Кардинал Йозеф Ратцінґер. Мета і природа Церкви
  • Пон, 13/12/2021 - 21:07

Нещодавно в огляді я читав промову одного німецького інтелектуала, який у відповідь на питання про Бога назвав себе агностиком. Він додав, що ми не можемо ні довести, ні повністю виключити існування Бога і тому питання залишається відкритим. Тим не менше, він був абсолютно впевнений в існуванні пекла – достатньо йому було ввімкнути телевізор, аби констатувати, що пекло існує та процвітає. У той час, як перша частина цього висловлювання повністю відповідає сучасній свідомості, друга видається дивною і незрозумілою, принаймні на перший погляд. Бо як можна вірити в пекло, якщо Бога не існує? Але, придивившись до цього висловлювання уважніше, я зрозумів, що воно повністю логічне. Пекло – це життя за відсутності Бога, це його визначення. Там, де Бог не присутній і куди не проникає жодний відблиск його присутності, – ось там пекло. Доказом цього слугує не стільки картинка, яку щодня демонструє телебачення, скільки погляд на минуле століття, що залишило нам такі слова як Аушвіц, Архіпелаг ГУЛАГ чи імена Гітлера, Сталіна, Пола Пота. Той, хто читає свідчення про цей демонічний світ, отримує жахливе видиво, оскільки зло в ньому має такий вимір, у який навіть погляд Данте, який спускався до пекла, не міг проникнути. Це пекло було створене, щоб приготувати світ майбутнього для людини, яка самодостатня і яка стверджує, що їй не потрібен Бог. В ім’я утопії світу без Бога, чи звільненого від Бога, в жертву приноситься сама людина, яка залишена сама собі, більше не визнає ніяких лімітів власній владі, бо над нею більше нема Бога і ніякий відблиск богоподібності їй більше не притаманний. А там, де не присутній Бог, – ось там пекло, виникає і пробуває просто як наслідок відсутності Бога. До цього можна дійти цілком піднесеним шляхом і майже завжди бажаючи блага для людини. Сьогодні, коли здійснюється торгівля людськими органами, коли дослівно “фабрикують” ембріони, щоб мати резерв органів, багато хто вважає людську суть цих практик просто утилітарною. Але саме це нехтування людиною, коли ми використовуємо її та зловживаємо нею, хочемо ми цього чи ні – приводить нас до сходження в ад. Це не означає, що не може бути і немає атеїстів із розвинутим чуттям етики, але я відважуся сказати, що їхня етика базується на тому світлі, яке одного разу прийшло з гори Синай, і яке надалі сяє. Це світло Бога. Ця далека і, як може здатися, згасла зоря може знову засяяти у нашому світі. І там, де Бога вважають мертвим, Його світло може продовжувати діяти.

Я це говорю, бо наше завдання як християн саме в цьому і полягає. Це завдання одночасно просте і незмірно величезне. Мова про те, щоб свідчити про Бога, відчинити закрите і зашторене вікно, щоб світло Бога світило і сяяло між нами, щоб ми дали місце Його присутності. Йдучи від протилежного – там, де є Бог, там небо, там життя, навіть при всій бідності нашого існування, наповнене світлом. Християнство – не якась складна філософія, яка застаріла з плином часу, це не безкінечні догми і приписи. Християнська віра – це дотик Бога, зустріч з Ним і свідчення про Нього. Таким чином можна сказати, що Церква у світі є для того, щоби проголошувати Бога, живого Бога, щоби людина могла навчитися жити з Богом, перед Ним і в спілкуванні з Ним. Церква тут для того, щоб зупинити прогрес пекла на землі і щоб зробити землю знову такою, що перебуває у Божому світлі. Завдяки Йому і тільки Йому її населятиме людина. Це можна виразити словами третього прохання молитви “Отче наш”:  “нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі”. Там, де реалізується Божа воля – там небо. І земля таким чином може стати небом. Ось чому необхідно, щоб воля Бога стала відомою всім людям, щоби людина могла спрямувати свою волю до волі Божої. Тому що Бога неможливо пізнати лише за допомогою інтелекту, не можна просто констатувати Його дії, як записують події, що відбуваються на далекій зірці в минулому. Пізнання Бога подібне до пізнання любові. Воно торкає мене повністю, воно вимагає участі моєї волі і воно вгасає, якщо не закорінене в цілості моєї особистості. Тож, Церква тут не для себе самої. Вона не повинна бути подібною на групу, яка у важкій ситуації хоче бути на плаву і вижити. У неї є місія для світу і для людства, і лише з цієї причини вона повинна вижити, оскільки її зникнення повергло б людство у вир тьми й обскурантизму та у руйнування того, що загалом робить людину людиною. Ми не повинні боротися, думаючи про збереження і консервування самих себе, але ми повинні усвідомлювати місію, покладену на всіх нас, хто живе на землі. Ось чому Церкві слід вимірювати саму себе, оцінювати мірою, якою в ній присутній Бог, пізнання Його і прийняття Його волі. Церква, яка є лише організацією, що управляє сама собою – це карикатура на Церкву. Якщо вона сфокусована на собі та має на меті власне виживання, то вона буде зайвою у цьому світі й загине, навіть маючи величезні кошти чи талановитий менеджмент. Вона не зможе жити і приносити плід, якщо Бог не буде в ній на першому місці. Церква тут не для себе, але для людства; вона існує для того, щоб світ став простором присутності Бога, простором союзу між Богом і людьми. Це те, що ми знаходимо вже у тексті про створення світу. Цей текст, закінчуючись суботою, дає нам зрозуміти, що у творіння є причина і внутрішня мета. Воно існує, щоб відбувся завіт, союз, в якому Бог дарує свою любов і отримує на неї відповідь.

