Поки весь світ уражений пандемією, кардинал Роберт Сара, ватиканський ієрарх, аналізує джерела цієї абсолютно нової кризи. Пропонуємо Вашій увазі Його інтерв’ю дане Шарлотті д’Орнелла (Charlotte d’Ornellas), яке було опублікавано у французькому часописі Les Valeurs Acctuelles .

Що Вам приходить на думку у зв’язку з кризою, спричиненою коронавірусом?

Цей вірус подіяв, як свого роду каталізатор. За кілька тижнів, велика ілюзія матеріалістичного світу, який вважав себе всемогутнім, розвалилася. Нещодавно політики говорили про економічне зростання, пенсії, зменшення рівня безробіття. Вони були впевненими у собі. А зараз вірус, мікроскопічний вірус, поставив на коліна цілий світ, який дивився на себе, який споглядав себе, п’яніючи від самозадоволення, бо вважав себе невразливим.
Нинішня криза є наче притча. Вона показує, наскільки непослідовним, крихким та порожнім було все, у що нас переконували вірити. Нам говорили: ви можете споживати без обмежень! Однак економіка занепала, і фондові ринки також падають. Скрізь бачимо банкрутство. Завдяки тріумфуючій науці нам обіцяли розширити межі людської природи все далі і далі. Нам говорили про PMA, GPA, трансгуманізм, розвиток людства. Ми хвалилися синтезом людини і людства, яке біотехнологія мала зробити непереможним і безсмертним. І ось ми в паніці, спричиненій вірусом, про який майже нічого не знаємо. “Епідемія”, яка раніше була архаїчним, середньовічним словом, раптом стала нашим повсякденним життям.
Вважаю, що ця епідемія розігнала дим ілюзії. Так звана всемогутня людина опинилася у своїй суворій реальності. Там вона гола. Її слабкість і вразливість очевидні. Обмеження нашого життя, яке досвідчуємо, дозволить нам, сподіваюся, знову повернутися до основного, наново відкрити важливість  стосунків з Богом. І, усвідомлюючи свою крихкість, надважливо довірити себе Богові та його батьківському милосердю.

Чи це є кризою цивілізації?

Я часто повторював, а особливо у своїй останній книзі «Вечір надходить і день уже нахилився» (Le soir approche et déjà le jour baisse), що великою помилкою сучасної людини було заперечити свою залежність. Сучасна людина хоче бути радикально незалежною. Вона не хоче залежати від законів природи, відмовляється бути залежною від інших, входячи у тривалі відносини подружжя. Сучасна людина вважає за приниження бути залежною від Бога. Вона уявляє собі, що нікому нічого не зобов’язана. Відмова приєднатися до мережі залежності, спадкоємства та синівства, прирікає нас увійти голими в джунглі конкуренції, економії, залишеної самій собі. Але це все ніщо інше, як ілюзія. Досвід примусового обмеження (карантин) дозволив багатьом наново відкрити, що ми реально і конкретно залежні один від одного. Коли все руйнується, залишаються лише зв’язки подружжя, сім’ї, і дружби. Ми наново відкрили, що будучи членами одного народу, ми пов’язані невидимими, але реальними зв’язками. А передусім, ми знову відкрили, що залежимо від Бога.

Ви говорили про духовну кризу?

Ви помітили хвилю тиші, яка прокотилася по всій Європі? Раптом за декілька годин навіть наші галасливі міста стали спокійними. Наші вулиці, часто забиті людьми та машинами, тепер пустинні і тихі. Багато людей опинилися наодинці, в тиші, у своїх квартирах, які стали подібними до пустельні чи до монастирських келій.
Який парадокс! Потрібен був вірус, щоб ми помовчали. І раптом ми усвідомили, що наше життя крихке. Ми збагнули, що смерть недалеко. Наші очі відкрилися. Те, що нас хвилювало: наші заощадження, наші відпустки, суперечки ЗМІ, все це виявилося другорядним та марним. Не може забракнути питань про життя вічне тоді, коли нам щодня повідомляють велику кількість заражень та смертей. Паніка. Одні бояться, а інші відмовляються в це вірити, кажучи самі собі: це поганий час, який пройде і все почнеться заново, як і раніше.
А якщо ми у цій тиші, цій самоті, у цьому обмеженні наважимося молитися? Якщо ми наважимось перетворити свою сім’ю і  будинок у домашню церкву. Церква – це священне місце, яке нагадує нам, що в цьому домі молитви будемо переживати все так, щоб скерувати усі наші справи і всі вибори у напрямку Божої слави. А якщо б ми просто наважилися прийняти свою скінченність, свої обмеження, свою слабкість створіння?
Смію Вас запросити звернутися до Бога, Творця, Спасителя. Коли смерть є навкруги, я запрошую вас поставити собі питання: чи справді смерть – це кінець усього? Чи це – лише перехід, безумовно болісний, але який веде до життя? Ось чому воскреслий Христос – наша велика надія. Дивімося на Нього. Прив’яжімо себе до Нього. Він – воскресіння і життя. Хто в Нього вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Нього вірує, – не вмре повіки.» (пор. Йн 11, 25–26). Хіба ми не подібні до біблійного Йова? Позбавленні усього, з порожніми руками, з неспокійним серцем. Що нам залишилося? Гнів проти Бога – це абсурд. Нам залишається адорація, довіра і споглядання таємниці.
Якщо ми відкидаємо віру в те, що ми є плодом любові Бога Всемогутнього, то це все стає для нас надто важким, все це не має сенсу. Як жити у світі, де вірус вражає випадково і вбиває невинних людей? Є лише одна відповідь: впевненість, що Бог – це любов і що Він небайдужий до наших страждань. Наша вразливість відкриває  серця Богові, а Бога схиляє, щоб помилувати нас. Вважаю, що пора наважитися на ці слова віри. Минув час фальшивого сорому та боязких вагань. Світ очікує від Церкви сильного слова, єдиного слова, яке дає надію та впевненість, слово віри в Бога, слово, яке довірив нам Ісус.

Що повинні робити священики у цій ситуації?

Папа виразився дуже ясно. Священики повинні робити все можливе, щоб залишатися поруч з вірними. Вони повинні зробити все від них залежне, щоб допомогти вмираючим, не заважаючи при цьому праці медичного персоналу та цивільних органів. Але ніхто не має права позбавляти хвору чи помираючу людину духовної опіки священника. Це абсолютно недопустимо! В Італії духовенство вже заплатило велику ціну. Сімдесят п’ять священиків (дані на момент інтерв’ю) померли, надаючи допомогу хворим.
Але я також вважаю, що багато священиків наново відкрили своє покликання до молитви та заступництва за весь люд. Священик покликаний постійно тривати перед Богом, поклонятися Йому, прославляти і служити Йому. Таким чином, у країнах, де ввели суворі обмеження, священики опинилися в ситуації, яку започаткував Бенедикт XVI. Вони вчаться проводити свої дні в молитві, усамітненні та тиші, жертвуючи її за спасіння людей. В той час, коли фізично вони не можуть тримати за руку кожну вмираючу людину, так, як хотілося б, однак під час адорації відкривають, що можуть заступатися за кожного.
Хотів би, щоб хворі, одинокі та пригнічені люди відчули цю таємничу священичу присутність. У ці страшні дні ніхто не є самотнім, покинутим. З усіма є Добрий Пастир, який чуває на нами. Від імені кожного Церква чуває і заступається, як мати. Священики можуть знову відкрити своє духовне батьківство завдяки неустанній молитві. Вони знову можуть відкрити свою ідентичність: вони передусім не аніматори зустрічей чи спільнот, а Божі мужі, люди молитви, шанувальники Божої Величі та люди контемпляції.
Трапляється, що з примусової ізоляції священник відправляє Святу Месу в самотності. Тоді усвідомлює собі незмірну велич Євхаристійної Жертви, яка не потребує великих натовпів, щоб приносити плоди. Через Святу Месу священник торкається усього світу. Як Мойсей і як сам Ісус, священники відкривають наново силу свого заступництва, свою функцію посередництва між Богом і людиною. Звичайно, звершуючи Євхаристію, вже не мають перед собою Божого Люду. Звертають тоді свій погляд на Схід. Адже «зі Сходу приходить поєднання, бо звідти приходить муж, ім’я якому Схід, муж, який став посередником між Богом і людьми. Таким чином ви запрошенні вдивлятися на Схід, звідки зійде для нас Сонце Праведності, звідки завжди сяє нам світло» – говорить Ориген в проповіді на Книгу Левіт. Після того, як мине криза, нам потрібно буде про це пам’ятати, щоб знову не потрапити у пусту і безплідну надмірну активність.

А вірні?

Християни дуже конкретно переживають сопричастя святих, цей таємничий зв’язок, що з’єднує всіх хрещених у мовчазній молитві та віч-на-віч з Богом. Важливо знову відкрити, наскільки цінним може бути звичка читати Боже Слово, молитися Розарій в сім’ї та присвячувати час Богові в даруванні себе, слуханні та тихій адорації. Зазвичай, корисність людини оцінюється, виходячи з її впливу, її здатності діяти або навіть гіперактивності. І раптом ми знову рівні між собою. Ми хотіли б бути корисними, чимось служити. Однак ми можемо лише молитися, підтримувати один одного, зносити один одного.

Настав час знову відкрити свою особисту молитву. Настав час знову почути Ісуса, який говорив нам: Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі (Мт 6,6). Настав час знову відкрити молитву в сім’ї. Час батьків родин, щоб навчитися благословляти своїх дітей. Позбавлені Євхаристії, християни усвідомлюють, наскільки великою благодаттю було для них Святе Причастя. Закликаю їх практикувати адорацію вдома, оскільки немає християнського життя без життя Таїнств. Господь залишається присутнім у наших містах та селах. Іноді від християн вимагається і героїзм: коли лікарні просять волонтерів, коли їм потрібно піклуватися про людей, які є ізольованими або живуть на вулиці.

Що потрібно змінити?

Деякі кажуть: нічого вже не буде таким, як раніше. Я теж так сподіваюся. Але швидше боюся, що все повернеться до попереднього стану, адже поки людина не навернеться до Бога всім серцем, вона неминуче прямує до безодні. У будь-якому випадку бачимо, що глобалізоване споживацтво значно ізолювало людей та звело їхнє життя до виміру споживачів, приречених на джунглі ринку та фінансів. Глобалізація, яку нам обіцяли як щастя, виявилася маренням. З одного боку народи та сім’ї зазнають випробування, з іншого, бачимо, руйнуються коаліції різних інтересів. Нинішня криза доводить, що суспільство не може будуватися на економічних зв’язках. Ми знову усвідомлюємо, що ми – народи з кордонами, які можемо відкрити чи закрити для оборони, захисту та безпеки. В основі життя держави є зв’язки, які існували до нас: родинні та національна солідарність. Прекрасно, що вони знову з’являються сьогодні. Кілька місяців тому люди говорили про евтаназію, а деякі хотіли позбутися важкохворих та інвалідів. Сьогодні країни мобілізуються для захисту людей похилого віку.

Можна побачити, як дух дарування себе і самопожертви знову лине з наших сердець. Складається враження, що раніше тиск у ЗМІ змушував нас приховувати те, що найкраще в нас. Нас вчили захоплюватися “переможцями” та “вовками”, які були успішними, навіть ціною витоптування інших на своєму шляху. І раптом люди з повагою та вдячністюаплодують санітаркам, медсестрам, лікарям, волонтерам та іншим буденним героям. Раптом ми наважимося аплодувати тим, хто служить найслабшим? Наша епоха потребувала героїв і святих, але вона це приховувала і соромилася цього.

Чи вдасться нам зберегти цю ієрархію цінностей? Чи зможемо ми відновити наші країни чимось іншим, ніж зростання, споживання та прагнення грошей? Я вважаю, що ми були б винуватцями, якби знову допустилися цих самих помилок після виходу з кризи, яка доводить, що правда про Бога – це не лише питання приватних вірувань, а фундамент нашої цивілізації.