Кардинал П’єтро Паролін, Державний Секретар Святого Престолу, у своїй доповіді під Симпозіуму, присвяченого сторіччю завершення Першої світової війни, окреслив дипломатичні стосунки Святого Престолу в період викликів нового світу, народженого у світових конфліктах.

Цими днями у Римі при Папському Латеранському Університеті відбувався Симпозіум, присвячений століттю від закінчення Першої світової війни, організований Папською Комісією Історичних Наук. Серед достойних доповідачів був Державний Секретар Святого Престолу, кардинал П’єтро Паролін, який виголосив доповідь на тему «Свята Столиця та католики у пост-воєнному світі (1918-1922)», заторкнувши, зокрема, виклики ватиканської дипломатії того періоду.

Праця задля пошанування людської особи

Найближчий співробітник Святішого Отця звернув увагу на те, що збулось пророцтво Папи Венедикта ХV, який назвав ту війну «самогубством Європи», адже вона зруйнувала чотири великі тогочасні імперії: прусську, австро-угорську, російську та османську. Як зазначив доповідач, у більшості європейських держав можна було спостерегти «мовчазний антикатолицький рух та намагання вигнати Бога та Його Церкву з суспільного простору та з життя людей».

У такій ситуації Церква мала лише одне єдине бажання: збереження пошани до гідності людської особи та до прав християнського сумління. Папа Венедикт ХV відчував, що народи, нації та великі соціальні спільноти стануть великими дійовими особами історії.

Церква та новий світ

Післявоєнний період був відповідним часом, щоб почути крик нового світу, який народжувався та волав про свободу та про фундаментальні права мільйонів чоловіків, які повернулись з війни, жінок, які були змушені взяти на себе обов’язки відсутніх чоловіків, та всіх тих людей, що належали до різних соціальних прошарків, які страждали від наслідків воєнних дій.

Кардинал П’єтро Паролін вказав на важливу місію, яку в той час сповняла Церква, зокрема, за допомогою ватиканської дипломатичної служби, анґажуючись у процеси посередництва та відновлення миру. Також не можна оминути увагою постійну, навіть і після перемир’я, щедру гуманітарну діяльність Католицької Церкви, яка призвела до спустошення папської казни. Апостольська Столиця відігравала на міжнародній арені роль «моральної, примирюючої влади» для усіх людей.

Перше завдання – відновлення миру

Перед обличчям імовірної свободи, але також і можливої тиранії, Папа створив густу мережу дипломатів, покликаних ввійти у нові сценарії тогочасного світу. Всі зусилля були скеровані на мир, намагаючись підвищити чутливість великих світових потуг до пошанування справедливості та правди у стосунках між державами та народами, природного принципу національної приналежності та законних прагнень народів, як наприклад, справедливого доступу до матеріальних дібр.

Ватиканська дипломатична служба

Часто Церква була перевантажена критикою, недовірливими заходами, втратою матеріальних дібр та реформаторськими течіями, які призвели до народження національної Церкви на території Богемії та Моравії. Для Святішого Отця було необхідним оборонятись перед наступом лаїцизму та прийняти нові виклики як нові душпастирські потреби, призначати єпископів тієї національності, що й їхні вірні, провести реформу виховання та формування клиру в справді католицькому дусі.

Ватиканські дипломати навіть не боялись ввійти в контакт із революціонерами-більшовиками та розпочати дипломатичні переговори, аби в Радянському Союзі міг існувати католицизм. Переговори зазнали поразки, але дозволено на харитативну діяльність Церкви, чим вдалося врятувати життя мільйонам людей.

У вересні 1914 року Святий Престол мав стосунки лише із 17-ма державами, а в січні 1922 року число дипломатичних партнерів зросло до 27, серед яких такі великі світові потуги як Франція та Велика Британія. Отож, можна зауважити, що, незважаючи на всі перешкоди, Господь ніколи не переставав підтримувати Свою Церкву.