Дана ідея, що Церква створена для людства, нещодавно почала циркулювати в дещо неочікуваному вигляді, вповні допустимому для сучасної свідомості, але мета і фінал цього погляду відображає його суть. Отож, говорять: “Історія розвитку богослов’я Церкви останнім часом має три етапи, від богослов’я церквоцентричного ми переходимо до богослов’я христоцентричного і закінчуємо богослов’ям богоцентричним. Це прогресія, фінальної точки якої поки не досягнуто”. Вони кажуть: “Зрозуміло, що церквоцентрична теорія хибна, бо ж Церква не має права ставити себе в центр усього, бо ж вона тут не для себе”. Так ми переходимо до христоцентричного богослов’я, де Христос повинен бути центром усього. Але ми бачимо, що Христос відходить до Отця, і так переходимо до богослов’я богоцентричного. Цей шлях передбачає прогресивну відкритість  Церкви до всього зовнішнього, в тому числі й до інших релігій. Церква, як вони говорять, розділяє людей і Христос їх також розділяє. Ось вони також додають, що і Бог розділяє, тому що образи Бога у різних релігіях суперечливі, є релігії, в яких немає Бога як особистості, та філософії, в яких нема Бога. Таким чином висувається постулат четвертого етапу, який ніби і пов’язаний з Євангелієм – етап царства, яке вже, правда, не називають Царством Божим, а просто царством, як певну міру кращого світу, який має бути побудований. Першість цього царства означає, що, долаючи границі релігій і ідеологій, всі можуть об’єднатися у формулюваннях цінностей цього царства, таких як мир, справедливість, захист творіння. Ця тріада цінностей, яка замінила концепцію триєдиного Бога, є об’єднуючою формулою, що понад будь-які відмінності веде до вселенської єдності людей доброї волі і тих, хто ними не є. І таким чином приводить нас у новий, насправді не кращий, світ. Мети, як видається, досягнуто: хто не відчуває себе зобов’язаним стреміти до миру на землі, хто не захоче боротися за верховенство справедливості, щоб кричуща нерівність класів, рас і континентів нарешті зникла? Хто не побачить необхідності захищати творіння перед лицем загрози прогресу? Тож, чи не став Бог зайвим? Може ці цінності його замінили?

Але дозвольте запитати: звідки ми знаємо, що слугує миру? Де ми візьмемо міру справедливості та критерії для розрізнення добра і зла? Як ми розпізнаємо момент, коли техніка відповідає потребам творіння і момент, коли вона вже працює на його знищення? Прихильники цих цінностей бачать, що вони дуже скоро стають театром конкурентних ідеологій, які не мають ніяких логічних критеріїв і не відповідають самій реальності творіння та людини.   

Цінності не можуть замінити істину. Вони не можуть замінити Бога, блідою тінню якого вони є, бо без Божого світла саме їх визначення хибне. Ми постійно повертаємося до того ж: без Бога світ не має світла, і Церква служить світові тією мірою, якою Бог живе в ній, якою Він проникає крізь неї і в якій вона несе Його людству. І ось тут ми приходимо до практичного запитання: як же це може бути? Як ми можемо розпізнати самого Бога і як ми можемо передати Його іншим?

Думаю, що для цього є різні шляхи. Насамперед це шлях, який вибрав апостол Павло, проповідуючи перед ареопагом в Афінах. Він відштовхувався від ідеї, що людина всередині має певне передчуття Бога, це заклик до розуму. Святий Павло говорить: “Бог недалеко від кожного з нас, бо в ньому ми живемо, рухаємося й існуємо”. У посланні до римлян ця думка ще більше підсилена. Святий Павло говорить, що від створення світу невидима Його вічна сила і божество виявлені нам через Його творіння. Християнська віра взиває до розуму, запрошуючи нас у творінні знайти Творця. Християнська релігія – це релігія Логоса: “На початку було Слово”. Це наш переклад першої фрази Євангелія від Йоана, який свідомо відсилає нас до першого рядка Біблії, до рядка про створення світу словом. Але слово “логос” у біблійному сенсі означає і розум з його творчою здатністю. Отже, чи має право на життя цей рядок про початок світу сьогодні, якщо розуміти його в такому сенсі? Чи може Церква сьогодні взивати до розуму і відсилати його до творіння, що відображає Творця, щоб відшукати в ньому Його творчий Дух?

Боротьба за нову присутність розуму віри, як мені здається, це невідкладна місія Церкви у нашому столітті. Віра не повинна замикатися в собі, у своїй шкаралупі через невиправдані рішення. Вона не повинна редукувати себе до певної системи символів, у якій ми замикаємося і яка залишається лише випадковим вибором серед інших бачень життя і світу. Вірі необхідний широкий простір для розуму, їй необхідна відкритість, їй слід визнавати Бога Творця, тому що без цього визнання віри її христологія сама по собі всихає. Вона вже не буде говорити про Бога прямо, відсилаючи до особливого релігійного досвіду, який буде обмежений за своєю природою, буде лиш один із багатьох інших.

Заклик до розуму – велике завдання Церкви саме сьогодні, бо там, де віра і розум розділяються, вони обоє страждають. Розум стає холодним, втрачає свої критерії, стає жорстким, тому що над ним вже нічого немає. Обмежена людська думка одноосібно вирішує, як повинно розвиватися творіння. Вона одноосібно вирішує, хто має право на життя, а кого треба вигнати з життєвої учти. І тоді дорога в пекло, вочевидь, відкрита. Але і віра стає хворою без широкого простору розуму, і серйозну шкоду, якої наносить людині хвора релігійність, достатньо добре видно у наші дні. Недаремно у Книзі Одкровення хвора релігійність, яка розірвала свої зв’язки з великою вірою у Сотворення, представлена як реальна опора влади Антихриста.

Звичайно, істинним залишається той факт, що одкровення про Сотворення, до якого Павло відсилає у своїй промові перед Ареопагом і в посланні до Римлян, недостатньо для того, щоб людина відбудувала свій зв'язок із Богом. Бог ішов перед людиною, він об’явив їй своє Обличчя, відкрив їй своє серце. “Ніхто ніколи Бога не бачив, Єдинородний Син, який в лоні Отця, об’явив”, – говорить нам Євангеліє від Йоана. Ось цю звістку Церква повинна передавати. Вона має привести людей до Христа, а Христа до людей, аби Бог прийшов до них, а вони до Нього!

Христос – це не просто велика людина, яка мала глибокий релігійний досвід. Він – Бог. Бог, який став людиною, щоб між людиною і Богом був міст, і щоб ми реально могли стати учасниками його єства. Той, хто бачить у Христі лише великого праведника, насправді Його не знає. Шлях Христа і до Христа повинен привести туди, куди нас приводить Євангеліє від Марка – до визнання разом із римським сотником перед розп’ятим Христом: “Насправді він Син Божий”. Цей шлях веде нас туди, куди веде Євангеліє від Йоана – до визнання Томи: “Господь мій і Бог мій!” Треба пройти шлях Євангелієм від Матея – від тексту про Благовіщення до того моменту, коли Воскреслий посилає учнів на місію. У тексті про Благовіщення Ісус обіцяний як “Бог з нами” й останні слова цього Євангелія приймають ті ж слова. І ось ми чуємо: “Ось, Я з вами у всі дні до кінця віку”.

Аби пізнати Христа, нам потрібно рухатися шляхом, який нам показують Євангелії. Тому велике і принципове завдання Церкви сьогодні, як, зрештою, і завжди – показувати шлях і супроводжувати людину на цьому шляху. Перед цим я сказав, що ми не можемо пізнати Бога тільки з допомогою розуму, це повинні бути разом і розум, і віра, і тіло. Ось чому пізнання Бога, пізнання Христа – це шлях, в якому має бути задіяне все наше єство. Прекрасний образ нашого земного подорожування дає Євангелист Лука в уривку про учнів, які йдуть в Емаус. Це шлях поруч із живим Словом, із Христом, який пояснює нам Біблію. І тому на цьому шляху наші серця починають горіти, поступово наші очі відкриваються. Писання – це істинне дерево пізнання. Воно відкриває нам очі, якщо ми одночасно їмо і плід із дерева життя, від Христа. Ось тоді ми стаємо насправді зрячими, і ось тоді ми насправді живемо.

На цьому шляху є три компоненти: спільнота учнів, Писання і жива присутність Христа. Таким чином, ця дорога учнів в Емаус є водночас і описом Церкви; описом того, як розвивається і росте наше поступове прогресивне пізнання Бога. Це пізнання переходить у взаємне спілкування і приводить нас до ламання хліба, на яке людину запрошує Бог. Тут стає зрозумілим: ми не можемо побачити Христа тільки для себе самих. Він веде нас не лише до Бога, але й одне до одного. Так Христос і Церква складають одне ціле, а Церква і Біблія нероздільні. Реалізація цього великого спілкування у кожній спільноті, у кожному єпископаті, в кожній парафії, у різних рухах в Церкві було, є і завжди буде центральною місією в Церкві. Вона повинна супроводжувати наші щоденні потреби і турботи словом Бога і Христа, і вести нас до дару Таїнств, які є передсмаком шлюбної учти Бога і людства.

Повертаючись до вищезазначеного, можна сказати, що питання Христа самого по собі не є якимось другорядним питанням відносно питання Бога, але це те, як питання Бога втілюється для нас. І так воно, можна сказати, торкається нашого тіла і пронизує нашу душу. А Церква – це не якась третя реальність сама по собі, вона розчинена в реальності Христа. Церква – провідник на шляху разом із Ним і до Нього. І ми зможемо її зрозуміти лише тоді, коли вона залишиться в ролі служителя, і ось тоді ми зможемо полюбити її насправді, як любимо когось, із ким разом проходимо важкий шлях. Якщо ж ми бачимо Церкву у вигляді якихось збірок чи текстів на папері – ми її не знаємо, вона стає для нас дратуючим фактором, бо вона або стає предметом нашої власної діяльності, або вважається чимось нав’язаним ззовні і чужим. Зсередини пізнати Церву ми можемо лише тоді, коли отримуємо досвід того, що перевершує все наше розуміння. Коли Господь входить у неї, коли вона стає його домом, а ми раптом стаємо Його братами і сестрами. Ось чому священне святкування Євхаристії таке важливе, а бідність Церкви проявляється саме у ньому, бо ми не самі служимо Літургію, ми не винаходимо чогось типу спектаклю чи телепрограми. Сам Господь приходить. Літургія зростала у вірі Церкви від часів Христа й апостолів. Ми входимо в неї і ми не звершуємо її самі. У цьому сенсі ми можемо говорити про святкування, про свято, в якому ми передсмакуємо майбутню свободу, таку необхідну людині. Можна сказати, що це борг Церкви – запропонувати людині прожити це свято. Це свято народилось в історії людства як культова подія, і вона немислима без присутності Бога. У цьому величність Літургії, де Бог стає нашим гостем і при цьому він сам запрошує нас за свій стіл.

Ізраїль гордився знанням волі Бога, з якої він черпав шляхи життя. Псалом 118 у своїй повноті – це радісна вдячність за пізнання волі Бога. Ми пізнали цю Божу волю, яка стала плоттю через Ісуса Христа. Він – прокладений шлях, він є милосердя і прийняття, Він постійний Провідник. І нам потрібно віднайти цю радість у цьому дезорієнтованому і притьмареному світі. Відроджуйте в собі постійно радість, яку дає Бог, радість Його одкровення. Відродити дружбу з Богом – у цьому я вбачаю невідкладне завдання Церкви у нашому столітті. Слова, які сказав священник Езра народу Ізраїля, позбавленому сміливості після полону, мають цінність для нас із вами: “Радість у Господі – наша сила!”    

Фрагмент конференції на Великий Піст. Паризький собор Нотр-Дам, 2001 рік

 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць