«Карітас Донецьк» в Дніпрі: переселенці допомагають своїм землякам
  • Пон, 06/03/2023 - 13:26
Невгамовну тугу за рідною домівкою вони перетворюють у сподівання, що незабаром вони зможуть повернутися додому і розпочати відбудовувати все, що було знищено. Але й тепер вони не сидять, склавши руки, а допомагають своїм землякам щоденними справами і молитвами. Це про працівників «Карітасу Донецька», яких повномасштабна війна змусила переїхати в Дніпро. Деякі з них розповіли свої історії.

«Ми мешкали з дружиною в Сєвєродонецьку Луганської області. 24 лютого 2022 р. о 6:00 годині ранку ми прокинулися від того, що наші мобільні телефони не припиняли дзвонити: нам телефонували батьки і, мало не кричачи, сказали: «Ви ще спите? Хіба не знаєте, що почалася війна? Бомблять Київ». Дмитро Тимчак, як і всі українці, добре пам’ятає той день: день повномасштабного вторгнення Росії, день, який розділив їхні життя на “до” і “після”.

Переселення

З 2019 року і до того трагічного ранку Дмитро працював у «Карітасі Донецьк» у Рубіжному. Разом з іншими операторами він працював вздовж лінії розмежування, яка була до 24 лютого. По всій Луганській області вони надавали гуманітарну допомогу місцевим мешканцям.

Покинувши Сєвєродонецьк, Дмитро з дружиною оселилився у Дніпрі, куди «Карітас Донецьк» переніс свій осідок ще у 2014 році. «Тут нам надали тимчасовий прихисток, і в Дніпрі ми продовжили свою роботу, – розповідає він – Ми отримали нові проекти від Карітасу і почали приймати велику хвилю переселенців, які були в Дніпрі транзитом. Перший раз ми почали їх зустрічати на вокзалі, скеровували їх до нашого центру, бо в нас тут є тимчасовий прихисток (шелтер), де люди можуть залагодити свої нагальні потреби (гігієна, санітарія). Ми надали різносторонню допомогу – консультації, гуманітарну допомогу, грошову допомогу – приблизно 110 тисячам людей».

Життя в новому місті

Хоча Дніпро безпечніший, ніж, наприклад, Харків чи Запоріжжя, небезпека існує і тут. Мешканці міста відчули це на собі 14 січня цього року, коли російська ракета влучила в житловий будинок, спричинивши 46 смертей і десятки поранених, серед яких також і діти.

«Повітряні тривоги мають гнітючий вплив, – ділиться Дмитро, розповідаючи про життя в місті. – Ти постійно в напрузі, нічого не можеш запланувати заздалегідь: ні якусь поїздку, ні відпочинок. Як тільки щось спланував і вирушаєш в дорогу, починає лунати сирена і не знаєш, чи прилетить ракета чи ні».

Дмитру 30 років, хоча він і молодий, але покинути рідне місто йому було нелегко: «Важко... таке відчуття, що вирвали з рідного місця і постійно чогось не вистачає, ти не на своєму місці, не знаєш, де ти, почуваєшся на роздоріжжі. Я завжди жив у своєму селі або в довколишніх містах і одного разу раптом довелося покинути все, без приготування. Ми навіть нічого не змогли взяти з собою, окрім документів і деяких заощаджень».

Віра і відповідальність

Долати труднощі й відволікатися від невгамовної туги за рідними місцями Дмитрові допомагає «почуття відповідальності за інших», «усвідомлення того, що є ті, кому ти потрібен». «В Україні ми кажемо, що кожен з нас має свій фронт, – підкреслює він. – Тепер ми в Дніпрі, ми працюємо в Карітасі і, в певному сенсі, – це наша місія, тому що, якби нас не було, то хто б допомагав усім цим людям? Крім того, і це найголовніше, нам допомагає віра в Бога, щотижневі Літургії, сповідь і духовна підтримка священиків».

Мама Оля

Поруч з Дмитром – його мама Ольга. Саме вона зателефонувала йому того ранку 24 лютого, щоб повідомити страшну новину. З чоловіком і молодшим дванадцятирічним сином вони жили в маленькому селі поблизу Бахмута Донецької області. «Того ранку, – пригадує жінка, – я мала розбудити нашого наймолодшого сина, якому 12, щоб потім відвезти його в одне місто в центральній Україні на футбольний матч. Увімкнувши телевізор, ми почули цю новину». У Ольги шестеро синів, і тоді з нею був лише один. Вона зателефонувала їм усім і почала збирати валізи. «Був страх і паніка, – ділиться пані Ольга, – тому що я не знала, з чого почати, що класти в ту валізу. Я хвилювалася за всіх дітей, за кожну дитину – своя тривога». Тепер уся родина Ольги – деякі сини вже зі своїми дружинами та дітьми – переїхала до Дніпра. Її чоловік на другий день війни пішов в українську армію.

Постійна загроза і уповання на Божу Матір

Ольга також працює в «Карітасі Донецьк» як соціальний працівник. Хоча минув рік, вона все ж не може звикнути жити до думки про постійну небезпеку. «Коли вночі починає лунати тривога, – ділиться вона, – то є страх, хвилююся за дітей і за свого тата, якому вісімдесят. Він живе з нами в квартирі. У голові – рій думок: “А якщо в цей будинок потрапить ракета, скільки руїн впаде на нас? Скільки часу їм знадобиться, щоб нас знайти?”. Ми все життя прожили у селі і нам було трохи легше. Тепер ми мешкаємо на п'ятому поверсі й живемо трохи в напрузі, але я намагаюся не показувати цю тривогу дітям і батькові: з Божою допомогою якось даємо собі раду».

Саме духовна складова допомагає людям зберігати надію. «У нашому селі є каплиця на честь Пресвятої Богородиці, її збудували після початку війни у 2014 році, – розповідає Ольга, ледь стримуючи сльози. – Щодня я дякую Матінці Божій за її підтримку, за те, що вона своїм омофором захищає наших хлопців, які воюють, багатьох поранених і ув’язнених. Богородиця мене підтримує».

Всі налаштовані невдовзі повернутися додому

В «Карітасі Донецьк» працює також Оксана, яка разом зі своєю сім’єю виїхала з Рубіжного на початку березня. «Там я народилася, там ми з чоловіком створили свою сім’ю і там народилися наших двоє дітей, – розповідає вона. – Ми були змушені виїхати, бо було страшно за дітей». В Рубіжному Оксана мешкала на другому поверсі будинку, і одного дня у квартиру на третьому поверсі потрапив артилерійський снаряд, в дитячій кімнаті впала стеля. День після того, як вони виїхали, в місто зайшли російські війська.

Ностальгія за рідним домом, за родичами та знайомими відчувається також і в словах Оксани. Саме це її спонукає залишатися в Дніпрі: «Виїжджати кудись далі ми не плануємо, бо сподіваємося і віримо, що наше місто незабаром визволять. Відразу після визволення поїдемо туди, щоб відбудовувати, навіть якщо місто знищене на 80%». Жінка розповідає, що тепер там, в основному, залишилися люди похилого віку, які не мають ресурсів, щоб кудись переїжджати. Вони бояться, що на новому місці вони будуть нікому не потрібними.

Дочка Оксани навчається на архітектора у Львові, і незважаючи на те, що має можливість навчатися за кордоном, не покидає країну, бо так само, як і її сім’я, чекає на закінчення війни, щоб починати відбудовувати рідну країну

Оксана розповідає, що таку рішучість незабаром знову повернутися додому поділяє багато переселенців з Донбасу, які знайшли тимчасові прихисток в Дніпрі. «Всі ті, з ким ми спілкуємося, з нетерпінням чекають, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Навіть ті, у кого зруйнували дім – частково або повністю – кажуть: “Ми все відбудуємо, відновимо”. Ніхто навіть не замислюється, за які гроші вони будуть це робити…всі налаштовані їхати додому».