До питання про збільшення католицьких спільнот у протестантських країнах.

На сьогоднішній день у Європі  спостерігається посилення тенденції до секуляризації суспільства. Жодна держава (окрім хіба що Ватикану), є вона католицькою чи протестантською, не уникла цього процесу. Останні кілька років, аналізуючи суспільні зміни у протестантських країнах (наприклад, Велика Британія), не можна не відзначити збільшення кількості католиків і скорочення чисельності парафіян так званих національних церков.

Чим же зумовлений той факт, що у країнах, в яких ще кілька десятиліть тому населення було в масі своїй віруючим і відвідувало храми, люди почали втрачати  віру, а ті, хто  хоче й надалі боротися за близькість із Богом, полишають протестантську спільноту і йдуть до костелу? 

Щоб розібратися у цьому питанні, варто згадати історію.

25 вересня 1555 року між протестантськими та католицькими суб’єктами Священої Римської імперії було підписано Аугсбурзький релігійний мир. Він проголошував принцип – чия влада того і віра. Фактично це означало, що населення регіону, в якому правитель — протестант, автоматично також стає протестантським. Костели перетворювалися у лютеранські храми, тож людям, які не могли відмовитися від Бога,  доводилося йти молитися до них. Не будемо зупинятися на дискусії, наскільки такий підхід був антигуманним і тиранічним. Зосередимося на головному – світські правителі отримали право контролювати релігійне життя своїх підданих.

Згадаємо ще одну подію, яка сталася двадцятьма роками раніше. У 1534 році в Англії був прийнятий  Акт про супрематію. Також не станемо розглядати усіх його аспектів – достатньо лише знати, що згідно з ним, главою Церкви Англії  проголошувався король — на той момент ним став король Генріх VIII. Він також починає визначати релігійну приналежність своїх підданних. Почалися репресії  проти духовенства і знаті, які залишалися вірними католицькій вірі. Зокрема, було страчено єпископа Джона Фішера та відомого гуманіста, письменника і лорда-канцлера Томаса Мора – нині святих мучеників римсько – католицької Церкви.

Для повноти картини варто звернути увагу й на Швецію – у 1527 році на Вестероському риксдазі головою Шведської Церкви проголошено короля. Було конфісковано майно монастирів, а владу над церквою почали зійснювати  світські особи, призначені королем. Хоч Шведська реформація вважається  найбільш гуманною, дехто навіть називає її «еталоном лютеранської високоцерковної традиції» – факт залишається фактом: Церквою у Швеції керували світські особи.

Звісно, не можна заперечувати, що свого часу і у католицьких країнах певні світські керманичі  чи занадто честолюбні представники духовенства прагнули впливати на церковне  життя, обмежити владу папи і права Церкви. Але з плином історії Католицька Церква, відмовляючись від світської влади і виходячи з-під контролю державних керманичів, все більше  утверджувала своє право провадити духовне життя своїх вірних. Цього не скажеш про протестантські країни, де національні Церкви поступово  перетворювалися у ще одну  гілку влади і приймали за основу не волю Божу, а законодавство своєї країни та суспільні тенденції.

Найбільш яскраво це видно на прикладі ставлення до одностатевих шлюбів – наприклад, у Англії та Швеції вони  узаконені. Національні церкви вищезгаданих країн прагнуть не втратити підтримку уряду і держави, від яких вони напряму залежать. Як результат,  8 листопада 2009 року єпископом Стокгольмським стає Єва Брунне – відкрита лесбійка, яка співмешкає з іншою жінкою і пропонує знімати з храмів хрести, бо це  ображає почуття  представників інших релігій. Погодьтеся, з точки зору католика - повні божевілля та блюзнірство.

Саме таке відверте наслідування національними церквами державної політики призвело до відторгнення від них частини їхнього духовенства і парафіян. На сьогоднішній день найбільш яскраво ці процеси спостерігаються  у Великій Британії. У 2011 році урочисто прийняли таїнство конфірмації єпископ Фулхема Джон Броудхерст, єпископ Річборо Кіт Ньютон і єпископ Еббсфліта Ендрю Бернем, а також єпископи-емерити Едвін Барнс та Девід Силк разом з ще двома десятками англіканських священиків. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння цих людей, став дозвіл на рукоположення до священицького сану жінок. Оскільки проти такого рішення  виступило близько 1000 англіканських парафій, єпископ Броудхерст висловив припущення, що слідом за священиками підуть тисячі парафіян. Ситуація виявилася настільки серйозною, що Папою Бенедиктом XVI було створено окремий ординаріат для англікан, що повернулися у лоно Католицької Церкви. Процес не припиняється – лише у 2016 році, на Пасху, в ряди католиків влилося 622 колишніх англікан.

Подібна ситуація спостерігається і у країнах Скандинавії. 2009-го року після того як Шведська Лютеранська Церква впровадила «літургію для гомосексуалістів», у країні значно збільшилась кількість  переходів протестантів у лоно Католицької Церкви. Справжньою несподіванкою для багатьох шведів стало навернення до католицизму Ульфа Екмана, лідера протестантської спільноти «Слово Життя». Католицький єпископ Стокгольма Андерс Абореліус назвав збільшення кількості католиків у цій країні «справжнім викликом», оскільки в країні є лише одна дієцезія, яка не здатна вмістити усіх новонавернених. Нині у Швеції налічується 104 тисячі католиків (1,5% населення).

Такі тенденції спостерігається і в інших країнах Скандинавії. У норвезькому місті Тронхеймі планується будівництво нового собору, бо місцевий храм уже не здатен вмістити всіх парафіян, спільнота яких швидко зростає. Про це розповів єпископ Осло Бернт Ейдсвіг на Генеральній Ассамблеї Конференції католицьких єпископів Північної Європи. Будуються нові монастирі, відроджуються давні паломницькі маршрути. Особливо єпископ підкреслює, що середній вік католицького населення досить молодий.

Процеси навернення до Католицької Церкви мають місце і в  інших протестантських регіонах Європи (частина німецьких земель, Чехія, Данія, Фінляндія та інші). На думку автора це зумовлено тим, що  наслідуючи державну політику, протестантські національні церкви не здатні (або і не бажають) підтримати духовність і захистити моральні принципи своїх вірних, які залишаються відданими християнським заповідям. Натомість, чітке вчення Католицької Церкви, її послідовне дотримання проголошених догматів, спротив аморальним, а подекуди й божевільним рішенням урядів чи світської еліти держав спонукають вірних християн шукати прихистку в її лоні.

Павло Зінченко, Католицький Медіа-Центр