Бога не існує – жити поза координатами добра і зла, тобто поза контекстом цінностей, джерелом яких є Бог. Основною вимогою цієї цивілізації є вимога, щоб людина сама визначала, що є добро, а що – зло. Ця програма накидається і пропагується з різних боків усіма можливими засобами.

Якщо Захід, з одного боку, продовжує давати свідчення дії євангельської закваски, з іншого – не менш потужними є різні протиєвангельські течії. Протиєвангелізація нападає на самі фундаменти людської моральності, включаючи сім’ю та поширюючи моральний релятивізм: розлучення, «свобідну» любов, аборт, контрацепцію, боротьбу проти життя в його початковій фазі, як рівно ж і в прикінцевій фазі, а також і маніпуляцію з життям як таким. Ця програма просувається за допомогою величезних фінансових ресурсів, не тільки в середовищі окремих народів, але й на всесвітньому рівні. Цю програму просувають перш за все великі центри економічної сили, накидаючи власні правила країнам, що розвиваються. Тому виникає запитання: чи це не є новою формою тоталітаризму, лицемірно прихованою під маскою демократії.

Можливо, саме це і мав на увазі мій колега фламандець, коли твердив, що «ми на Заході не були б здатні опертися подібній спокусі». Для мене є знаково, що коли я вже став Папою, ту ж думку я почув з уст одного відомого європейського політика. Він її виразив таким способом: «Якщо радянський комунізм прийде на Захід, ми не зможемо йому опертися… Не існує такої сили, яка би нас могла зрушити на оборону проти цього…». Знаємо, що комунізм впав через суспільно-економічні недоліки своєї системи. Але це зовсім не означає, що його відкинуто як ідеологію і як філософію. У певних колах на Заході його руйнацію все ще вважають великою шкодою і оплакують його зникнення.

Що, отже, можемо навчитися з періоду, коли домінували «ідеології зла» і боротьба проти них? Перш за все, думаю, що мусимо навчитися дивитися в корінь. Тільки в цьому випадку все зло, що його спричинили нацизм і комунізм, зможе нас збагатити певним способом, зможе нас повести до добра, а це, без сумніву, є християнська програма.

«Не дайте, щоб вас перемогло зло, але добром перемагайте зло» (Рим. 12, 21), пише св. Павло.

На Конгресі теологів центральної та східної Європи 1991 року в Любліні спробувалося зібрати і підсумувати увесь досвід, який Церква отримала в часі боротьби проти тоталітарного комунізму. Теологія, яка розвинута в цій частині світу, не є теологією в західному розумінні. Вона є дещо більше від теології у вузькому розумінні. Вона є свідченням життя, вона є свідченням того, що значить відчувати себе у Божих руках, того, що значить «вивчати Христа», Який самого Себе віддав у руки Отця, аж до «Отче, в руки Твої віддаю дух Свій» (Лк. 23, 46) на дереві хреста. Властиво це й означає «вивчати Христа»: проникати в глибини таїнства Бога, Який вершить відкуплення світу. Я зустрічався з учасниками цього Конгресу в часі свого паломництва на Ясну Ґуру з нагоди Всесвітнього Дня Молоді, а пізніше запізнався з їхніми доповідями. Це документи, які потрясають своєю простотою, але й своєю глибиною.

Коли говоримо про цю проблематику, стикаємося з певними перепонами. Вони у своєму різноманітті й складності звертають у території невимовного. Але в усьому цьому спостерігаємо Божу дію, яка проявляє себе через людське посередництво: проявляє себе через добрі діла людей, але і через помилки, з яких Бог може вивести іще більше добро.

(Іван Павло ІІ Memoria e identita, 2005, 50-55)

 

Див. також:

Іван Павло ІІ «Межа зла, поставлена у європейській історії»
Іван Павло ІІ: Європейська Батьківщина
Іван Павло ІІ: Європа в контексті інших континентів
Іван Павло ІІ: Євангелізація Центральної і Східної Європи