Катехит Галина ОЛЕКСИН: Здивуйте дитину любов’ю і милосердям
  • Чтв, 30/08/2018 - 10:37

Три роки катехитом церкви Зіслання Святого Духа в с. Бовшів Галицького району працює Галина Олексин з Бурштина. Для неї це додаткове покликання, основна робота – головний спеціаліст відділу у справах молоді і спорту Бурштинської міської ради. Має дві освіти – Львівська політехніка і Український католицький університет. Переконана, що знання, які здобула, потрібно віддавати. Про працю катехита, що як зерно, яке проросте, про різноманітні акції для дітей і науку спілкування з ними, про формування образу Ісуса як Друга і виховання дітей прикладом практичного християнина – у розмові з Галиною Олексин.

– Дещо несподівано, що за фахом ви фінансист, а працюєте з дітьми – і за місцем основної роботи, і як катехит – а це гуманітарна сфера. Як і чому так вийшло?

–  Я закінчила Львівський політехнічний університет з червоним дипломом. Але  фінанси не є тим, чим би я хотіла жити, хоча це мені і допомагає. Саме навчаючись в політехніці, я відкрила для себе духовну сферу, долучившись до спільноти «Святоюрська молодь». А перше моє будування (Господь насичує, він завжди веде якимись стежками) – це був церковний хор в Бурштині. У «Святоюрській молоді» ми з моєю найкращою коліжанкою, яка зараз є монахинею, отримали велику духовну поживу. Навіть більше – базу будування спільноти, вміння співпраці в ній. Та спільнота була дуже гідна і з неї багато покликань: просвітер у Франції, єзуїт-монах в Польщі, багато покликань монашества, священства. Я тепер розумію, яка то велика благодать – оте будування в нашому віці. Там, де є спільнота, то її цінність можна показати таким прикладом: коли береш один прут – його легко можна переламати через коліно, коли береш хмиз – то так вже не вийде.

– А ваше рішення продовжити навчання в Українському католицькому університеті – від якої потреби воно прийшло? Тим більше, що вже була сім’я, маленький син – не складно було?

– Я відчувала, що потрібно йти далі, потрібні глибші знання. Хоча св. апостол Павло каже: «знання – надимає, а любов – будує», але він також каже: «Перемінюйтесь оновленням вашого розуму». Саме цю фразу я повторила на першому курсі УКУ, коли нам дали зробити вправу-рефлексію «Чому сюди прийшли? Чого ви очікуєте?» Я спрагла цього. Мені потрібні були знання. Я горіла духовно, але мені потрібно було насититись, тобто я не мала поживи. Вступ в УКУ на спеціальність «катехит» став одним з етапів моєї духовної зрілості. Я дуже вдячна всім викладачам за базу знань і кількість прикладів служіння.

А чи складно було? Моєму синові у грудні буде 6 років. Коли ж я вступила в УКУ, йому було 1 рік 8 місяців. Дуже велику дяку маю своїй родині за підтримку в той час. Це було моє зріле рішення. Скріпляла себе молитвою, коли було важко.

– Ви працюєте катехитом у Бовшеві, а не в Бурштині, де живете. Це ваш вибір чи так склалися обставини?

– В Бурштині гарно стоїть праця з дітьми, там є отці, сестри. В наших селах вона не так поставлена. Коли парох Бовшева о. Леонтій дізнався, що я вчуся в УКУ, сказав мені про потребу катехизації. Я розуміла, що треба буде їздити, що буде складно. Але я розуміла, що немає змісту наповнюватися, коли не віддавати. І це для мене стало визначальним. А в Бовшеві проживає моя бабуся, любов до місцевої церкви мені з дитинства прищепив дідусь. І я вдячна Богу, що можу тепер послужити цій церкві та громаді.

– Від Бурштина до Бовшева ніби недалеко, але добиратись, очевидно, не завжди просто. Не було іноді втоми, зневіри, бажання поїздки замінити чимось легшим і на місці?

– По-різному було, але Господь скріпляв. Було так, що йдеш в дощ, у сніг, нерідко і сина брала з собою. Якщо я дітей закликала, що зустрічаємося в церкві на 10 годину, то мусила виїжджати раніше, йти 2 кілометри пішки і добігати, щоб приїхати першою. Фізично насправді все складно. Це нормально, коли катехит переживає емоційне вигоряння. Це нормально, коли катехит переживає фізичну втому. Це навіть нормально, коли катехит переживає якусь зневіру. Тому що це є духовне життя, воно як кардіограма: не може бути все сталим. Коли я себе ловила на думці, що починаю себе жаліти, то згадувала наших підпільних священиків, в яких умовах їм доводилося працювати. Нашу працю треба віддавати Господу, тому що Він – наша сила. Жалію тільки про одне: що не зробила ще більше.

– Ви займаєтесь і з маленькими дітьми, і з старшими?

– Три роки в Бовшеві діє недільна школа. Вона покликана до підготовки таїнства першої сповіді та урочистого причастя. Я займаюся з дітьми, які власне готуються пізнати це Таїнство, це діти 2-го класу, а також час від часу організовую  якісь духовні реколекції для старших дітей, до прикладу нічні чування на тему: «Ось, Я стою біля дверей і стукаю»  Ів. 3:20, або ж з отцем Леонтієм «невеличкі екскурси по церкві» для глибшого пізнання обряду та розуміння традицій, назв. Діти потребують прийняття, розуміння цінностей – це допомагає їм в стосунках, в житті. Головне для мене ­– не пройти програму катехизму, а встановити дружній духовний зв’язок та спрактикувати християнське життя – дати «засмакувати його», зрозуміти Хто такий християнин, щоб після прийняття Таїнства їм хотілося ним бути, а не знати на пам’ять молитву, а в серці не мати ні краплі любові до ближнього. Моя ціль – донести, що Ісус є нашим Спасителем, нашим Другом, що до Нього ми можемо прийти в наших немочах і скорботах, що Він прийме нас завжди! І можливо, це їм згадається в складних життєвих обставинах, з якими стикнуться.

– Як себе відчуваєте: ви вчитель, чи нянька, чи духовний наставник, чи подруга? На чому акцентуєте більшу увагу? Чи маєте якісь свої методи зацікавлення дітей?

– Це не той предмет, де треба бути строгим. Хоча добре, коли є дисципліна. Ми зустрічаємось з дітьми у церкві, потім йдемо на резиденцію, п’ємо чай з печивом, а тоді розпочинаємо катехизу. Не можу бути суворою чи вимогливою, а тільки лагідною та асертивною, бо я не вчитель – виконавець програми, а катехит – той, хто в кожному бачить Ісуса. Я для дітей є перш за все практикуючим християнином, тим, хто несе вірування. Найефективнішим методом для роботи з дітьми, як на мене, є обійми. Це навіть лікуючий метод. Їх виховує мама, вона іноді сварить. Їх виховують у школі. А я для них є свідченням милосердного Бога. Найбільшу увагу акцентую на прийнятті Господа Ісуса Христа своїм другом, щоб познайомити їх з Його особою, щоб Бог не представлявся дітям «бородатим дідусем, що сидить на хмаринці і за зло карає, а за добро винагороджує», а цілковитою Любов’ю, Миром і Лагідністю, тим, хто їх дуже-дуже полюбив і приймає в будь-яких обставинах, а церква є середовищем цього прийняття і миру. Діти мають засвідчити, що Бог є милосердний. Тому мій метод – обійми.

– Як готуєте дітей до першої сповіді?

– Наш о. Леонтій серйозний, дотримується канонів. Найперше і найголовніше, що дитина має знати і розуміти до першої сповіді: що таке добро і що таке зло. Тому що заповіді для неї – це добре, але якщо вона не буде це застосовувати, це будуть просто якісь тези до інформації. Дитина їх має знати, але також вміти застосовувати. У нас є вправи: яким ви уявляєте собі Ісуса, а які в Нього очі, а яке волосся, а худий Він чи повний? Так будується стосунок: хто Він такий для мене, як я Його уявляю? І якщо до першої сповіді нема побудованого стосунку, то всі теоретичні знання є недоречними. Праця з дітьми – як посіяне зерно, що проросте.

– Дітям легше сприймати, коли працювати з ними у формі вправ, гри. Переглядаю ваші фотографії – тут і діти у різнокольорових фарбах, і на велосипедах, і вночі на спільні молитві.

– Треба робити так, аби дітям було цікаво. Наприклад, робили сценку до притчі про зерно гірчичне, чи коли готувались до сповіді, то хтось був священиком, а хтось грішником. Як вчимо заповіді, Господь дав фантазію придумати гру: одні діти показують німу сценку, а інші відгадують, яка заповідь порушена. Провели велопрощу, на кожній зупинці діти читали стацію. Проводили нічні чування, в тиші, при погашеному світлі, при свічках віддавали Господу ключі від нашого серця. З старшими дітьми взяли участь в християнській грі «Що? Де? Коли?» в Івано-Франківській семінарії на тему «Головні гріхи і блаженства».

– У вас є досвід участі в різних грантових програмах за основним місцем роботи. Кажуть, ви і для своєї церкви якийсь проект виграли.

– Дійсно, ми подалися на проект АМЕР – «Громада своїми руками», назвали його «Духовність с. Бовшів». Він передбачав співфінансування від громади, від церкви – 20 %. Закупили мультимедійну дошку, гарні колонки і все необхідне, щоб переглядати духовні фільми, бо з одним ноутбуком незручно. І першим був фільм про Ніка Вуйчича. Хочу працювати і далі з більшими дітьми. Бо легше працювати з тими, кого вже знаєш.

– Ваша духовна освіта вже завершена?

– УКУ я закінчила у 2017 році, хоча тільки бакалаврат. Планую продовжити, але ще міркую, маю час для роздумів. Офіційно – навчання завершене, неофіційно – є над чим працювати. Магістерська буде трохи іншого напрямку. Взяла тайм-аут, щоб дозріти, чого справді хочу, які є потреби. А в Бовшеві маю мрію створити маріїнську дружину в нашій церкві, закупити для них однакові гарні вишиті сорочки, плахти. Щоб в церкві були дівчата, бо зараз дуже мало молоді в церкві.

Знаю: якщо Господь має свій задум, свій намір, завжди знаходиться хтось, хто відкритий, хто може його втілити.

religion.if.ua


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць