Іван Павло ІІ: Сучасна демократія
  • Пон, 31/03/2014 - 10:00

Сьогоднішні роздуми наближають до питання, яке здається особливо важливим для європейської цивілізації. Це – питання демократії, сприйняте на тільки як політична система, але як і ментальна форма і звичай. Демократія є закорінена в грецькій традиції, хоча цей термін у стародавній Греції не мав того значення, яке він отримав у модерних часах. Відомою є класична різниця між трьома можливими формами політичного режиму: монархією, аристократією та демократією. Кожна з цих форм пропонує свою відповідь на питання стосовно фундаментального суб’єкту влади. У монархічній системі цим суб’єктом є одна особа: цар, король, суверенний князь. В аристократичній системі, навпаки, суб’єктом влади є суспільна група, яка вершить владу на основі особистих титулів, заслуг, як, наприклад, заслуги в битві, походження і багатство. У демократичній системі навпаки, суб’єктом влади є ціле суспільство, «народ», на грецькій demos. Природно, оскільки неможливим є вершення влади всіма, демократична форма правління вершиться через представників народу, обраних на вільних виборах.

Усі три форми правління мали впродовж історії своє здійснення у різних суспільствах, а мають це і сьогодні, хоча й сьогоднішнє розуміння спрямоване до демократичних систем як таких, які найкраще відповідають розумній і соціальній природі людини, а також як таких, яких вимагає суспільна праведність. Якщо суспільство складається з людей, а кожна людина є суспільним єством, направду, тяжко не визнавати того, що в такому випадку кожному мало би бути доступним, принаймні посередньо, співдіяти у вершенні влади.

Дивлячись, наприклад, на польську історію, можна спостерігати перехід з однієї форми правління до іншої, але і їхню пов’язаність між собою. Якщо держава П’ястовичів була перш за все монархією, яка з часів Ягайлоновичів ставала все більш конституційною, то із закінченням цієї династії, хоча влада і залишалася монархічною, вона прийняла форму олігархії, складеної з шляхти. Але оскільки шляхетство було досить поширеним, мусіло вдатися до форми демократичних виборів, щоб обирати представників шляхти для вершення влади. З цього виникла специфічна форма шляхетської демократії. Так конституційна монархія і шляхетська демократія кілька століть співіснували в одній державі. Якщо на початку це творило силу польсько-литовсько-руської держави, з плином часу і зміною обставин все більше виражалися недоліки і слабості цієї системи, а закінчилось усе втратою незалежності.

Коли  Польща знову отримала незалежність, то спробувала сформуватись як демократична держава з президентом і двопалатним парламентом. Після падіння так званої Народної Республіки Польщі 1989 року Третя Республіка повернула систему аналогічну тій, яка діяла до ІІ світової війни.

З огляду на період так званої Народної Польщі, потрібно сказати, що незважаючи на її кваліфікацію як «народної демократії», справжня влада була в руках Комуністичної партії (партійна олігархія), а перший секретар цієї партії одночасно була і найвища політична функція в країні.

Цей ретроспективний погляд на історію різних форм вершення влади, уможливлює нам розуміння етично-суспільних цінностей демократичних принципів політичної системи. Якщо в монархічній та олігархічній (наприклад, польська шляхетська демократія) системах, одна частина суспільства (часто більшість) була засуджена на роль пасивних спостерігачів і підлеглих, бо влада була в руках меншості, це не мало б відбуватися у демократичних суспільствах. Але чи так є насправді?

Певні ситуації, які відбуваються в демократичних суспільствах, ставлять під питання таке твердження. У всякому випадку католицька соціальна етика в принципі підтримує демократію, оскільки вона більше відповідає, як я вже наголосив, розумній і соціальній природі людини. Але ми далекі від того, і це добре нагадати, від «канонізації» демократичної системи. Направду, кожне з можливих рішень – демократія, аристократія, монархія – за певних умов може слугувати тому, що є сутнісною ціллю влади, а це – загальне добро.

Необхідним принципом будь-якого з цих рішень є пошанування фундаментальних етичних принципів. Уже для Аристотеля політика не була нічим інакшим, як суспільною етикою.  Тобто плодом вершення громадянських чеснот, якщо окремо взята система не корумпується. Різні форми викривлення згаданих систем знайшли свої кваліфікації вже в грецькій традиції. Так у випадку зіпсуття монархії говорилося про тиранію, за викривлення аристократії – олігархію, а за патологічні форми демократії Полібій створив поняття охлократія – влада натовпу.

Після пропасті ідеологій ХХ століття, а особливо після падіння комунізму, надії багатьох націй було спрямовано до демократії. І власне тому варто поставити запитання: а що це таке демократія?

Часто повторюється твердження, що лише в демократії може бути здійсненна правова держава.  І в цій системі, справді, суспільне життя підлягає законам, які приймає вільно обраний парламент. У парламентах визначаються норми, які керують поведінкою громадян у різних життєвих ситуаціях. Кожна життєва ситуація нормально отримує належне законодавство, яке уможливлює загальний нормальний розвиток суспільства. Правова держава цим способом здійснює постулат кожної демократії: суспільство вільних громадян, які спільно прагнуть загального добра.

Після сказаного корисно би було нагадати собі історію Ізраїлю. Авраам повірив Божим обітницям, з довірою прийняв Його слово і став батьком багатьох народів. Властиво з цієї точки зору на Авраама покликаються як сини і дочки Ізраїлю, так і християни. Але на нього також покликаються і мусульмани. Проте потрібно відразу зауважити, що у фундаменті Ізраїльської держави як організованого суспільства є Мойсей, а не Авраам. Мойсей очолив свій народ, виводячи його з Єгипту, і впродовж ходу пустелею він став істинним творцем правової держави в її біблійному смислі. А це є тема, яка заслуговує на увагу: Ізраїль, як вибраний Божий народ, був теократичним суспільством, в якому Мойсей не був тільки харизматичним провідником, але й пророком. Його завданням було в ім’я Боже закласти юридично-релігійні фундаменти виживання народу. Основною точкою в цій діяльності Мойсея була подія, що сталася біля підніжжя гори Синай. Тут вчинено Союз між Богом та ізраїльським народом на фундаменті Закону, якого Бог Мойсеєві дав на горі. У своїй основі Закон стоїть на основі Декалогу: десяти висловів, десяти фундаментальних принципів поведінки, без яких жодна спільнота, жодна нація, ані міжнародне співтовариство не можуть функціонувати. Заповіді врізані у дві кам’яні скрижалі, які Мойсей отримав на Синаї, воістину втиснуті в людське серце. Про це говорить св. Павло у своєму Посланні до римлян: «Те, що Закон наказує, є записаним у серцях їхніх. Про це свідчить їхня совість» (Рим. 2,15).

Божественний Закон Декалогу має свою зобов’язуючу вартість як природній моральний закон і для тих, хто не приймає Об’явлення: не вбивай, не вкради, не гріши блудно, не свідчи ложно, шануй батька і матір… Кожне слово синайського кодексу стоїть в обороні одного з фундаментальних дібр життя і спільного співжиття людей. Якщо поставиться під питання цей закон, співжиття людей стає неможливим, а й сама людська екзистенція поставлена під питання.

Мойсей, який сходить з гори, несучи скрижалі Завіту, не є їхнім автором. Він є служителем і гласником Закону, що його Бог дає на Синаї. На його основі лежить також і розпрацьований кодекс поведінки, який Мойсей передав синам і дочкам Ізраїлю в П’ятикнижжі.

Христос потвердив Заповіді Декалогу, як основу християнської моралі, вказуючи на його синтез із заповідями любові до Бога і ближнього. Відомим є універсальне тлумачення поняття ближній як Він Його тлумачить. Любов, до якої християнин покликаний, охоплює всіх людей, а навіть і ворогів. Коли я писав документ «Любов і відповідальність», найбільшу євангельську заповідь я розумів тоді як персоналістську норму. Власне тому, що людина є особовим єством, неможливо виконати обов’язки стосовно нього, як тільки через любов. Оскільки любов є найбільшою заповіддю стосовно Бога-Особи, так і фундаментальною заповіддю стосовно людини, єства, сотвореного на образ і подобу Божу, не може бути щось іншого, як тільки любов.

Властиво той моральний кодекс, який походить від Бога і який потверджується Старим і Новим Завітами, є необхідним фундаментом усякого людського законодавства в кожній системі, а особливо в демократичній. Закон, який проголошується людиною, парламентом чи іншою законодавчою інституцією, не може бути противний природному моральному закону, тобто в результаті вічному Божому закону. Святий Тома пропонує добре відоме визначення закону: «Lex est quaedam rationis ordinatio ad bonum commune, ab eo qui curam communitatis habet promulgata». – Закон є раціональною постановою, проголошеною з огляду на загальне добро тих, хто дбає про спільноту. Оскільки він є «раціональною постановою», закон опирається на істину існуючого: істину про Бога, істину про людину, істину про все створіння в цілому. Ця істина є фундаментом природного морального закону. На ній законодавець зобов’язаний ґрунтувати всі законодавчі акти.

У цій точці зближаємося до питання, яке є надзвичайно важливим для Європи ХХ століття. Парламент, легально обраний, уможливив Гітлеру прийти до влади в Німеччині тридцятих років. Потім той самий Райхстаґ, передавши Гітлеру всю повноту влади, відкрив шлях до політичного наступу на Європу, організовування концтаборів, проведення так званого кінцевого вирішення єврейського питання, тобто винищення мільйонів синів і дочок Ізраїля. Досить пригадати ці не так віддаленні в часі від нас події, щоби побачити, що закон, який проголошується людьми, мусить мати свої чіткі межі. Це межі, які ставить природній моральний закон, через який сам Бог захищає фундаментальне добро людини. Гітлерівські злочинці мали свій Нюренберґ, де відповідальні суджені та покарані за свої злочини згідно з людською правдою.

Але попри це існує чимала кількість, в яких бракує цієї завершальної фази, хоча завжди залишається суд божественного Законодавця. Таїнство Об’явлення дає нам знати яким способом Справделивість і Милосердя зустрічаються в Бозі, в Його суді людям й історії людства.

Власне в цій перспективі потрібно ставити питання стосовно деяких законодавчих рішень парламентів сучасних демократій. І найперше це стосується законів про аборти. Коли парламент узаконить переривання вагітності, дозволяючи вбивство ненародженої дитини, тоді парламент робить тяжкий злочин стосовно ще ненародженого невинного людського єства, яке не має жодного засобу до самооборони. Парламенти, які приймають такі й подібні рішення, мусять бути свідомими, що вони переходять межі своєї компетенції і входять у конфлікт не тільки з Божим, але й з природнім моральним законом.

 

Див. також:


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць