Кардинал Берк: гріх – це неприйнятно
  • Суб, 03/01/2015 - 23:08

Інтерв’ю з кардиналом Раймондом Леоном Берком

Про післясоборову і дособорову Літургію.

 

Ваша Екселенціє, Ви формувалися в період, що передував ІІ Ватиканському собору. Чи можете поділитися з нами спогадами про той час?

Це був дивовижний час для Церкви. В родині і в католицькій школі нас турботливо навчали вірі, переважно на основі Балтиморського катехизму (офіційний католицький катехизм у США, яким вірні користувалися до кінця 60-х років ХХ століття – ред.). Пригадую собі велику красу святої Літургії, прекрасних Месс, які з великою шанобою відправлялися навіть у нашому, оточеному фермами, містечку. Природньо, що я відчуваю велику вдячність своїм батькам, які мене виховували у здоровому католицькому дусі. Це був прекрасний час.

Один мій приятель, який народився після Собору зазвичай каже: «Не все колись було добре, але все було краще».

Ми маємо жити в часі, який нам дає Господь, який би той час не був. Я плекаю гарні спогади з часу свого дитинства і юності, які припали на 50-60 р.р. минулого століття. Гадаю, що найважливіше – шанувати тяглість нашої католицької віри, Передання Церкви, до якої належимо і через яку віра прийшла до нас.

 

Чи Ви раділи великим змінам, які прийшли після Собору?

У цей час я був у малій семінарії. Ми уважно спостерігали за тим, що відбувалося на Соборі. І дуже скоро після Собору прийшли великі зміни, які, в деяких випадках, про це мушу сказати, були навіть насильними. І вже тоді, юнаком, я почав ставити собі питання: чи це дійсно був намір Собору. Оскільки я побачив, що з Церкви зникло багато прекрасних речей, більше того, гарні речі почали вважати негарними. Наприклад, прекрасна традиція григоріанського хорального співу. Псевдодух ІІ Ватиканського собору вплинув і на інші царини церковного життя, зокрема на сприйняття доктринального і морального вчення Церкви. Одним з наслідків такого викривленого сприйняття стала велика кількість священиків, які залишили своє служіння та монахів і монахинь, які покинули монастирське життя. Вважаю, що існують аспекти церковного життя, в яких після Собору відкрилася низка питань.

 

Ви отримали священиче рукоположення у 1975 році. Чи Ви тоді вважали, що щось в Церкві пішло не так?

Думаю, що так. Здається, ми втратили розуміння важливості центрального місця Літургії, а тим і священичого служіння в Церкві. Проте, мушу наголосити, що я вихований у католицькому дусі й у розумінні важливості Божого покликання, тому я би ніколи не міг не зробити того, до чого мене Господь кличе. Але вже тоді я бачив, що щось в Церкві пішло не так. Як молодий священик я бачив, що нова катехеза, запропонована у післясоборний час, пуста. Катехитичні матеріали стали беззмістовними. У той час почалися експерименти з Літургією, частину з яких навіть не хочу згадувати. Життя віри у багатьох стало літеплим, зменшилася кількість вірних на недільних Службах Божих – для мене усе це було знаком того, що щось відбувається не так.

 

Чи ви сподівалися, що одного дня Ви зможете знову відправляти Месу в обряді, який відійшов в минуле?

Ні, тоді це було поза межами моєї уяви. Але мушу зазначити, що вважаю нормальним, що така можливість з’явилася, адже йдеться про прекрасний обряд, а те, що він повернувся в Церкву, вважаю добрим знаком.  У постсоборовий час реформа Богослужіння була настільки радикальною, і навіть насильною, що уявити собі повернення до старого обряду було неможливим. Але, дякувати Богу, це сталося.

 

Дивлячись з точки зору права, і нова Літургія, і дособорова Літургія – це тільки форми того самого обряду. Чи це твердження відповідає Вашому досвіду коли ви відправляєте Службу Божу по новому чи по старому обряді?

Так, дійсно, ці дві форми сприймаю, як саме дві форми одного і того самого обряду і вірю, що коли Меса служиться по новому чи по старому обряді з великою увагою і сильним наголосом на те, що Свята Літургія – Божа справа, ясніше бачу, що це тільки форми одного і того ж самого обряду. Сподіваюся, що деякі елементи, які були непродумано усунуті з Літургії,знову туди повернуться.

 

В якому сенсі?

Багата артикуляція старої форми Меси, яка спрямовувала до теоцентричності Літургії у сьогоднішній формі зведена до найменш можливої міри.

 

Про синод 2014.

 

Синод про сім’ю шокував багато молодих католицьких подруж, а деяких навіть і згіршив. Чи мають такі сім’ї причину буди шокованими?

Так, мають. Вважаю, що публікація постдискусійного звіту з середини Синоду, який завершився 18 жовтня, напевно що був одним з найбільш шокуючих документів Церкви за всю її історію. Це дуже серйозний дзвінок. Тому зараз особливо є важливим, щоб добрі католицькі родини, які живуть красу Таїнства Подружжя, знову посвятять себе створенню атмосфери здорового сімейного життя і використовують усяку нагоду, щоб свідчити про красу й істину християнського шлюбу, яким вони щодня живуть.

 

Висловлювання частини високих прелатів створюють враження, що прогрес Церкви полягає у поширені ідеологій пов’язаних з гомосексуальним способом життя і розлученнями. Вони справді вірять, що таке може привести Церкву до нового розквіту?

Не знаю, як можна вірити, що якесь добро може походити з розлучення, яке Душпастирська Конституція Gaudium et Spes називає епідемією, яка охопила суспільство. Або яке добро може походити з пропагування гомосексуальних актів, які самі в собі є злом. Власне навпаки. Ми зараз є свідками того, як ці дві речі мають своїм наслідком руйнацію суспільства, руйнацію сім’ї, руйнацію фундаменту суспільства, а у випадку неприродніх сексуальних актів, руйнацію людської сексуальності, яка у своїй першооснові спрямована на шлюб і народження дітей.

 

Чи Ви вважаєте, що основною проблемою у багатьох частинах світу, які вважають себе католицькими, є брак католицьких родин і відповідно дітей? Можливо Синод мав сфокусувати свою увагу саме на цій проблематиці?

Думаю, що саме так і є. Церква залежить від здорового католицького сімейного життя, тобто, від існування здорових католицьких сімей. Я переконаний, що Церква найбільше терпить тоді, коли потерпає шлюб і сімейне життя. Закономірно, що коли шлюбні пари не мають великодушності у приводженні нового життя на цей світ, їхній шлюб також послаблюється, а тим послаблюється й усе суспільство. Зараз ми є свідками того, що у багатьох країнах світу, які вважають себе християнськими, через зменшення народжуваності, зменшується і кількість населення. А це призводить до того, що в колись виразно християнських країнах посилюється іслам.

 

Багато католиків зараз є переляканими тим, що на їхню думку єпископат вирішить триматися двозначної мови. «Душпастирськими» аргументами спробується змінити традиційну науку Церкви. Чи такі страхи мають піґрунття?

Так, на превеликий жаль, мають. Властиво одним з найпідступніших аргументів, який використовувався в часі минулого Синоду, щоб поширити, щось, що противиться моральному вченню Церкви, був наступний аргумент: «Ми не рухаємо доктрину; ми віримо в шлюб, так яка Церква цього навчає і завжди вірила; ми тільки хочемо зміни дисциплінарних питань». Але в Католицькій Церкви так це не функціонує, адже в нас дисциплінарні питання завжди випливають з доктрини віри. Іншими словами – дисципліна слугує істині віри і життю в Католицькій Церкві. Отже, не можливо говорити про зміну дисципліни без зміни науки Церкву, яку ця дисципліна захищає і поширює.

 

Останнім часом поняття «милість» часто використовується з ціллю змінити науку Церкви і навіть Святе Письмо. Чи в часі Синоду були такі спроби використання цього поняття?

Так. Деякі синодальні Отці говорили про помилкове застосування поняття «милість», коли не береться до уваги поняття «гріх». Пригадою собі одного з Отців Синоду, який сказав: « Хіба гріх вже більше не існує? Хіба ми більше не визнаємо що гріх є?».

Свого часу німецький протестантський пастор Дітріх Бонгоффер, лютеранин, якого вбили за його переконання нацисти в часі ІІ світової війни, використав цікаву аналогію. Він сказав, що існує дорогоцінна милість і дорога милість, але не існує дешевої милості.

Якщо нам дароване життя в Бозі, то від нас вимагається зміни життя, щоденного навернення до Христа, а Божу милість ми отримуємо тоді, коли усвідомлюємо собі потребу цього навернення і настільки наскільки ми прагнемо кожного дня своє життя наново посвячувати Христу і так перемагати свою грішність і свої слабості.

 

На Вашу думку, чому популяризатори розлучень використовують поняття «милість» коли йдеться про перелюбство, але не тоді коли йдеться про педофілів? Іншими словами невже ЗМІ вирішують коли Церква повинна застосовувати «милість», а коли ні?

Про це також була дискусія в часі Синоду. Милість стосується особи, яка з якоїсь причини вчинила гріх. Завжди мусимо пам’ятати про те добро, яке в цій особі є, а це те, що вона – дитина Божа. Між тим, гріх, і не дивлячись чи йдеться про перелюб, педофілію, злодійство, вбивство, мусимо розпізнати як велике зло, особливо смертні гріхи. І гріх, а не грішник мусить нам бути гидким. Гріх – це є неприйнятно. Найбільша любов, яку можемо виказати грішнику – розпізнати зло, яке він чинить і закликати його до істини.

 

Про Братство св. Пія Х.

 

У багатьох частинах Європи і США єдині парафії, в яких є багато дітей, це ті, які належать до Братства св. Пія Х. Чи єпископи звернули увагу на це?

Думаю, що так. Особисто не маю досвіду з парафіями, про які Ви говорите. Але ще з часів, коли я був єпископом Ла Кросс (Вісконт) і Архиєпископом Сент Люїса (Міссурі), я чув, що окремі єпархії в певних європейських країнах ледве функціонують. А напротивагу цьому там же сильно розвинулися і діють парафії Братства св. Пія Х. Мені здається, що єпископи на цих теренах мали б зайнятися цією проблемою активніше.

 

Про молодих католиків.

 

Більшість віруючих католиків у західноєвропейських американських парафіях це люди хрещені й отримали катехезу в часі перед ІІ Ватиканським собором, чи Церква в тих країнах усе ще опирається на спадщину з свого минулого?

Моя генерація мала благословення формуватися в часі, коли правдиво практикувалася католицька віра, коли регулярно відвідувалось Богослужіння, коли провадилось правдиве релігійне життя, а віри навчалося у її цілісності. На жаль, ми це приймали, як належне і майже не надавали значення передачі віри наступним поколінням. Сьогодні, чи властиво уже довший час, бачу, що багато молодих людей голодні й спраглі дізнатися про католицьку віру у фундаментальний спосіб та прагнуть поринути в багатство передання нашої віри. Тому вірю, що відбудеться обнова того, що ми втратили, як і того, що вже довший період було забуте. Думаю, що зараз власне між молодими католиками відбувається нова онова.

 

Про владу й авторитет Папи.

 

Чи маємо ще вірити у те, що Святе Письмо – це найвищий авторитет в Церкві і що ним не можна маніпулювати та що це не можуть робити ні єпископи, ні навіть Папа?

Абсолютно! Слово Христове – це істина, якій ми повинні бути послушні, а на цю послушність властиво і є найбільше покликаний Святіший Отець. У часі Синоду в один момент згадано повноту влади Святішого Отця, те що латинською мовою окреслюється виразом plenitudo potestatis, у контексті того, що Святіший Отець може уневажнити навіть важний шлюб, який був консумований. Але це не є правда. Повнота влади Папи не означає абсолютну владу. Повнота влади Папи означає чинити те, що нам Христос наказує чинити через Нього. Отже, усі ми, почавши від Святішого Отця, наслідуємо Господа Ісуса Христа.

 

Один Архиєпископ недавно сказав: «Всі ми, природньо, тримаємося науки Церкви про сім’ю», а тоді додав – «до моменту поки Папа не вирішить інакше». Чи має Папа владу змінювати науку Церкви?

НІ. Це неможливо. Наука Церкви є незмінною. Про це, скажімо, говорить Папа Пій ХІ у своїй енцикліці Casti connubii та Папа Павло VІ у своїй енцикліці Humanae vitae, а також Папа святий Іван Павло ІІ в своєму Апостольському листі Familiaris consortio. Ця наука є незмінною. Своїм служінням Папа підтримує цю науку і подає її у новий, свіжий спосіб, але він її не змінює.

 

Кардинальське вбрання пурпурного кольору, що пригадує кров мучеників, які своєю смертю засвідчили про Христа. Окрім кардинала св. Івана Фішера, який був іменований кардиналом уже в тюрмі, жоден кардинал не помер за віру. Яка цьому причина?

Не зовсім так. Є багато кардиналів які терпіли за свою віру, серед них є і такі, які проголошені Церквою мучениками, наприклад хорватський кардинал блаженний Алойзій Степінац. Але ісповідницьке свідчення дали також і його сучасники – угорський кардинал Міндценті, польський кардинал Вишинський, український кардинал Сліпий. Існує цілий ряд кардиналів, як протягом століть історії Церкви багато витерпіли за віру.

Існують різні форми мучеництва. Це не тільки червоне мучеництво – мучеництво крові. Є і біле мучеництво – відданість сповіщенню віри, правдам віри. А деякі кардинали перетерпіли вигнання, заслання, тюрму й інші утиски та переслідування. Але і кардинали мають завдання боронити віру до пролиття останньої краплі крові. Кардинал мусить зробити усе в обороні віри, навіть пролити свою кров.

 

Переклад: «Католицький Оглядач»©


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць